На їхній бік уже перейшло кілька хлопців і тепер спокійно гуртом готувалися до іспитів. Тростяниця і Залікман здружилися з Аркадієм, з Віктором. Тростяниця збирався подавати в школу зв'язку, а Залікман — у танкову.
Про військову школу Яша Баркін не хотів і слухати, мотивуючи своє відмовлення тим, що в нього поганий зір. Та ніхто особливо його і не агітував... До кожного з фахів Яша підходив насамперед з погляду майбутнього заробітку. Він точно знав, скільки заробляє інженер, педагог, лікар... Крім того, йому хотілося знайти таку професію, щоб мало доводилося працювати або й нічого не робити, а заробляти побільше. Про це Яша говорив одверто, не приховуючи своїх поглядів і навіть вихваляючи такий підхід до життя.
Спочатку Яша хотів вступати в кіноінститут на акторський відділ, але здібностей у нього не виявилося. В режисерській роботі Яша розчарувався, поговоривши з молодими режисерами, яким не давали відразу самостійно ставити шедеври, а примушували проходити практику з досвідченими режисерами і роками ще вчитись, багато працювати. Такі порядки теж не до серця були Яші. Йому б зразу стати уславленим кінематографістом з грудьми, прикрашеними орденом, обдарувати людство новим "Чапаєвим"!
Розчарувавшись у кінематографічній кар'єрі, Яша засів писати вірші, оповідання, навіть спромігся на кілька сторінок п'єси — героїчної трагедії. В школі хвалився, що література — це просто забавка, а не робота. Письменники нарочито говорять про якісь труднощі своєї професії, вигадали різні творчі секрети для молодого смертного. Дурниця!.. Ніяких труднощів немає, все ясно, зрозуміло. У нього, у Яші, виходить не гірше, ніж у Маяковського, Горького, Роллана — про різну дрібноту і говорити нема чого. Скоро прогримить ім'я Яші Баркіна, натхненного співця, увінчаного лаврами і славою! Яша почав зачісувати волосся вгору, театрально замислюватися, добирав рими, впрівав над діалогами трагедії і похвалявся успіхами. У стінгазеті вмістив пару наївних, риторичних віршиків, за які Вова висміяв його і не називав тепер інакше, як віршомазом. Яша не ображався, тільки загадково дивився з-під пенсне. Він чекав відповіді з редакції газет і журналів, куди розіслав свої вправи.
Відповіді надійшли майже одночасно і всі однакового змісту: твори слабкі, несамостійні, неграмотні, треба багато вчитись, працювати. Для цього потрібні роки, і по надісланих зразках важко сказати, чи є у автора здібності, чи немає. Яша образився і більше не сідав до стола. Мрії про славу відлетіли в країну забуття. Зачіску знову став робити за старим зразком, з проділом і з чубчиком на лобі.
— Ну, що ж, погуляю рік, нехай старик заробляє, а я придивлюся, що мене цікавить. Чого мені поспішати? Я людина вільна,— говорив Яша учням, які обмірковували своє майбутнє. З погордим виглядом він критикував професії, згадувані товаришами.— Непогано було б стати актором, але вечори пропадають, що за інтерес?.. А бути лікарем, ні, дякую! Нехай інші колупаються в трупах. А доки на інженера вивчишся, голова облізе від математики. Ненавиджу я формули, обчислення! Найкраще нічого не робити, люблю ледарів! Правда, Марусю? — засміявся Яша.
Маруся зітхнула і з жахом сказала:
— Мені сняться кошмари алгебричного пекла, коли починаю думати про іспити. Не витримаю і втечу! А дома тебе пиляють...
Прослухавши такий глибокозмістовний діалог, Аркадій не міг не встряти в суперечку. Він стояв, засунувши руки в кишені, і через голови звертався до Яші:
— Послухаєш такі сентенції і починає здаватись, ніби розмовляєш з людьми нерадянськими. Не знаєш, що й відповісти на таку одверту прихильність до ледарства. Ще можна зрозуміти Марусю...
— Чому? — струснула кучерями Маруся.
— Тому, що у тебе завжди був нахил до рослинного життя. Ти пробач мені за різкість... Ну, одружишся там, набридатимеш чоловікові, діти підуть...
— Ніколи в світі! — з розпачем крикнула Маруся.
— Не зарікайся,— одмахнувся Аркадій.— Але цей теоретик ледарства дуже мене обурює.
— Кожен захищає свої погляди,— перебив Яша, але вже без особливого апломбу.
В суперечці з Аркадієм Яша завжди втрачав свій впевнений тон, багатослівність зраджувала його, і він міг одбиватись лише окремими реченнями. Чомусь так впливав на нього лише Аркадій, з іншими учнями Яша розмовляв з цілковитим почуттям свої зверхності і переваги.
— Погляди? У тебе є погляди? Це відкриття дуже важливе. Я хотів би, щоб зразу після іспитів ти потрапив у самостійне життя, без батька. От була б картина! Мені хотілося б побачити через кілька років, що з тебе вийшло. Як ти...
— Аркадію Аркадійовичу, почекай,— перебила, протиснувшись, Бася — Просив Голубояр, щоб ти зараз зайшов до директора. Тебе там хтось хоче бачити, тільки негайно. Голубояр теж там...
Не закінчивши розмови, Аркадій пішов по коридору серед звичної метушні і шуму перерви. Мав бути останній урок, що його завжди найважче досиджувати. Весна манила надвір. Глянув у вікно. У блакитній глибині плавали розпорошені прозорі хмарки; вони танули над містом.
Зима минула хутко й непомітно. Весна надійшла несподівано, ніби тільки вчора зникла і оце з'явилася знову. Молодість не вміє лічити і цінувати днів, бо попереду прослалася незчисленна черга їх... Весна... Сині проліски в букетиках на вулицях, зелень першого листячка на каштанах — глянсуватого, ніжного, скорченого після зимового сну. Сонячне проміння, рух фіолетових, оксамитових тіней на тротуарах, золоті відблиски ліхтарів на асфальті після першої пряжі весняного дощу.
Важко було сидіти над книжками. Тягло за місто, на простір, до лісу.
"Навіщо кличе директор?" — думав Аркадій, спускаючись по східцях. І знову згадав, що до закінчення школи залишилось небагато днів. Подивимося, що з нього вийде! Вибирати собі професію не жарт. Хоч, правда, в будь-якій галузі головне — це якнайбільше принести користі любій радянській Батьківщині, що виростила, виховала і проклала всім їм шлях до життя. Отже, чи правильно вибрав собі електротехнічну військову школу? Може, десь в іншій галузі принесе більшу користь. Чудово було б і геологом стати, шукати в надрах землі скарби, сховані від людського допитливого ока. Завжди бути серед природи з її таємницями. Або в Арктику поїхати, зустріти грудьми стихію, перебувати в жорстокій боротьбі, в дикому свисті урагану... На капітанському містку, з прокуреною люлькою в зубах... Продовжувати геніальну справу Мічуріна, примусити землю родити вдвоє, втроє більше...
А ракету не закінчено, і Медовий недаремно відмовився допомагати. Та й що ракета? Зробив малесеньку помилку — і кінець. Чи вистачить сил, таланту закінчити її? Коли б можна було заглянути хоч на мить у своє майбутнє!..
В кабінеті директора був Пилип Данилович Кужіль, Голубояр і якийсь чоловік, що з першого погляду здавався Аркадію незнайомим, бо сидів майже спиною до дверей. Коли він обернувся, Аркадій впізнав батька Яші Баркіна. Його Аркадій бачив усього один раз кілька років тому. Директор показав Аркадію рукою на стілець; сам він сидів за столом, все світло з вікна падало на його постать. У невеликій кімнаті було охайно і гарно. Папери лежали на столі в папках. Великий годинник під склом розмахував маятником. Проти стола висів портрет Леніна.
Розмова не перервалася з приходом Аркадія. Пилип Данилович, нервово потираючи руки, сказав:
— Ви хотіли, щоб прийшов хтось із учнів, ось групорг комсомолу десятого класу, Аркадій Троян... Бачите, я прекрасно розумію ваші батьківські почуття і приймаю ваші претензії, але ж не сама тільки школа виховує учня. В десятому класі у нас кращий керівник, кращий педагог товаришка Райко, ви її знаєте. Хоч, правда, іноді й кращий педагог нічого не може вдіяти. Особливо важко з старшими класами, власне, з окремими учнями, яких батьки змалку невірно виховували, всупереч школі.
Батько Яші слухав, похитуючи головою, і все намагався перервати директора, а той ніби не помічав нічого. В усій постаті Баркіна відчувалася покірна повага до Кужеля, але інколи він все ж таки недовірливо здвигав плечима і нервово ворушив пальцями складених на колінах маленьких рук. Яша трохи був схожий на батька, хоч обличчя у старшого Баркіна з маленькою борідкою під нижньою губою — виразніше і суворіше.
— Все це не переконує мене,— скоромовкою заговорив нарешті Баркін, прослизнувши у невеличку паузу, зроблену директором.— Ось я юрист, прийдіть, будь ласка, до мене, і я дам вам точну, вичерпну відповідь на ваші запитання. Чому ж ви не можете мені сказати, що робити з сином? Цими днями Яша повернувся додому близько четвертої години ранку... Що я повинен йому сказати? — в голосі Баркіна прозвучали удавано трагедійні нотки. Аркадію здалося, що він надто часто заблимав повіками, висякавшись у картату хусточку.— Товариші у нього такі собі невиразні молоді люди, які більше стежать за фасоном галстука, за новими танцями, ніж за тим, що робиться в світі. Розмови про якісь вечірки, про гуЛяйки. Мене нудить від їхніх розмов! А що я можу зробити? — вигукнув Баркін, і всім стало зрозуміло, що він дуже стежить за будовою своєї промови.
— Де Яша бере гроші на розваги? — перебив Голубояр.— Хто йому справляє оті костюмчики, пошиті з такою претензією?..
— Як хто? Він уже дорослий, незручно ж ходити обідраному. А гроші доводиться давати йому після бучних скандалів. Материнське серце, вам теж відомо, м'яке, як віск. Мати обов'язково поступиться синові, він у нас один... Ось скажіть ви, юначе, чому ви на нього не впливаєте, в комсомол не втягнете?..
— Залучити можна того, хто прагне стати корисним членом колективу. А Яша осторонь від усіх тримається, друзі у нього свої, не з нашої школи. А він здібний хлопець. Але все у нього зовнішнє, для ефекту. Я знаю його давно... Сьогодні у мене була з ним неприємна суперечка про майбутню професію. Він заявив, що має змогу рік погуляти, на батьківські кошти житиме, а там видно буде.
Баркін ляснув себе по колінах і схопився з місця. Схиливши голову, з-під окулярів пильно дивився на Аркадія, доки той розповідав про суперечку з Яшею.
— Ви знаєте, тепер мені стає ясно, що й любов до своєї дитини, немудра любов, не приносить дитині користі...— раптом суворо сказав Баркін, а Кужіль радо закивав головою, погоджуючись.