Інакше – війна.
Характерний штрих. Козацькі старшини реєстру Іван Ба-рабаш та Ілляш Караїмович, котрі привезли Сулиму до Вар-шави на страту, наче іуди – свої тридцять срібних, намагали-ся випросити за це для реєстровців певні поступки від поль-ського уряду — виплати заборгованої їм за чотири роки платні; дозволу поповнити реєстрове військо новими козака-ми, замість загиблих та вибулих за станом здоров'я; покаран-ня декого з польських чиновників, які вдавалися до утисків козацтва. Проте нічого, крім стриманих, крізь зуби проці-джених, обіцянок від короля та канцлера, вони так і не до-моглися.
Втім, про послуги самих цих зрадників у Варшаві не забу-ли. Вже наступного року Караїмовича було призначено пол-ковником переяславським, тобто, кажучи сучасною мовою, козацьким військовим губернатором, а полковий осавул Ба-рабаш, до речі, етнічний вірменин, з часом отримав булаву гетьмана реєстру. Нагадаю, що в квітні 1648 року обидва во-ни очолювали загін реєстрових козаків, направлений корон-ним гетьманом М. Потоцьким для придушення повстання під проводом Богдана Хмельницького, й обидва загинули від ко-зацьких шабель у районі Кам'яного Затону
Литовський князь Альбрехт Радзивілл, який виявився свідком суду над Сулимою та його товаришами, а також їхньої страти, згодом писав: "Сумним явищем постає те, як змінюється фортуна: цей чоловік, який стільки разів настав-ляв свою шию ворогам і рука ворожа його не діткнула, тепер мусив протягти шию катові". Так, справді, фортуна – дама підступна, проте Сулима знав, на що він ішов.
До речі, стратили не всіх шістьох ватажків. Одного з них, Павла Бута (Павлюка) було помилувано. Якщо вірити московітському послові у Варшаві Василеві Родковському, то випливає, що своїм заступництвом його врятував канцлер Польщі. І що просив за нього сенатор Томаш Замойський.
Ніхто не здатен пояснити, чому так сталося, але можу при-пустити, що Замойський, із роду засновника Замойської академії, міг піти на цей крок, із прагнення врятувати життя товаришеві та землякові гетьмана Сагайдачного, якого в роду Замойських дуже шанували. Зауважу, що Львівський літопис говорить про помилування двох соратників Сулими, тобто не лише Павлюка, але й Якова Жадика. Може, й так, але в нашій оповіді це нічого не змінює. В літописі, зокрема, читаємо: "Оковавши, їх одвезли до Варшави, до короля на сейм. І стя-то їх четверо". Нагадаю: із шести.
Безпосередній свідок тих подій польський офіцер Ф. Обу-ховський арешт і покарання Сулими відтворював у таких фарбах: "Пізніше він був з наказу його королівської милості, на тому ж дніпровському острові (Кодаку) обложений реєстровими козаками і, коли дров у нього на паливо не ста-ло, був виданий своїми і відправлений у Варшаву на двотиж-невий сейм, що відбувся на початку 1636 року. Там же йому і ще кільком таким же негідникам відрубали голови і посадили їх усіх четвертями на кіл (четвертували)".
На перший погляд, ніякої свіжої інформації це свідчення не подає. Але тільки на перший погляд… Річ у тім, що і "Ма-ла енциклопедія Українського козацтва", і чимало інших ви-дань, роком загибелі Сулими вважають 1635 рік, тобто рік, коли повстання під його проводом було придушене, а самого гетьмана заарештовано. Та, як бачимо, шляхтич Обуховський стверджує, що двотижневий сейм, за рішенням якого судили козацького гетьмана, відбувся на початку 1636 року. Слід прислухатися й до аргументів відомого історика Володимира Голобуцького, який у своїй монографії "Запорозьке козац-тво", хоча й не називає дати загибелі Сулими, а проте зауважує: "Кодак потрапив до рук реєстровців, мабуть, в са-мому кінці 1635 року. Підставою для такого припущення може слугувати та обставина, що сейм у Варшаві, під час якого туди привезли Сулиму та його товаришів, відбувався на самому початку 1636 року".
Отже, дозволю собі впевнено стверджувати, що роком смерті гетьмана з Кульчиць Івана Сулими слід вважати 1636. Ще й тому наголошую на цій даті, що не лише в "Малій енциклопедії Українського козацтва", але і в "Хронологічній таблиці історії села, на підставі архівних документів та спогадів старожилів", опублікованій у відомій нам "Історії села Кульчиць і роду Драго-Сасів", страту земляка її авторів гетьмана Івана Сулими теж, на жаль, помилково датовано 1635 роком!
Вважаю, що під час перевидання "Історії Кульчиць…" авторам її слід відмовитися і від занадто спрощеного подання суті основного подвигу Сулими та подій, які розгорталися після падіння Кодацької фортеці. Ось як виглядає здобуття фортеці Кодак у тлумаченні творців "Хронологічної таблиці історії села…": "1635 рік. У серпні, повертаючись із морсь-кого походу, Сулима з козаками побачили нову фортецю на правому березі Дніпра, навпроти гирла річки Самари, острова Княжого і першого Кодацького порога, й дуже здивувалися з її швидкої побудови. Несподівано кинулись на неї, винищили польський гарнізон, вбили полковника Маріона, а фортецю зруйнували. Піднявшись вище Кодака, Сулима почав склика-ти до себе всіх невдоволених польським урядом і готуватися разом із ними до боротьби з поляками, але незабаром його підступно схопили і відправили до Варшави…".
Гадаю, що потреби в якихось докладніших коментарях цього повідомлення авторів "Хронологічної таблиці" села Кульчиць – не виникає. Його однозначно слід, якщо й не роз-ширити, то принаймні суттєво уточнити.
Існує також версія, що, бажаючи врятувати собі життя, Сулима викликався прийняти католицьку віру. Та коли хтось із суддів пояснив, що на рішення суду це не вплине, він у своєму "останньому бажанні" попросив покласти медальйон з портретом Папи в його труну. І волю цю було виконано.
Хоча Владислав IV і був ревним католиком та дуже ша-нував Папу і його відзнаки, проте помилувати Сулиму не захотів, або просто не наважився. Після жорстоких катувань, котрі Сулима витримав цілком достойно, як і годилося козакові, йому відтяли голову, а потім, уже мертве тіло, четвертували... Але тепер, з височіні ХХI століття, маємо всі підстави засвідчити: так, його скарали на смерть, але віді-йшов він не в небуття, а в вічність…
Обізвався серед Січі
Курінний Сулима:
"Гей, давайте, хлопці, зварим
Вражим ляхам пива!"
Обізвавсь Павлюк-хорунжий:
"Допомоги дати,
Щоб ту людську перепону
Нащент зруйнувати!"
Через кілька століть по тих подіях земляк гетьмана Іван Волчко-Кульчицький у своїй статті "На розпуттях велелюд-них", уміщеній у збірнику "Історія села Кульчиць і роду Дра-го-Сасів", писав: "Існують припущення, що відвідання Су-лимою Рима могло статися після повстання невільників на одній з галер в Середземному морі. У Кульчицях переповідали, що наш земляк Іван Сулима, коли повертався з Рима, заїжджав до рідного села".
Вірьмо цьому народному переказові. Саме так воно і ста-лося: після повернення з Рима прославлений козацький ота-ман просто не міг не побувати у своєму гетьманському гніздів'ї – Кульчицях.
ПОВСТАНСЬКИЙ ВОЖДЬ
ПАВЛО ПАВЛЮК
ГЕТЬМАН НЕРЕЄСТРОВОГО КОЗАЦТВА,
КОМАНДУВАЧ КОЗАЦЬКО-ПОВСТАНСЬКОГО
ВІЙСЬКА
1
По-справжньому козацький старшина Павло Павлюк (Бут, р. н. невід. — 1638) зринає на ниві українського націона-льного буття 1635 року, коли він виявився одним з організа-торів повстання під проводом гетьмана Івана Сулими. Він же був і серед тих козацьких ватажків, які навесні 1635 року го-тували козацько-селянські загони до нападу на польську фо-ртецю Кодак. А згодом — командував одним із полків під час відчайдушного нічного штурму фортеці, після якого, здійс-нюючи разом із Сулимою рейд поближніми містами "волос-ті", намагався підняти городове козацтво, селян і міщанство на велике повстання, яке дозволило б протистояти каральній експедиції корпусу українських реєстрових козаків, котрі пе-ребували на королівській службі. І саме він виявився серед тих п'яти ватажків повстання, яких, разом із Сулимою, від-правили до Варшави, на суд і страту.
Але, як я вже писав у нарисі, присвяченому гетьману Сулимі, сталося диво: вже засудженого на початку 1636 року польським судом до страти, Павла Павлюка, або Павлюгу, як іменує його автор "Історії русів" Георгій Кониський, було помилувано. Сам факт подібного помилування був настільки рідкісним, що негайно став сенсацією і в козацькому середовищі, і в іноземних дипломатичних колах.
Якщо покладатися на свідчення московітського посла у Варшаві Василя Родковського, своїм особистим заступниц-твом його врятував канцлер Польщі. А клопотався про його помилування сенатор Томаш Замойський. Ніхто не здатен пояснити, чому так сталося. У присвяченій йому статті "Малої енциклопедії Українського козацтва", одна з версій порятунку Павлюка викладається з таким ось, суто енцикло-педичним лаконізмом: Павлюк " протягом багатьох років брав участь у козацьких походах проти турків і татар. Під час виступу запорожців і зруйнування Кодацької фортеці у 1635 разом з Іваном Сулимою був схоплений і відправлений до Варшави. Існують різні версії щодо скасування винесеного йому сеймом смертного вироку. Очевидно, шляхетський уряд прагнув у майбутньому використати впливову особу Павлю-ка серед козаків для придушення визвольного руху в Україні".
Якщо зважити, що повстання Сулими полякам вдалося придушити винятково шаблями українських реєстрових козаків під командуванням полковників Івана Барабаша та Ілляша Караїмовича, то неважко погодитися, що й подібна версія теж має право на існування. Але дозволю собі припус-тити, що Замойський, із роду засновника Замойської академії, міг піти на цей крок, із прагнення врятувати життя товаришеві та землякові гетьмана Сагайдачного, якого в роду Замойських, як уже мовилося, дуже шанували.
Зауважу, що Львівський літопис говорить про помилуван-ня двох соратників Сулими, тобто не лише Павлюка, але й Якова Жадика. Може, й так, але в нашій оповіді це нічого не змінює. І ще один факт. Із деяких давніх польських джерел випливає, що ініціатором помилування Павлюка виступив турецький посол у Польщі. З інших джерел дізнаємося, що турецькі посли, які були присутні на суді, просто не наполя-гали на тому, щоб Павлюка було страчено.
До речі, львівський літописець стверджував, що двох за-суджених на смерть козацьких ватажків "турки випросили для себе".