Потім він одяг мантію й почав судити. Лейн молодший продав Лейнові старшому хату. Лейн старший, купивши хату, продав її металургійній компанії за вдесятеро більшу ціну. Крім того, жінка молодшого принесла всі гроші, що він одержав за хату, старшому. Це було доведено. Отже, старший мусів повернути гроші. Але він прийшов на суд в парадному одягові, й усі знали, в тім числі й суддя, що він мав тепер не менше як дві з половиною — три тисячі фунтів. Отже, він виграв справу.
Коли суддя вимовив вирок, Лейн молодший кинувся з ножем на брата. Його схопили, він поранив когось, вирвався й підбіг до дверей...
Чоловік підбіг до Мартина й сказав:
— Ви вже тут — я ждав Едіт — вона не приїхала.
Мартин вийшов з ним із кімнати, за ним поплентавсь Тоні, озираючись на всі боки.
Джемс вийшов теж. У кімнаті зосталися тільки Сашко та Дюваль.
— Ваші документи, товаришу, — сказав Сашко.
Дюваль видобув засмальцьований, старовинний квиток члена партії КП(б)У.
— Де ви були? — запитав Сашко. І Дюваль розповів йому всю історію.
Лейстон знайшов Едіт, чи, слушніше сказати, Едіт знайшла Лейстона. Висаджуючись у Гамбурзі, вона потрапила на процесію. Попереду йшов американець у котелку, а за ним човгали двоє хворих. Перший психічно хворий, колишній міліярдер, Мак-Лейстон, а другий — кретин Сідні Лейстон.
Морган вирядив їх з Америки, щоб не дратувати суспільної думки. Побачивши Едіт, Сідні кинувся до неї й став благати визволити його.
Вона стояла, мов остовпіла.
— Ви знайомі з панами? — ввічливо спитав американець.
Едіт не знала, що сказати. Християнська мораль плекати двох ідіотів, щоб заробити собі царство небесне. З другого боку, робота з товаришами, шлях у переможне майбутнє. Американець спостеріг, що вона вагається, й дивився на Едіт, не зводячи з неї очей. Вона була в дешевій сукні фабричної робітниці. Від неї не можна було ждати великої допомоги.
— Так, я знайома! — сказала Едіт. — Може, ви допомогли б мені грішми — я зараз без роботи. Ви, очевидно, їм родич чи приятель?
— Грішми? — сказав американець. — Ні, грошей я не маю. Мені ось треба вирядити цих двох панів до Радянської Росії.
— До Радянської Росії? Так. Так ви не можете мені дати півсотні доларів заради старого знайомства?
— На жаль, ні! — сказав американець, ввічливо попрощався й пішов зі своїми хворими.
В Едіт стиснуло серце, коли вона одірвала од себе кретинову руку. Вона одвернулась. Ні, брати його з собою не можна; їй самій доведеться багато попрацювати над собою, щоб не бути тягарем в голодній країні.
Вона одійшла декілька кроків. З закушеної губи поточилась краплина крови й потекла підборіддям.
Едіт подивилась на годинника: вона пропустила поїзд на Берлін...
Американець взяв авто й устиг на поїзд. У вагоні він розглянув ще раз папери Лейстонів.
Справжнє прізвище Мак-Лейстона було Лейн. В нього був брат Мартин Лейн — так стояло в документі його батька. Прізвище братової дружини було М. Лорен. В Америці він додав до свого прізвища закінчення — stone, трохи змінивши початок. Серед паперів Лейна, чи Лейстона, був пакет з паспортом Лейна молодшого, робітника сірчано-квасного заводу. Лейн молодший, Мартин на ймення, мав сина Гаррі. Вони були ірландці з Антріму.
Едіт, Дюваль, Мартин, Джемс і Тоні зустрілися в Берліні. Вони мали вже візи до Радянської Республіки.
В інтернаті на ліжкові лежав Дюваль. Тоні сидів на підлозі. Едіт розповідала, як вона зустріла свого батька й брата в Гамбурзі.
— Знаєте що? — сказав Дюваль. — Знаєте що, Едіт? Ви й досі не знаєте, як Мартинове прізвище.
Мартин спав на ліжкові поруч. Він дихав важко, і з його вуст виривалося якесь напівзвіряче бурмотіння.
— Не знаю, — сказала Едіт.
— То ви й не знаєте, що це Мартинів перстень, — сказав Дюваль, розглядаючи її палець з старовинною каблучкою.
На ній було вирізьблено букву "L".
— Мартинів? Це перстень мого батька!
— Батько ваш дістав цей перстень від свого брата. Мартина Лейна.
Едіт дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Гаррі Руперт, винахідник протеїну, — це син Мартина Лейна — ваш брат у перших.
І Дюваль удруге розповів усю історію.
Всі слухали мовчки історію двох Лейнів: як утік Мартин з Ірландії, як збагатів Лейстон, як жив маленький Гаррі в дитячому притулкові, як він емігрував до Америки. Джемс раз у раз ізнизував плечима.
Коли Дюваль скінчив, Джемс після павзи запитав:
— От, я бачу, ти все знаєш. Скажи, кому я доводжуся сином, чи батьком, чи чортзна-чим?
Дюваль не відповідав — він пильно розглядав каблучку на пальцеві Едіт, ніби вперше її побачив.
Одповів шоколадний Тоні. Узявши Джемса за рукава, він сказав:
— Ти мій другий батько.
Таким чином, читач дізнався про все, що йому було треба. Він уже догадався, що історія з Лейнами в Антрімі відбувалася двадцять літ з гаком тому, коли Гаррі ще повзав по підлозі й робив у куточку сірчано-квасний завод.
Справді, як могли б зараз хоч у найглухішім закуткові Ірландії їздити на таких велосипедах. Коли вже в 1900 році Енфільд мав діяметр переднього колеса тільки на сантиметр більший од заднього. Читач, може, хотів би ще знати, хто забрав документи по смерті Камілли й що сталося пізніше з Сашком і з Дювалем.
На перше питання автор роману (чи його автори) щиросердо відповідає:
— Не знаємо!
Бо, дійсно, було б нісенітницею, щоб, скажем, Дюваль міг цікавитися тими документами. Нащо вони були йому? Що за діло йому було до танцівниці, до того ж ще й не живої, а мертвої? А надто нащо здалися йому її документи?
Із Сашком автор цього роману (чи його автори) зустрівся в Харкові.
Сашко йшов з якимось білявим, низеньким на зріст чоловіком.
— Ти куди йдеш, Сашко? Вибачте, товаришу!
Товариш одвернувся до вітрини Державного Видавництва й розглядав якісь книжки.
— Куди йду? Дай цигарку. Іду до "Вістей" от з товаришем.
Товариш обернувся обличчям.
— Дюваль! — розлігся вигук по вулиці Лібкнехта. — Що ви тут робите? Знайшли Ріпса з рецептом?
— Не знайшов! — похмуро одповів Дюваль. — Не знайшов, бо він щез на Кубані. Рецепт пропав з ним разом.
— Що ж ви гадаєте робити тут?
— Ось думаю братись до хемії. Гаррі успів сказати дещо. Але я не зумів записати, не знавши хемії. Можливо, що я пригадаю назви реактивів, коли вивчу хемію.
— А де інші — де Мартин, Едіт, Джемс, Тоні?
— Мартин... — почав Дюваль, але в цій хвилі обличчя йому зблідло, він похитнувся й упав навзнак на тротуар.
Було сонячно й гаряче. Вулицею знявся вітерець, закрутив якісь уривки, змішав їх з пилом і щез за ріжком.