Власне, вчіться ремесла даного мистецтва (найліпше малярства та різьбарства), бо ніщо не дає такої радості людині, навіть у найтяжчі хвилини її життя, як уміння в якійсь мистецькій галузі. Але ж не забувайте на Веласкеса чи на геніального японського маляра Гоку-Сая, котрий був мав надію, що тільки тоді дасть досконалий твір, якщо доживе принаймні до 110 років. Отже — в мистецтві важна рутина, бо ж, повторюючи слова геніального винахідника Едісона, "геній складається з 2 відсотків таланту та 98 відсотків поту".
Але ж і тому я спинивсь тут на цьому факті, що моє маленьке мистецтво вможливило мені й дружині не загинути з голоду. Бо ж таки в цій добі це для нас не було тільки "риторичною фігурою". І коли я перебував вперше в Імстичові, дружина ж лишилась у Мельнику, — виживлювалась вона переважно житньою "кавою". Одного дня мала крім кави на обід шматок хліба й пару огірків. Але заспокоїла себе думкою — "Та ж Асизький Павперелльо — св. Франциск певне дуже часто не мав іншого". Та й не докінчила своєї думки: хтось подзвонив із вулиці. На дверях стояв старший, незнайомий жебрак. Мав милий вираз обличчя й, усміхаючись, мовчав. Дружина йому сказала:
— Пане мій, грошей я не маю. Але в цій хвилині хотіла пити каву. Ідіть, вип'єте зі мною скляночку.
Жебрак дуже зрадів. Напився кави, дуже її похвалюючи, а виходячи, тепло подякував і впевнено додав: — Далі вам буде ліпше.
Таки й справді з того часу наші справи почали ліпшати, а невдачі зменшувались. Але ж треба тут зазначити, що коли ввечері того дня дружина зривала листочок календаря, побачила, що був це день, у який згадувалось св. Франциска з Асизі. (17.IX день стигматизації св. Франциска).
І через поміч багатьох інших Святих зажили ми й заживаємо багато чудес. І багато їх перейшло саме через Василіанські монастирі та через ласкаву охоту багатьох оо. Василіан і чесних Сестер Василіанок.
***
Таким чином, проминула та найгірша доба. Дружина могла перестати з пранням білизни та миттям підліг, що було їй тяжко робити, з огляду на обидві поранені у війні руки. Отже могла вернутись до писального стола й працювати в літературі. Я переважно працював у малярстві. Та ж часами було трохи прикро працювати на чужих, коли й на наших нивах така сила порожнеч. До того ж почали мене давити немочі, що не могли зникнути у вогкім чеськім підсонні.
І одної ночі, коли нам не спалось, почали ми мріяти: що, якби була така милість Божа, щоб пощастило нам перенестись до тепліших країн, де живуть українці. Ясна річ, що про таке можна було тільки мріяти, бо ж мріяти нікому не заборонено і мрія оздоблює життя. До того ж, як каже Ростан:
…C'est la nuit qu'il est beau de croire a la Lumiere… (Це саме ніч, у яку добре вірити в світло!) — докинула дружина.
І не минуло довго, як одного дня приніс нам листоноша листа з Бразилії. Писав мені відомий український бразильський діяч, п. Пилип Бак, що з ним я був у добрих взаєминах ще в Києві, десь у 1900-х роках. Тепер же він зрідка листувався зі мною. Отже ніби він чув, що наша ситуація дуже погіршала й нема виглядів на прийдешній час. Тож він порадився з іншими впливовими земляками, а потім говорив із представниками бразильської влади, і тепер умовляє нас продати за будь-що нашу хатину, щоб тільки вистачило нам на корабельні карти та їхати до нього. З другого дня — гарантує він — державну службу мені й дружині в Сан-Паулу чи в Ріо-де-Жанейро.
Було це, немов у казці. Та ж… тоді вже гонило мені на шостий десяток. Тим часом відомо, що в теплій Бразилії не можуть акліматизуватись європейці, старші за 35–40 літ. То ж їхати за тридев'ять земель на те, щоб незабаром померти за "дідовою річкою", та ще може від якогось глупого "бічо" (так звуть вельми шкідливих паразитів), — видалось нам немудрим. Тим-то ми щиро подякували приятелеві за його милі клопоти й лишились на старому смітничку.
Та ж не минуло й пів року, як газети принесли звістку, що в Бразилії стався державний переворот. Були бої, суди, розстріли. Стара влада злетіла, старих урядовців повикидали, натомість — скрізь сторонники нової влади. Дуже ми занепокоїлись долею наших бразильських приятелів. А одночасно захвилювались, хоч і постфактум, тим, що ж робили б нині ми — новачки, виключно залежні від бувшої влади. Тоді почав я писати листа за листом до п. Бака, щоб довідатись, як викрутився він із халепи. Але мої листи немов тонули в морі. Нарешті, аж по чотирьох роках дістав я від п. Бака коротке повідомлення, що він "якось" перетерпів завірюху й помалу починає ставати на ноги. Вже до своїх Аркадій нас більше не кликав…
А тим часом середню Європу напали студені зими. Ми дуже терпіли від холоду. І знов, коли закрутить нам свердлами в кістках, знову виникають мрії: — "Ех, коли б це у якійсь теплій країні!".
Саме ж тоді напались на дружину в пресі масончики. І затужила дружина за рідними романськими країнами. Там бо залишилось багато пам'яток її роду, там були й кревняки на високих становищах, а тут доводили, як 2×2=4, що її праця для українців непотрібна, ба, навіть шкідлива. Але — не випадало вбогій емігрантці шукати підтримки у "високопоставлених осіб", що самі її не шукали.
Того часу один наш знайомий посилав нам з Праги регулярно часопис Nouvelles Litteraires, у якому дружина залюбки вичитувала новинки про літературну творчість романських майстрів. Одного разу прочитала вельми хвалебні рецензії на останню книжку свого вуйка, графа де Кастро, що тоді був ректором єдиного португальського університету в Коїмбрі, та не витримала спокуси: написала на адресу французького видавництва листа стрийкові; мовляв, дуже б радо прочитала його новий розхвалений твір, де й мова про її кревняків.
Незабаром прийшла книжка й преласкавий лист. Вуйко, як тоді виявилось, прем'єр-міністр португальської влади, дуже зрадів, що знайшлась його небіжка. Пише далі, що він вельми постарів, що занадто переобтяжений державними й науковими працями, що він — самітний, має ж при собі тільки одну маленьку внучку, на виховання якої нема ні хвилини часу. Отож запитує: чи не могла б Наталена перенестись до Коїмбри? Там не тільки все готове для її вигідного життя, але ж усе буде забезпечене й до самої смерті.
Дуже ми зраділи такій несподіваній пригоді й пропозиціям. Почалось листування: яка буде праця, як подорожувати і всякі інші деталі. Аж тим часом у Португалії стався… знов державний переворот. Вуйко цілком зник з обрію й до сьогодні не повелось довідатись, чи пережив він той несподіваний струс.
Але дуже швидко потому дістали ми обширного листа від одного нашого приятеля, видавця чеха. Писав він дружині таке:
— Я вирішив остаточно поселитись в Іспанії. Знаючи, що Вас в'яжуть з цією землею родинні зв'язки, — дозволяю собі запропонувати Вам співпрацю. Я куплю велику садибу з помаранчевим гаєм, яку вже намітив, будемо влітку всі троє (я та Вас двоє) господарити, а взимку — також усі троє писатимемо. Ліпших за вас компаньйонів не бачу. То ж не тільки не жадаю від Вас жадного вкладу в підприємство, прибутки з якого ділитимемо відповідно до праці, але отримавши Вашу згоду, зворотною поштою пошлю Вам гроші на дорогу. Ви ж своє майно в Мельнику, коли не можете відразу продати, просто комусь подаруйте. Є ж там якісь доброчинні установи. З собою ж візьміть тільки найнеобхідніше".
Я тоді був на Підкарпатті, коли мені дружина переслала наведеного вгорі листа. Спочатку я зрадів неймовірно, як і вона. Було бо це далеко ліпше за вуйкову пропозицію, ми ж ставали тут на рівну ногу з нашим приятелем. Але ж, знаючи запальну слов'янську вдачу нашого прийдешнього компаньйона, що часто після високого піднесення впадав у депресію, — захотів я, щоб уникнути в прийдешньому якихсь несподіваних непорозумінь, докладно оформити наші евентуальні взаємини. Зачалось із того приводу листування, яке й не закінчилось. Знову прочитали ми в газетах про абдикацію короля Альфонса ХIII-го, про іспанську революцію, про інвазію комуністів і всі зв'язані з тим жахи.
Ледве-ледве сам наш приятель — "буржуй", не встигши купити облюбованого помаранчевого гаю, встиг утекти, мавши великі матеріальні страти, спочатку до Марокко, а — нарешті, об'явився й у нас, у Мельнику. Тут дуже він радів, що ми не зробили так, як він нам згарячу пропонував: нагло все кинути й негайно летіти до "раю".
— Як би ж я сьогодні почував себе перед вами?!
***
На цім припинились наші мрії про переселення до теплих країн.
Однак мої щорічні відвідини Підкарпаття, щодалі — то більше притягували мене до цього клаптя української землі. Навіть прилинув я до нього всім серцем, може навіть дужче, як до рідної Полтавщини. Притягала мене й чудова природа, і милі, сердечні люди в селах, і ті приязні зв'язки, що утворились у мене з усім чесним орденом Василіанським.
Уже мені зробили й пропозиції, правда ще не деталізовані, від монастиря Ужгородського й монастиря Мукачівського перенестись на Підкарпаття на стало. Мав я там обняти й посаду професора. Та ж на перешкоді стояла затримка з державним громадянством.
Тим часом прийшла до нас неочікувана пропозиція від матері ігумені Сестер Василіанок з Ужгороду. Мати ігуменя Магдалина повідомляла нас, що вона сама і її чесні Сестри, знаючи наше незавидне становище, яке мусить негативно відбиватися на літературній продукції всамперед моєї дружини, вирішили в інтересах католицької української літератури та церковного українського малярства, запросити нас до Ужгороду. Що ж вони знають наше протиурбаністичне наставлення, то пропонують нам на повне самостійне вживання гарненьку подаровану їм садибу в селі Мінаї. Мінаї лежить у чотирьох кілометрах від Ужгороду, саме при станції залізниці, що є першою припинкою від міста. Окрім помешкання, з якого можемо користати, як схочемо, до самої смерті, також доживотньо нам пропонується повне утримання, послугу і навіть спосіб комунікації з Ужгородом. Що ж торкається нашого майна в Мельнику й наших евентуальних заробітків, — все те лишається виключно до нашої диспозиції. Жодних зобов'язань від нас не береться й рішуче нічим не зв'язується нашої волі. Якби ж ми все-таки хотіли ту пропозицію зі свого боку якось реваншувати, нам дається можливість заповідати по нашій смерті монастиреві, які будемо хотіти наші речі: рукописи чи образи, книги і т.