їй жарко — Степанида не любить урочистих уборів. Але заради Василя Петровича одягла найкращу сукню. Це смішить Василя Петровича, і він не приховує посмішки і весь час жартує. Степанида розкотисто сміється.
А великий каліграф допався до горілки і п'є її маленькими ковточками, немов вилизує з чарки. На нього ніхто не звертає уваги, і Пещера, мабуть, радий з цього. Він тільки тоненько хихикає на дотепи Василя Петровича.
Справді, Василь Петрович трохи заспокоївся і забув про свої неприємності в цій затишній кімнаті, з цими дивними екземплярами людської породи, що намагаються приховати своє єство і які не помічають, що Василь Петрович ставиться до них з одвертою іронією.
Та виявляється, що іноді заважають і тут... Хтось обережно постукотів у двері. Степанида прислухалася, сказала, що це не той гість, якого вони чекають до компанії, і вийшла. Після коротенької розмови ввела в кімнату нову людину. Сказала, що ось оце каліграф і графолог, показуючи на Пещеру. І наказала Пещері прийняти товариша по справі.
Василь Петрович сидів спиною до дверей і не хотів повертатись. Йому цікаво було послухати, в чому справа.
Відвідувач звернувся тремтячим голосом, немов відповідаючи визубрений урок:
— Пробачте, що невчасно, шановний професоре! Та ще в такий холод... Хочу, щоб ви трохи зі мною попрацювали. З почерком... Знаєте, чомусь так попсувався почерк. Навіть, коли ставлю оцінку, то якось замість четвірки виходить двійка. Взагалі...
Почувши цей голос, Василь Петрович не міг не повернутись. Потім схопився з місця і підійшов до Амбарського:
— Дорогий Франце Сигізмундовичу! Аби не навпаки!.. Гірше, коли ставитимете двійку, а вийде четвірка,— вигукнув Василь Петрович і весело зареготав від зніяковілого вигляду Амбарського, який швидко кліпав очима, ніби перед ним був привид.
— Василю Петровичу, колего, вибачте, я не знав, вибачте...— перелякано забелькотів Амбарський.
— Викладач німецької мови, мій колега,— відрекомендував Василь Петрович.
— Ах, це дуже, дуже приємно. Така культурна людина, чого ж ви стоїте? Хто приходить до нас — наш гість. Прошу, сідайте,— запросила Степанида.
Непримиренний латиніст відмовлявся, але з нього стягли пальто, великий шарф і капелюх. Посадили за стіл... Старий вегетаріанець, Франц Сигізмундович Амбарський, давно, давно не пив горілки. Мабуть, аж відтоді, коли закінчив університет.
А тут його припрохували Степанида і Пещера, та так настирливо. А Василь Петрович і собі додав, що з холоду воно не завадить.
Латиніст відмовлявся, блимаючи червоними, вихльостаними морозним вітром очима. Та хіба від Степаниди одчепишся! Франц Сигізмундович проковтнув півчарки, довго гриз солоний огірок. Йому стало тепло і веселіше в цьому затишку, і він розважливо сьорбнув ще кілька краплин, цокнувшись з господинею... І Амбарський раптом змінився. Таким ніколи не бачив його Василь Петрович, навіть не уявляв собі його таким. Франц Сигізмундович почав викладати заповітні думки, що їх знали тільки його кімната, дерева в сквері, вітер, туман.
— Раніше життя було зрозуміле. Раз е золото — значить, багатий. А тепер багатство — сталь, чавун, залізо, це мені непотрібно! Я незадоволений! Але я не Наполеон, я під епоху пороху не підкладаю. Ні!..
Схопившись з місця, Амбарський застрибав на тремтячих ногах, що захрускотіли в суглобах і не хотіли тримати висушеного, зморщеного тіла. Франц Сигізмундович нагадував комаху, що підняла вгору тоненьку лапку-палець. Він закричав пискливим фальцетом :
— Пропоную! Пропоную заснувати клуб незадоволених.
Присутні сміялись одверто. Степаниді особливо все це подобалось. Вона верескливо реготала, схиляючись до Василя Петровича.
— Хай живе! Ви геній, Франце Сигізмундовичу! Ви Юлій Цезар, Перон, патрицій, Агріппіна Молодший, Горацій! — вигукнув Чернуха усі свої знання із стародавньої історії.
— Горацій! Квінтус Гораціус Флаккус! Мовчіть, це єдиний у світі поет, більше не було, слухайте.
Франц Сигізмундович піднесено, спотикаючись на словах, витяг із своєї пам'яті гекзаметри і ямби Горація. Йому вже здавалося, що тут повна хата видатних, високоповажних людей і величезний стіл повен добірних страв, а він, розпорядник бучної учти, запрошує гостей:
Nunc est bibendum, nunc pede libero Pulsanda tollus, nunc soliaribus Ornare pulvinar deorum Tempus erat dapibus, sodales...
— Перекладіть ви, будь ласка,— звернувся Франц Сигізмундович до Пещери, уявляючи його гімназистом.— ЦІ рядки великий Горацій написав для нас, для цього моменту, перекладіть!
— У мене голова боліла, я сьогодні не вивчив,— схопившись з місця, захихикав Пещера.
— Кол, одиниця, на годину після обіду, в кондуїт, тоді вивчите! — крикнув латиніст.— Слухайте переклад: "Тепер треба пити, тепер ногою вільною треба бити об землю, тепер священними прикрашати подушку богів настала пора стравами, товариші..." Ніхто не знав, ніхто не розуміє!
В Амбарського погасли очі, він схилився на руку над столом.
— Хтось стукає свій. Відчувається добра рука Сергія Івановича,— сказала Степанида і заклопотано побігла в сіни.
Степанида вгадала. Увійшов рожевий, веселий, запорошений снігом Бубир. Сергій Іванович увійшов, обвішаний пакунками.
— Ну й мороз! Яке товариство, який ансамбль! Сподіваюсь, я не заважатиму? — самовдоволено спитав Сергій Іванович, знаючи, що він тут завжди дорогий гість. До того ж у цій хаті люблять, коли гості приходять не з порожніми руками. А Бубир вміє гульнути, знає смак стравам і напоям і вміє почастувати.
Навколо нього заметушилися Пещера і Степанида, забрали пакунки, допомогли роздягтись і посадили його до столу.
— А в нас тут зовсім невинна зустріч друзів,— показав на стіл Пещера.
Задоволений власним дотепом, заздалегідь засміявся Бубир:
— Зараз ми її зробимо винною! Степанидо Севастянівно, моя радість, поцікавтеся цими пакунками!
З пакунків вийняли частування.
Бубир встиг шепнути Пещері:
— Голубчику, неодмінно сьогодні ще один підпис треба зробити. Край треба... Але не бійтеся!..
В чарки булькнуло вино, Бубир проголосив тост. Потім підозріло спитав:
— Що це за труп? Він ворушиться і силкується розмовляти. Треба його оживити.
— Це останній латиніст, останній екземпляр вимираючої породи! — засміявся Василь Петрович, але Амбарський навіть не глянув на нього.
Він раптом підвівся, перелякано оглянув компанію, підняв очі на Степаниду і мовчки пішов до вішалки. Латиніста одягли, а він тільки бурмотів собі під ніс щось зовсім незрозуміле.
— Вам треба провітритись,— порадила Степанида, підштовхуючи в сіни Франца Сигізмундовича, і замкнула за ним двері.
Міцний мороз опік гаряче обличчя Амбарського, іскри сніжинок упали йому на плечі. За ворітьми дерева стояли вряд в білій імлі і тріщали, розмахуючи вітами. Людей не було. Вітер підмітав порожні тротуари, намітав під паркани горбки сухого порохнявого снігу.
З кожним обережним кроком, тримаючись за паркан, Франц Сигізмундович важко переступав по снігу, гойдався в білих хвилях. Руки його швидко загубили властивість відчувати речі. Пальці не згиналися, ніби вистругані з дерева. Нарешті й ноги стомились остаточно, плече обіперлося об якісь дошки.
Францу Сигізмундовичу саме здалося, що він переміг мороз і сніг і летить, поспішає, аж тіло вгрілося. Чітко дотримуючись ритму, летячи в безвість, Франц Сигізмундович радісно скандував рядки з Горація, написані про зиму: "Ти бачиш, як стоїть снігу біла гора, і вже не витримують ваги ліси, зима під тягарем, і від морозу річки спинилися прикрого".
Нечутний шепіт латинського вірша підслухав тільки вітер, але й він не зрозумів.
7
Василь Петрович Чернуха останнім часом завжди проводжав з школи Валентину Сидорівну. Коли вона затримувалася після уроків, у Василя Петровича теж обов'язково знаходилась якась робота. Він не поспішав... Починала одягатись Валя, Василь Петрович галантно подавав їй пальто і пропонував бути її попутником. На вулиці прохав дозволу провести додому. Відмовити незручно, і вони йшли разом.
На цей раз Валентина Сидорівна вийшла з школи сама, радіючи, що побуде насамоті і дещо обдумає... Несподівано перед нею з'явився Василь Петрович.
— Пробачте, Валю, дозвольте вас так називати. Не міг піти без вас. Признаюсь, замерз, як пес, Хоч кілька кварталів пройду з вами і послухаю ваш голос.
— Щоб послухати мій голос, ви приносите таку жертву, чекаєте на морозі? — байдуже спитала Валентина Сидорівна.
— Згодний ще пектись на пекельному вогні, пробачте за тривіальність...— Чернуха взяв Валю під руку. Помовчав трохи, замислившись.— Не знаєте, Валю, які ви... які...
— Даремно вважаєте мене за таку простеньку, я собі знаю ціну...— посміхнулася Валя. Цією несподіваною реплікою вона зіпсувала початок заготовленої Чернухою для неї тиради.
— Запевняю вас,— не знаєте! Ах, яка це страшна річ самотність, порожнеча. Ви розумієте мене? — голос Василя Петровича затремтів.
— Ні, що таке самотність, не розумію, бо навколо стільки близьких, чудових людей. Не розумію і що таке порожнеча, коли є робота, захоплення, наука. На все не вистачає часу. Серце й мозок переповнені вщерть...
— Не те...— скривився Чернуха.
Так мовчки дійшли до будинку, де живе Валентина Сидорівна.
— Я дома!.. Бувайте,— рішуче визволила руку Валя.
— Валентино Сидорівно! Дозвольте мені погрітись у вас, бо йти далеко і я десь замерзну під парканом,— спробував пожартувати знову.
— Заходьте,— байдуже сказала Валя,— можу навіть чайком почастувати.
В кімнату зайшов Василь Петрович з виглядом мандрівника, що звик всюди спинятись і на будь-якому місці влаштовуватись зручно, з відповідними вигодами. Повільно роздягнувся, потер руки, оглянув кімнату, прибрану досить витримано і строго.
— Хто ваші батьки, Валю? — раптом спитав Чернуха.
Нарешті колега географ припинив свою декламацію! Може, на нього вплинуло тепло?.. Досить лагідно, гостинно Валентина Сидорівна розповіла, що батьки її — колгоспники, мають цього року по шість кілограмів самого тільки зерна на трудодень. Вона була влітку в колгоспі і працювала в хаті-лабораторії, займалася з дітьми. Батько її працює бригадиром і завідує хатою-лабораторією, а мати — ланкова. В колгоспі є своя електростанція і радіо. На роботу скликають по радіо! Тепер збираються колгоспники перебудовувати все село.