Ти скажи нині батькові вечором, що ти вже доволі ждав та що хочеш женитися. Мати казала, що вже час!
Парубок підскочив із радості.
– Марусенько! – промовляв. – Я, бігме, не стерплю… мені годі!..
І, не ждучи вже позволення, цілував Марусю, поки вона сама, змучена опором, склонила головку на його груди. Кудись щезла її звичайна веселість та рішучість, а в її очах блиснули сльози.
Остап налякався.
– Що тобі, сонечко моє? – питав. – Ти гніваєшся на мене? Я вразив тебе? Скажи, зіронько!
– Ні! Ні! – відповіла дівчина, вже усміхаючись. – Але йди вже, йди, тебе ждуть.
Бігом пустився Остап до замку.
Тут велася тим часом широка розмова. Козак розказував про тясминські та запорозькі уходи, а старий Угерницький слухав його пильно, покивуючи головою.
– Тут у вас, – говорив козак, – багато землі, але й багато людей, а крім людей є ще жиди і шляхта. Сі панове Бджихлопські, немов п'явки, виссали силу землі і народу. До них належить мало не вся земля, а вони сіють та орють для жидови та німців. Пустинею стає свята руська земля, а її питомі власники в рабстві вмирають від нужди, голоду, зарази! У нас нема таких панів, а ті, що є, сидять тихо, бо в нас не перевелися ще Косинські, Наливайки, Лободи, Шавули та Саськи. Люду в нас доволі, але землі – видимо-невидимо. Їй на сході краю нема. І що за земля! Кинеш жменю – копа виросте! Дині та гарбузи, як бочівки, буряки, як підсвинки, аж землю розсаджують. Скот – що й казати. Гарна порода, своя, питома, а хто хоче, то й татарської або й турецької роздобуде. Ліси повні звірів, степ аж роїться від сайгаків, сусликів, зайців; птиць цілі хмари! Гей! Гей! Може бути, що сьому тисяча літ було таке й тут. Але тепер!..
– Ну, а татари? – спитала пані Марта.
– Єймость добродійка жартують, – відповів козак. – Очевидно, на пограниччі, над Чорним морем, усяке буває, часами чумака вб'ють або зловлять чабана, часом хутір спалять, але ми їм відтак удесятеро накладем за такий рабунок. Тому татари волять не чіпатися козацької землі, а йдуть на Москву і Польщу. От у вас козаків нема, і що з сього? Невдовзі на Поділлі та Покутті ні одного села не зістанеться, хіба тут і скрізь повстане козацтво.
– Довго я тут, – відповів пан Василь, – а татар не було ще в Теребовлі.
– Але будуть! Сама шляхта заведе їх туди. Хіба не знаєте, кілько ляхів живе в Перекопі, Білгороді, Кафі, Азові? Авжеж, що вони мусять самі давати відомості чамбулам, коли ті так правильно і так успішно нападають. Але хіба не знаєте, що діється? Не раз треба суму викупу тричі заплатити, заки поверне викуплений, та й то не завсіди. Родина продає фортуну, з останнього тягнеться, а якийсь там мості пан скот-ага або собака-бей ляцької породи бере гроші собі та пише вдруге, буцімто не дістав і шеляга, аж нещасний раб згине в неволі, а тоді висилають за ті самі гроші трупа, за які продали живого.
– Що ви кажете?! – спитала праведна пані Марта, якій у голові не містилося подібне злодійство.
– Нехай мене покарає Бог! Нехай сам зігнию собакою на турецькім ланцюгу, коли брешу. Чи ви не знаєте, що українські пани викуплюють бранців через нас та під нашою сторожею? Так, лише татари не люблять таких торгів і волять польських потурнаків. У нас, бач, чесні купці, в лівій руці гріш, у правій шабля, не кривдимо татар, але горе їм, коли б захотіли обманути нас. Одначе лише ті пани ідуть під нашу хлопську опіку, які чуються заодно з нами, а ми з ними. Інші пишуть листи за листами до потурнаків, посилають суми за сумами, наче в болото. Кажете, єймость пані, що таке злодійство неможливе? А кілько шляхтичів грабить попри татар на їх рахунок? Хто спитає по нападі, чи се татари, чи свої? Такі всякі Побідзінські, Понятовські, Цеклінські, Бялоскурські, Зглобіцькі – до чого вони не спосібні?
– Правда! – сказав старий Василь. – Сам гетьман Жолкевський говорив минулого року на соймі про Понятовського, що се чоловік гірший від Наливайка [Історичне. – Авт.].
– За Побідзінським, Цеклінським, Бялоскурським та Зглобіцьким заступилася вся шляхта! – сказала пані Марта, яка знала, що її пригадки збільшують лиш відразу мужа до польської шляхти.
– Так! – додав Попель. – Бо знала, що й її треба би вивішати, коли б була свята справедливість у Річі Посполитій!
Через хвилю мовчало все товариство.
– Справедливість є лиш там, де вона держить у руках і меч сили, а не там, де записано сотки книг кондемнатками, щоби запобігти загибелі гродових мишей! – засміявся козак. – У нас на Україні всі миші в полі. Бо живого слова присуду козацької старшини не піжре й сам диявол, як не угризе і сталевої шаблюки козака. Ся шаблюка висить однако над карком татар, як і своїх ворохобників, і тричі горе тому, хто хотів би у нас кривдити своїх.
– Чому ж ви, пане осауле, так захвалюєте нам наші тясминські пустині? – спитала пані Марта. – Адже вам краще, як нас там не буде.
– Нам було би краще, коли б ви там уже були. Тепер бачу, що єгомость пан Василь, – тут поклонився козак пану Угерницькому, – се муж праведний, чоловік християнських чеснот і достойний бути на волості одним зі сподвижників нашого гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Він-то уняв у карби всіх, що ходили на Москву чи Молдаву, кинув їх у степи та дав їм у руки меч проти бусурмана. Турки й татари дрожать у своїх гаремах, а козацькі гармати і мушкети обкурюють димом царгородські стіни. Коли поможе Бог, то проженемо в пустині Азії весь накорінок поган та виведемо патріарха на престіл у Стамбулі. Тоді поверне туди й Боже царство, як повертає вже поволі на Україну за нашими плечима. Ні турки, ні татари не перелізуть уже навіть через гори наших трупів, які їх ділитимуть від святої Печерської лаври, коли б туди поніс їх нечистий. Тому думаю, що багато добра вчинив би пан Угерницький, коли поїхав би сам або післав сина на Україну. Там його треба козацтву, усій Руси, міщанам, хлопам, а тут стілько його значіння, кілько гроша в калиті.
– Правда єсть! Годі перечити, – кликнув пан Василь. – Ось бачиш, козаче, я подумаю про твоє предложення. Бачиш, мій син хоче женитися, йому належиться майно, моїм дочкам також, може бути також, може бути, що за рік-два почуєте і наше ім'я між вірними переказам предків шляхетськими родами.
– Слава тобі, Господи! – кликнула пані Марта. Аж тепер не сумнівалася вже, що її чоловік не заверне з нового шляху. Ось він найшов на нім також і ціль для своєї честолюбивості, яка була одинокою причиною його відступства.
Юрко й сам не тямився з радощів, та аж до полудня дуже пильно розважав разом із батьком справу переселення на Тясмин. Пані Марта замітила, що найкраще буде післати туди зайдів та халупників із Лошнева та інших маєтностей, а оставити лише господарів на цілім грунті. Козак порадив заразом, щоби заздалегідь зробити писану умову в гроді, а тоді і з околиці повтікали би усякі нуждарі за свобідним хлібом на Україну.
– Єймость добродійко, не бійтеся, – говорив, – що бракне робучих рук. За гроші або ординарію добудемо їх завсіди доволі. У нас багато таких, які повтікали відси в одній драній сорочині та раді би заробити хоч на прожиток або кожух. За плату хлоп працює інакше, як за панщину, а при тім самі млини, спусти і гуральня принесуть вам більше, ніж не одна панська фортуна на заході.
Відтак розказував іще про наміри Сагайдачного піднести братську школу в Києві, постаратися про попів та дяків на всю Україну, щоби вчити народ грамоти, скасувати цехи, завести правосильну козацьку власть замість польської, викорінити татар аж по Крим та замкнути Перекоп окопами.
Старий Угерницький слухав і порівнював у своїм умі короткозорість мості панів, які розуміли publicum bonum настілько, наскілько воно йшло в їх кишені, – з сим широким закроєм обнов Сагайдачного. Вкінці не витерпів і сказав:
– Дивно се, що в соймі, де засідають найсвітліші Річи Посполитої capita, ніколи про такі матерії не трактується. Там заодно: Корона каже, що треба війська, – шляхта годиться. Король бажає гроша – шляхта протестує. Король війська не збере – шляхта свариться. Притисне біда – найдуться гроші на нове військо, старе рабує, бо не заплачене; і знову: король просить грошей, а тут шляхта не дає, лише вичислює кожду свиню, яку з'їли вояки, і кричить, щоби покликати посполите рушення. Але посполите рушення не прийде, бо пани ухвалили, а дрібна шляхта має битися. Вкінці начинаються торги за булаву, за староства, за державу королівщини, аж якийсь із мальконтентів зірве сойм. Ось і політики! Про заслуги, про правду і кривду й мови нема. Куди їм до вас! Аж тепер бачу сам, що нема в Річі Посполитій місця для трудолюбивої людини.
– Певно, що так! Але не думайте, батьку, що в нас темнота: є в нас такі, що махають латиною не гірше, ніж шаблею, а се добрі вояки! А ще більше є таких, які шанують книжне слово, хоч його самі не багато лизнули, а такі люди кращі від вивчених визувітами Одрихлопських, які, ні крихти серця не маючи, вчаться латини, бо така мода!
Розмова урвалася задля обіду, а по обіді всіли на коні старий Угерницький, усі хлопці та Коршун і поїхали до Іванівки "в свати", як казав старий.
2. Чорним шляхом
1. Викрадення Марусі
Старий Попель був незаможний чоловік, та, проте, мав чимале значіння між дрібною подільською шляхтою задля свойого великого досвіду та вродженого розуму. З небіжчиком князем Острозьким він на всі "потреби" ходив і, певно, й тепер радо "татарським процедером" був би бавився, коли б не те, що його жінка померла. А померла вона від зарази, коли несла поміч недужим у селі, про яких ніхто не журився.
По її смерті перейняла її обов'язки дочка Галя, а й сам батько не забороняв сповняти заповіту помершої. Господарство пана Попеля було невелике, та все-таки молода дівчина опинилася перед чималими труднощами, коли сама стала господинею. Швидко перемогла вона сі труднощі, причому помагав їй брат словом і ділом. Вона сама споважніла над міру і протягом двох літ стала з дитини тямущою, зрілою людиною.
Тоді-то находила вона часто свобідні хвилі, щоби брати участь у науках хлопців, і тоді пізнала Юрка… Любов прийшла незамітно, як незамітно прибували роки, досвід, і як незамітно кріпилася вдача тихої, на вид покірної дівчини. Вона сама зразу не стямилася, але коли почула вперше слово "люблю", пробудилося її серце, і ось появилася йому ціль – осягнути щастя.