За пару тижнів знов спалахне той вогонь, що розжарив колись стосунки, розжарив до болю і до нестерпності, до шаленого бажання розірвати їх... він спалахне — але цього разу так розжарити їх не зможе. І дрова не ті, й часу замало.
Максимум, що зможе такий вогонь — це підігріти турку із кавою. Свіжою, запашною, густою кавою. З гвоздикою й кардамоном, і з шоколадом — чорним-чорнющим, майже без цукру. Гірким. Гірким, як зустріч з коханою наприкінці осені, і я не про пору року кажу, а про пору життя.
Мову-то мені відібрало, але руки слухалися, і я відповів руками. Жінка вдячно притислась до мене, припала головою до грудей, і, мабуть, слухала, як калатало, рвалось на волю нещасне моє й нездорове вже серце.
— Ти будеш сміятися, — мій голос теж раптом став уривчастим і хрипким. — Але я теж якраз узяв маленьку відпустку…
Ми кохалися. Це був не той вир тілесної радості, як багато років тому, це було зовсім інше. Ніхто нікуди не поспішав, й не засмучувався, якщо вийшло _не з першого разу. Не було вже заборонених способів і яких завгодно табу. Обидва багато чому навчилися й тепер не було причин ховатися з тим знанням.
— Може пам'ятаєш, — казала вона. — Коли ми вже розійшлись, я була з тим-то, й він навчив мене робити ось так...
І я дякував "тому-то", хоча тоді, коли вона цьому "ось так" вчилася, ладен був його вбити.
— А я знаю, ти був із такою-то, то покажи, чому ти в неї навчився?
Був. Й той бурхливий роман справді багато хто обговорював, й шипіли жінки, якщо їм раптом здавалося, що вони не виправдали моїх сподівань, й жалили злісно: "ну, звичайно, я ж не така-то... у мене досвіду менше...".
Ну менше, то й що? Тепер я можу признатися, що незважаючи на всю хайтечність "такої-то" у ліжку, найкращі враження пов'язані таки не з нею.
Ось так.
— А ще, знаєш, одного разу мене згвалтували, — розповідала гостя. — Й мені це страшенно сподобалося. Розумієш... там був страх, страх і біль, він був страшенно грубим, щипав, рвав моє тіло, й, звісно, про мої відчуття зовсім не піклувався, і коли він почав кінчати, я раптом теж... та ще й як!
— Отак? — рикнув я, бо й сам якраз починав. — Ну, відповідай ще, отак?!
Відповісти вона не змогла, бо якраз почало відповідати тіло.
А потім вона спитала, чи доводилось гвалтувати мені, і я відповів, та так відповів, що у дивана зламалася ніжка.
А розказати, що вона робила зі мною? О, ні. Навряд чи буде цікаво, й навряд чи сподобається. Це може сподобатися лише тоді, коли все перепробувано, й знаєш, що завтра цього не буде. Й післязавтра не буде. Й опісляпіслязавтра, й за тиждень, й за місяць, і взагалі вже ніколи.
А ще ми ходили в кіно, де я останній раз був роки зо три тому. Й в зал органної музики, де не був років сім, й чорта з два б коли ще зібрався. І в театр (відповідно, років з десять, і теж чорта з два). Й до опери, де взагалі ніколи не був.
І пили вермут, й мішали його зі швепсом, й заїдали коньяк смердючим блакитним сиром.
Й кохалися. Не займалися сексом, а саме кохалися.
Усі чотирнадцять днів.
А сварилися лише через те, хто кому сьогодні вранці подає каву в ліжко — я наполягав, щоб вона спала, а вона казала, що їй приємно буде розбудити мене запахом кардамону.
Перемагали у тих сварках по черзі.
А потім вона заганяла мене майже насмерть, й вранці тихо-тихенько, щоб я не прокинувся, зникла.
Того ранку я знову полінувався й залив брунатний розчинний порошок кип'ятком з чайника.
Один чорт руки тремтіли, як у алкаша на останній стадії, й таку хитру операцію, як вчасно зняти каструльку з газу я би не подужав. Й окріп би розлив.
Знаєте, як воно, коли все падає з рук? Я тепер знаю.
На щастя, у шафці збереглися деякі запаси коньяку й ближче до вечора я вже не міг розібрати й цифр на годиннику, а не те, що думати про якісь складні речі.
На жаль, ніч, хай навіть довга й зимова, все одно закінчилася світанком.
Але сьогодні вже було легше.
В голові оселились джмелі й влаштували там дискотеку. Гопки стрибали так, що жодна думка не могла втриматися більше кількох секунд. Руки знову трусилися, але сьогодні то вже було чесне похмільне тремтіння, ніякого порівняння з вчорашнім. Будь-який рух віддавався хвилею болю та памороки... коротше кажучи, легше стало.
І я повторив.
І наступного дня також.
І наступного теж.
Коньяк скінчився аж через тиждень, і я твердо знав, що в моєї коханої теж усе вже скінчилось. Погана наука медицина, дуже неточна. Ні, щоб сказати: "Сьогодні о сьомій десять!", ні, щоб допомогти, якщо раптом цього все ж не станеться. На біса кому здався цей тиждень?
З люстра на мене глянула чиясь опухла, похмура й заросла пика. Обпекла поглядом червоних очиць, дихнула таким перегаром, що хоч сірника піднось.
Я простяг руку по бритву, й виявив, що у підставці все ще стоять дві зубні щітки.
Викинути зайву в сміття здалося неймовірним блюзнірством, і я... ви коли-небудь пробували спалити на газовій плитці довгу пластмасову паличку? А з щетиною?
Натомість опісля в кімнаті вже не відчувалося запаху перегару.
Речі у шафі теж були складені акуратно. Дбайливою жіночою ручкою. Рушничок з рушничком, а білизна з білизною.
От хіба що на столі був гармидер, й під столом влаштували груповий секс пляшки з коньяку.
Головою я розумів, що пройде тиждень — і зникне порядок із шафи, підлога знову вкриється шаром пилюки, а запах спаленої пластмаси розвіється ще до вечора. Але в серці оселилося відчуття неймовірної втрати — величезної й непоправної.
Це ж треба. А місяць тому я був певен, що все вже давно поховано і забуто.
Поховано.
Даремно я подумав це слово.
Ой, даремно.
Ну яке мені діло, коли й де її поховали? На біса воно мені, та й їй теж? Припертися на могилку? А там чоловік. Або син. От мені буде приємно зустрітися, та й їм, певно, теж. І що нам тоді — сказати один одному "Здрасьтє!"?
Квіти покласти? Боюсь, що пролежать вони там якраз до візиту будь-кого з родичів. Того ж чоловіка, наприклад. Ото зрадіє. В принципі, те саме, що й особисто зустрітися, а мо', навіть й болючіше.
Ні, дурна це ідея, їй-богу дурна!
Не буду цього робити. Їй-богу, не буду.
Я увіткнув мобілу в розетку, терпляче вичекав, поки не перестануть дзеленькати смски з повідомленнями, трохи здивувався, що їх забагато набралося за ці пару тижнів. Здивувався, і навіть стривожився... але все виявилось гаразд.
Спам. Просто спам.
Заліз в інтернет й за півгодини вже знав, де вона працювала. А що ви хочете, двадцять перше століття надворі. Гадаю, років через десять-п'ятнадцять я так само за півгодини зможу сказати й хто, де, коли, з ким... а ще років через п'ять — то й скільки разів, а може навіть і як саме.
Це була найлегша частина роботи.
Далі почалася соціальна інженерія, але і на цьому я трохи розуміюся. От, скажімо, я місяць тому дзвонив вам в контору, й мав справу з... пробачте, забув, як звали, а прізвище чи то сяке, чи таке...
— Ой, ви знаєте! — сказали мені з роботи. З її роботи, з нудної роботи, де з півдесятка дамочок різного віку перекладають з місця на місце папери, ганяють цифри в якихось відомостях, плетуть шкарпетки, інтриги та язиком... я б на третій день втік, але jedem das seine.
— Ой, ви знаєте! — сказали мені. — Ой, ви не знаєте! Вона ж недавно померла!
Звісно, я зробив вигляд ніби абсолютно не в курсі.
— Так-так, дуже несподівано, хто б міг подумати, ми тут усі в шоці, такі схвильовані, такі стурбовані, я он теж перевіритися надумала, й Галина Сидорівна теж, а чоловік мені так і сказав...
Знаєте, що виявилось найважчим? Вставити у потік коротке й начебто абсолютно невинне питання. Вставити так, щоб здалося, ніби цікавлюсь я не так малознайомою мені жінкою, а вельми актуальним для кожного мешканця великого міста питанням. На цей випадок є універсальна комунікативна відмичка, рекомендую. Коротенька, всього із двох слів. Ось ці слова "бо" і "зараз". Дарую, бо мені навряд чи коли ще згодиться.
— А де ховали? Бо зараз...
— Так, зараз і дорого, й місць немає, а за підхорон такі хабарі беруть, то я й сім'ю розумію, хоча могли б, звісно, й більш уважно поставитися, а так на окраїні, туди ж не поїздиш... Де окраїна? Ой, далеко... Аж...
Щоб балакуча дамочка не насторожилася й, не дай боже, не стукнула чоловікові, довелося зробити в розмові ще два повороти, й лише потім сказати, що я, мабуть, помилився номером, й "чи то сяка, чи така" мені зовсім інша потрібна була.
Торохтуха збрехала. Не така вже й далека була окраїна, й не так вже важко туди добиратись.
Ненавиджу свіжі кладовища. Втім, не те, що ненавиджу, а, скоріш, не люблю. Рівні шеренги свіжих могил, й дати — одна за одною, як на календарі. Слухняно й дисципліновано, як у армії. Рядовий такий-то, я!, лягай!, єсть! Такий-то!, я!, лягай!, єсть!
Наче стоїш у строю й чекаєш, коли черга дійде до тебе.
Інша річ старенькі, напівзакинуті цвинтарі п'ятдесятих-сімдесятих років. Там не солдати лежать. Там скромний хрестик з напівстертим "1953" межує з розкішним погруддям "1994", на якому вибито мордатого дядька у норковій шапці й з мобілою. Зараз багато хто ще пам'ятає, що означала мобіла у тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертому, а років через півсотні дивуватися будуть. Як зараз ми дивуємось пам'ятникам у вигляді дерева з обрубаними гілками. Особисто я чув з десяток версій про цю моду шістдесятих, й найбільше мені подобається варіант про останнього з роду.
Якщо звісно, термін "подобатися" взагалі тут придатний.
Єдине, чим хороші нові великі кладовища — це наявністю сторожа й книги, де все записано.
Хто, коли, і найголовніше для мене — де.
Там, нагорі, чи то знущались навмисне, а чи просто начхати усім їм на нас, але якраз до мого візиту почалась хуртовина.
Снігу й так було мало не до колін, а тут він ще й зрадів можливості політати. Й не просто так, а у пику.
Велике було кладовище, й брьохати у снігу було важко.
1999.
Цікавий був рік, ага. Дехто з нас зробив непоганий стрибок нагору, а весь світ готувався до "проблеми 2000".
2000.
Програмісти потерли руки й сказали, що нічого не сталося саме завдяки їм.
2001.
Один мій знайомий, спостерігаючи, як падають два хмарочоси, стрибав гопки й радісно горлав "Почалось, почалось!".
2002.
Виявилось, що таки почалося, але не там.
2003.
Виявилось, що вже майже скінчилось.
2004.
У мене завівся кіт.
2005.
Почалася масова роздача грошей.
2006.
Виявилось, що щастя таки не в грошах.
Дві тисячі сьомий, восьмий, дев'ятий, десятий...
ДЕСЯТИЙ?
В десятому її не було.
Я повернувся по власним слідам (втім, сліди були вже умовні, хуртовина негайно перетворювала їх у невеликі виямки; півгодини — і вже не скажеш, що тут хтось пройшов).
Алея сімдесят восьма.