— Я певна, чим більше він знатиме тебе і про тебе, тим більше віритиме.
— Як дивно,— сказала Ліна. — Мені здається, життя тільки-но починається...
Вони, нарешті, заснули...
А Галина Олексіївна ще після того довго не спала... ...Скільки буде ще таких несподіваних зустрічей, радості і горя. І раптом Галина Олексіївна глянула на сонного Андрійка і подумала:
"А хтось же й останній дочекається, буде ж хтось останній, до якого повернеться загублений. Що ж, я ладна була б бути останньою... тільки б дочекатися...
А вони... хай вони всі швидше зустрінуться, батьки з дітьми і діти з батьками... і ніколи, ніколи щоб більше не було війни..."
Тоня і Світланка
Тоню лікар поставив з дітьми праворуч, а Світланку ліворуч.
— Я з Світланкою,— сказала тихо Тоня.
— Ми з Тонею вдвох! — повторила стурбовано Світланка.
— Ви й будете завжди вдвох, — промовила Марина Петрівна. — Але ж зараз Тоні треба лікуватися. Ти ж бачиш, Світланко, яка Тоня худенька. Ти ж не хочеш, щоб вона зовсім захворіла і щоб її одправили: до лікарні.
— Не хочу, щоб захворіла,— перелякано прошепотіла Світланка.
— Так от — щоб вона не захворіла, її тепер одправлять до санаторію.
— А Світланку? — спитала Тоня, і її худеньке смагляве личко витяглося, і темні очі зробилися ще більшими.
Марина Петрівна обняла їх обох — і Світланку, і Тоню — і сказала ласкаво:
— Світлана у нас, дякувати долі, нівроку. Ми її і тут оздоровимо, а Тоні потрібно море, санаторій. Та ви не журіться, дівчатка. Адже це лише на півтора місяця. Ви писатимете одна одній. Тоня все докладно опише, яке море, який пляж, назбирає там камінців, черепашок на березі, привезе нам усім в подарунок. От бачите, Зіночка й Орися теж їдуть, а Лена лише радіє за них.
Після огляду лікаря Тоня і Світланка ходили до пізнього вечора, міцно обнявшися, і ніхто не підсміювався з них. Адже всі знали їхню пристрасну дружбу.
— Я тобі залишу мої білі банти в коси, — казала Тоня. Вона не знала, чим ще втішити подругу. На її думку, треба було б скоріше Світланку послати. Світланка менша, вона така весела, привітна з усіма, а от вона, Тоня, поїде, а Світланка лишиться.
Але й Світланчине серце було вщерть повнісіньке самопожертвою.
— Там вони тобі будуть потрібніші, — сказала вона схлипуючи. — Ти й мої забери.
— Ти тепер дружитимеш, напевне, з Надею? — спитала ревниво Тоня.
— Ні, я тепер ні з ким не дружитиму, поки ти не приїдеш. Але хай хто-небудь спить на твоєму ліжку, поряд зі мною. А то коли воно буде порожнє, мені буде страшно.
Тоню наче щось вкололо. Вона справді була дуже ревнивим другом. Та вона враз уявила, що Світланка вночі боятиметься і, може, плакатиме, а всі спатимуть, і ніхто не почує. Світланка запитливо дивилася своїми блакитними очима, чекаючи дозволу. Але Тоня цілком миролюбно сказала:
— Хай Надя спить.
Після вечері, коли всі лягали спати, Тоня, як завжди, дбайливо укрила Світланку великою ковдрою — "закутушкала". Це слово лишилося ще від мами, і Світланка, вже напівсонна, усміхнулася.
Так уже повелося з давніх-давен, з того самісінького вечора, коли вони, зустрівшись, мало не звалили одна одну додолу, і з того часу ніколи не розлучалися. Тоді вони вперше лягли поряд і Тоня дбайливо натягла якесь ганчір'я на Світланку.
Зустрілися вони куди раніше, але не пам'ятали одна одної, просто не помічали в юрбі дітей. Адже вони були зовсім маленькими, коли фашисти загнали тисячі родин за колючий дріт у Вітебську, а потім відвезли далеко-далеко в запечатаному вагоні. Тоні минав лише четвертий рік, коли забрали її з матір'ю, братиком і сестричкою.
У тому ж вагоні їхала і Світланка, трохи менша за Тоню. Тоня тулилася до худих колін матері, а Світланку тримала на руках молода перелякана жінка.
Перші дні діти голосно плакали, вартові кричали, били прикладами старших хлопчиків і дівчаток, матері затуляли руками дитячі ротики, віддавали свої пайки вонючої бурди з червою, яку називали "зуппе", ділили між малечею шкоринки хліба з тирсою. Але діти плакали — від постійного голоду, тільки все тихше, тихше.
Вони скиглили і скавучали, не в силі були підняти голосу і вмирали, наче танули на очах. Померли молодший братик і старша сестричка Тоні, їх вартові викинули на ходу з вікна вагона. А мати притулила до своїх висохлих грудей Тоню, зціпила зуби, щоб не кричати, і тільки сльози дощем лилися на брудне темне личко Тоні і лишали на ньому смуги.
Вони опинилися знову в концтаборі, брудні, голодні, обідрані, побиті. Ще й у Вітебську дорослих нещадно били, допитуючися, хто з партизанських родин і де партизани. А тут, в Аушвіці (діти вже потім дізналися про назву табору), били всі, і наглядачі, і наглядачки, навіть важко сказати за що. Гляне яка жінка не так, і вже над нею здіймається гумовий канчук.
Вранці, в полудень і ввечері вистроювали всіх на плац для перевірки, і всі стояли години три, незважаючи ні на яку погоду — чи дощ, чи вітер, чи сніг. І Тоня мусила стояти, і Світланка, і навіть ще меншенькі, бо були матері, які мусили тримати на руках немовлят, а півторарічна дитина стояла, тримаючися за лахміття, яке колись було халатом.
Отам, в Аушвіці, якось сірим ранком наказали вистроїти окремо дітей.
— Не дам! Не дам! — шепотіла Тонина мати.
— Не дам! Не дам! — кричала мати Петрусика, Тониного ровесника. Але наглядачка заговорила:
— Дикі люди. Ваших дітей перенумерують, то є порядок. Вони зараз повернуться.
Вони, справді, повернулися, і матері кинулися до них.
Діти плакали, стогнали, притулюючи до себе ліві ручки. Так, для фашистського порядку їм усім понаколювали номери на ручках... У багатьох руки поопухали. Що могли зробити матері?
Мати Петрусика сиділа й повторювала:
— Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять. Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять...
Це був номер її Петрусика.
Коли її спитали, чому вона повторює цей номер, вона, не повертаючи голови і похитуючись, як маятник, промовила:
— Щоб не загубити... Щоб не загубити... Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять... Сімсот двадцять три тисячі чотириста п'ять...
Тоді й інші жінки почали заучувати номери своїх дітей, записувати їх на клаптиках паперу, на хусточках.
А другого дня повели перенумеровувати дорослих, навіть стару бабусю Василину, що лишилася з Ясиком.
— Хіба я втечу куди з моїми ногами, — казала бабуся Василина. Але й на її зморщеній, спрацьованій, висохлій руці накололи номер.
— Не дали вмерти вільною людиною,— заплакала вона.— З тавром у труні лежатиму!
Хіба вона уявляла, що не доведеться їй зовсім у труні лежати...
А мати Леночки, Зіни і Льоні Лебединських думала приховати Ори-сю. Їй же було всього кілька місяців.
Ні, і її взяли. Леночка кинулася до наглядачки, плакала, просила. Нічого не допомогло.
Навіть хлопчикові, який народився по дорозі, у вагоні, і тому накололи п'яточку, і він скоро помер...
Відтоді почалися перші свідомі, але туманні враження Тоні. Там, в Аушвіці, їй минув п'ятий рік, і їй запам'яталося навіки щось сіре, страшне. Сірі бараки, плац, колючий дріт...
— Не підходьте до нього, там електрика... — шепотіли матері. Інколи валив густий сиво-чорний дим — з найдальшого барака праворуч, і коли повівав вітер, страшний сморід линув звідти.
— Там лазня,— казали наглядачки.
— Знаємо, яка лазня,— шепотіли жінки. Вони не знали, але догадувалися, що там щось страшне.
Там, в Аушвіці, Тоня востаннє бачила матір... Та й усі діти...
Тоня навіки запам'ятала скорботні темні очі, худі руки — самі кістки, що стискували Тоню, і почорнілі вуста, які шепотіли:
— Остання моя... Єдина моя... Одна ж, як билиночка... Поряд ридала в розпачі Петрусикова мати:
— Ти без мене загинеш, ти загинеш без мене!..
А тьотя Лебединська не знала, кого й поцілувати найдужче: чотири біляві голівки притулилися до неї,— Лена, Льоня, Зіна і Орися.
— Бережіть Орисю, вона найменшенька, її ще тато не бачив.
— Ви йдете до лазні перед від'їздом,— казав комендант. Одні не вірили, а інші все ще вірили і знову й знову повторювали номери своїх дітей.
Де була тоді Світланка — Тоня не пам'ятає. Мабуть, теж плакала на колінах у тієї молодої жінки, як усі тепер, змарнілої і страшної.
Дітей знову посадили в вагон і повезли, повезли... І знову вони опинилися в концтаборі, знову за колючим дротом...
Малеча металася під ногами, безпорадна, жалюгідна; тулилися всі до старшої Леночки Лебединської.
Цей табір вже детальніше пам'ятає Тоня. Їй минув шостий рік, і вона ходила з усіма дітьми на роботу, на город якогось фашистського начальника.
Працювати було важко, одне невмолиме бажання володіло завжди дітьми — як би непомітно схопити хоч гнилий бурячок чи навіть сиру картоплинку.
Їм завжди нестерпуче дошкуляв голод.
Доглядачі пильно стежили, щоб ані шматочка не потрапляло дітям у рот. Проте хлопці інколи примудрялися заховати і принести навіть у табір, одразу ж поділити між усіма і в одну мить згризти...
Одного вечора всі з'юрбилися навколо Льоні Лебединського і Вані. Маленька Тоня, підвівшися навшпиньки, заглядала й собі серйозними темними очицями.
Раптом Катя, яка стояла на варті коло дверей, засичала тихо, але багатозначно:
— Т-ш-ш.
Це значило, що сюди направляється наглядачка. Усі кинулися врозтіч.
Ой, як боялася цієї Настасії Дмитрівни Тоня! Вона вже не раз потрапляла під її стек.
Дівчинка побігла що було сили в худеньких, як сірнички, ніжках в другий кінець барака. І трохи не впала. На неї налетіла інша дівчинка, яка бігла назустріч, майже такого росту, як Тоня, тільки білявенька, з блакитними очима. Мала злякалася, що спізнилася "на роздачу" буряка, і тепер дуже поспішала. Дівчатка зупинилися, подивились одна на одну і раптом розсміялися — в обох був такий скуйовджений кумедний вигляд!
— Ти куди? Там Настаська йде! — кинула Тоня, схопила дівчинку за руку і потягла в куток. — Як тебе звуть?
— Світланка. А тебе?
— Тоня. Т-ш-ш. Хоч би вона нас не помітила.
Вони притулилися одна до одної. Тоня хитро блимала очима з-під довгих вій, а Світланка усміхалася їй.
— Де ти спиш? — спитала Світланка.
—Т-ш-ш,— насварила їй пальчиком Тоня і, притиснувши до стінки, зовсім затулила її собою.
Хай уже, як проходитиме ця гадина-наглядачка Настаська, її одну побачить, а Світланку ні. Чомусь одразу шкода стало Світланки, яка всміхалася так, як ніхто в бараці.