Тоненьку картон-базальтову стіну кімнатки Локі при бажанні міг би проломити кулаком. Незабаром в гості до бранця зазирнув отаман – вдягнутий у рясні шаровари й вишиванку козак із хвацьким оселедцем за вухом:
– Ну, що там у тебе за безцінні відомості?
– А хіба тебе кличуть Батько Сміх, або Батько Еней?
Гупання ніг за перегородкою стихло, певно, козаки почали прислухатися.
– Гляди! – спалахнув отаман. – Бачу, ти дуже схожий на урядового вивідача! Хто тебе послав: ГРУ? КБУ? То тут уже тинялись такі – ми розстрілюємо їх за крайньою кучугурою, а вранці пустельні собаки безмежно дякують нам за їдло!
– Заткни пельку та слухай мене, дурбасе! – підвищив голос і Локі, на що за стінкою хтось здавлено пирснув. – Може я й вивідач, та не урядовий! Повторюю: негайно повідом Батькові Сміху, або Батькові Енею, що я Локі й маю для них до дідька важливі відомості! Тягнутимеш страуса за хвіст – навантажить тобі твоя старшина гостинців повнісінькі шаровари – не вигребеш!
Ошелешений отаман встав і мовчки вийшов.
Його довго везли кудись на задньому сидінні чужого сявчі. Коли Локі поцікавився долею власного, козак, що сидів поруч, зловтішився:
– Радій – твою биндюгу реквізовано на користь нового козацтва!
В певному місці Локі змусили розвернути каптур задом наперед і він перестав будь що бачити. Потім бранця кудись вели, він спотикався, пригинав голову, переступав через високі пороги й урешті йому дозволили зняти з голови ганчірку. Локі опинився в кімнаті, яка одразу нагадала йому санпропускник із дитячого спогаду про сиротинець. Кімнату без вікон освітлювала забрана в дротяний плафон жарівка під стелею, холодні стіни було викладено огидної барви кахлем, масивні двері оббито металом, що тьмяно відлискував. Сісти й навіть лягти можна було на бетонний, викладений тією ж плиткою тапчан.
Незабаром двері відчинились і до "санпропускника" ввійшов Батько Еней у звичному для нього козацькому вбранні та ще один козак, молодший – чорночубий і чорнобровий. Обоє мали у вусі по однаковісінькій золотій сережці з зображенням китайського ієрогліфа.
– Ну, розказуй, що там у тебе такого цікавого! – сказав Еней. – Тільки не бреши. Побачу, що брешеш – уб'ю! Та я б тебе ще за Волю вбив, палисвіта!
– Воля? Вона тут? Де вона?
– Розказуй, бо в нас не прірва часу!
Локі почав розповідати про свої пригоди на Материзні. Розказав, як його завербувало ГРУ, як він досліджував у таємній кімнаті зведення з таємного актива, як зустрівся в тій кімнаті з Хугою, як хаптагер схиляв Локі до співробітництва "не за страх, а з обов'язку".
– Але я чхати хотів на гаспидські обов'язки! Я кохаю дівчину – ви знаєте її ім'я, і єдине чого прагнув – бути поряд із нею. Та спершу нас розділили, а потім я випадково дізнався, що Воля втекла. Звалити вона могла лише в Куряву, отож я діждався підходящого часу та закинув ноги на плечі й собі. Втікав я не без приварку: останнього дня роботи з таємними зведеннями мені на очі потрапила настанова про початок операції "Осіння стрижка".
– Що це за операція, парубче? – зацікавився чорнявий супроводжувач Батька Енея.
– Гарно вишколений і до дідька озброєний спецпідрозділ стрімким рейдом проходить уздовж лінії фронту й один за одним пресує передові застави ваш… козаків. Завдання – встигнути вбити їх якнайбільше. Операція почнеться в ніч з сімнадцятого на вісімнадцяте листопада.
Батько Еней і чорнявий перезирнулись.
– І з якої ж паланки збираються починати? – знову поцікавився чорнявий козак.
– Я напам'ять вивчив її координати. Дайте навігатор – уведу!
– Що ж, це спрощує твоє становище, — сказав Батько Еней. – Якщо відомості правдиві – повернеш довіру, якщо це пастка – загинеш. Віднині працюватимеш з Генеральним осавулом Чуєм – це його хліб! – Еней зиркнув на свого молодшого товариша.
– Де Воля, я можу її побачити? – вигукнув Локі перш, ніж відвідувачі вийшли за двері.
– Дівчини тут немає! – відрізав Еней.
Локі втратив лік часові, але що сьогодні сімнадцяте, зрозумів одразу. На голову йому натягли задом наперед каптура й вивели з "санпропускника". Він знову переступав через пороги, нагинався й спотикався. Потім Локі посадили в повоз, прип'яли кайданками до сидіння, сявчі рушив, і рушив, судячи з довколишніх звуків, не один.
Через якийсь час каптура з голови бранця зняли. Кавалькада повозів і бойових ботів мчала Курявою, здавалося, – прямо в жерло величезного призахідного сонця, що забарвлювало верхівки кучугур у криваве. Здоровенний козарлюга, котрий сидів біля бранця, плеснув Локі по плечі:
– Пізнаєш? Я курінний Каменюка – ми стрічалися на Фірмановім!
– Тоді ти не був курінним! – сказав Локі.
– Але вже мріяв! – весело відповів Каменюка. – Ти міцний горішок, упораємося зі щуроголовцями, пишися до мого куреня – повоюємо! Шкода буде, якщо не впораємося, якщо ти обдурив – тоді погинемо всі! – курінний лагідно погладив лискучі кайданки, що надійно з'єднували зап'ястя Локі зі спинкою сидіння.
– А чому щуроголовці?
– Ти бачив їхні каптури? – щурячі голови, й не кажи!
Козацькі паланки були схожими одна на одну до дрібниць: господарський блок, робітня для дрібного ремонту ботів і повозів, сонячна батарея, огорожа, вежа з приладами стеження. Оборонятися пустельна застава не могла, вона облаштовувалася лише для побутування козаків, а в разі небезпеки бійці мали спішно посідати в боти й розчинитися серед безбережності кучугур.
Військову вмілість Каменюки Локі поцінив одразу. Курінний грамотно розмістив вогневі точки по обидва боки від уторованого шляху з Материзни на південь, не підкорився спокусі встановити дві скорострільні гармати – найпотужніше, що мав у арсеналі на передній межі, а цілком виправдано пересунув їх углиб розташування – щоби напевно заманити недоброзичливця під коротку і гарантовану загибель.
Утім почалося все не так, як бачилось. Глибокої ночі темінь на лівому фланзі облаштованої Каменюкою засідки забарвили раптом вогневі спалахи та криваві трасери – урядові вояки теж не дарма жували свої міфанси і їхня стежа завчасно виявила передовий шанець пустельників. Але зайди либонь вирішили, що це звичайний секрет козаків з паланки, тому просто посилили натиск – до Локі, що скований одним ланцюгом із сявчі, сидів у віддаленому тилу, долинуло два-три залпи самонавідних ракет. Утім, бійці Каменюки, як з'ясувалося потім, не розгубились: успішно схоронившись від самонавідняків у шанцях, вони вдали, що відступають і щасливо заманили елітних урядових спеців у пастку.
Далі розпочався тріумф вогню. Затиснуті лещатами скорострілів, ракет і гармат пустельників боти щуроголовців спалахували один за одним, наче феєрверки. Де-не-де з охоплених вогнем бляшанок намагалися вискочити вояки, але більше одного-двох кроків ніхто з них не робив. За кілька хвилин від зайд залишилася лише купа металу, м'яса та пластику, причому горіло і смерділо одночасно все. Не згорів лише командирський повоз із емблемами урядових військ на дверцятах, що рухався в кінці колони – порожнім козаки захопили його як трофей.
На зворотному шляху розвидніло, але каптура на голову Локі вже ніхто не натягував і руку до спинки сидіння не приковував. Бурлакуючи в пустелі, колишній хаптагер надивився чимало руїн, тому розвали, між які заїхали козаки Каменюки, особливого інтересу в Локі не збудили. Цікавіше почалося згодом, коли, залишивши бота й поблукавши кілька хвилин між засипаних чорним порохом куп, сповнені ще переможного запалу бійці почали пірнати один за одним у малопомітну прощілину за вивернутою бетонною брилою. Пірнув туди й Локі й уже за кілька тісних поворотів опинився в м'яко освітленому навкісному тунелі, сходи якого вели глибоко вниз. А там перед його очима постало справжнє підземне місто.
Продовгуватою гарно освітленою залою заклопотано ходили озброєні різноманітним стріливом козаки, в заглибинах попід боковими стінами склепінчастого приміщення, за нашвидкуруч спорудженими ширмами вгадувалися помічні лічців, харчоблок, ряди двоярусних лежаків, наглухо зачинені сховища з козацьким скарбом і арсеналом. Біля деяких дверей нудьгували суворі вартівники. В темній дірі, що вела в товщу землі, виднілися складені штабелями коробки з боєприпасами. Під стелею висів і ледь погойдувався на протязі величезний прапор Нового козацького війська – жовто-синє полотнище з тризубом у формі чорного орла посередині.
Не встиг Локі розгледітися в гнізді цього пустельного птаха, як мало не зіштовхнувся з Соловієм – вбраний у чистеньку білу вишиванку й лискучі шовкові шаровари, той квапився десь у справах.
– Соловію! Не пізнаєш?
– Локі… Звідки ти…
Вони відійшли вбік, недовірливо, підозріло й водночас із цікавістю розглядаючи один одного.
– Де Воля, Соловію?
– Воля? Ти вкрав у мене Волю, а тепер питаєш, де вона?!
– Ніхто не може вкрасти нашу волю, хіба що ми самі її віддамо!
– Я її не віддавав, але ти… – голос Соловія затремтів.
– Отже… вона тобі розказала…
– Не розказала… я все побачив у її очах…
– Де вона, Соловію? Ти ж благородний і все таке… Воля обрала мене, отож… Просто скажи де вона, де моя Воля, чорти б вас усіх побрали!?
Соловій зблід, кілька козаків, що проходили повз них, здивовано озирнулись.
– Я не маю права говорити – то таємниця!
Гетьманчук пішов, а Локі, чиї очі наче заслала несподівано чорна пелена, відчув неподоланне бажання щосили зацідити комусь між зуби. І був би зацідив, якби перед ним виник раптом хтось дрібніший, аніж могутній курінний Каменюка:
– Ну де ти застряг? Ходімо – віддам тебе Батькові Чую!
Генеральний осавул стояв у оточенні козаків Каменюки – ті ділилися з Чуєм враженнями від нічного бою. Коли підійшов Локі, Батько Чуй попрощався з бійцями підбадьорливим жестом.
– Що ж, випробування ти, парубче, пройшов! – сказав чорночубий осавул. – Працював на спецслужбу щуроголовців, тепер попрацюєш на нашу – прийнято таке рішення. Передаси, так би мовити, неоціненний досвід!
– Я готовий працювати, Батьку! Але перш дозволь мені побачитися з дівчиною – Волею! Пам'ятаєш – я говорив…
– Батько Чуй усе пам'ятає! Тільки нема її на новій Січі – Воля виконує відповідальне завдання!
– Поки не побачу Волі, нічого робити не буду!
– Ого! Таку б затятість та на справу! Гм… Добре, маємо саме відправити на Дебаркадер вантаж… Каменюка доповідав, що вночі вони захопили повоз – подивись, підготуй – на ньому й поїдеш.