Микита просто летів на ній, ніби налазячи на склисті струмені. Саме тут було вузьке місце Почайни, і тому течія в цьому місці прискорювалась. Перед берегом Микита затабанив* і човен плавко підійшов і вперся носом у піщаний уріз води. Ілько до брата.
Зазирнув у довбанку. На мостині перед першою опругою лежало два добрих судака, три щуки і аж чотири чечуги (стерляді).
— Микито! Чечуги теж на блешню ловиш?
— Ти, братіку, давай швидше наскуби м'якої травички та побільше! — І Микита кілька разів крутнув правилкою біля боку човна. І човен знов став рівно під берегом. Бо його вже почало стягувати вниз течією.
— Висипай карасів та давай сюди корзину, — наказав Микита. Ілько подав.
Микита засипав дно травою і поклав туди, скрутивши калачем чечуг. Ще попрохав трави. І згори заклав риб травою.
— Тепер подавай карасів. Не всіх. По-одному. Микита обережнень-ко і рівненько поскладав карасів, щоб з-під них і трави не було видно.
— Давай траву!
Ілько подав оберемок м'якої болотної трави. І Микита добре вкрив карасиків травою.
Потім знов виклав карасиків і притрусив болотним зіллям. І ще раз так зробив.
— Стражники тебе спинять — ану покажи, що вловив. Ти не бійся, покажи. А вони скажуть: то в тебе згори карасики! А що під ними? Що ти під тим зіллям ховаєш? Чи не красну рибу? Ти тоді відхили траву. Тільки, боронь Боже, не роби нахапцем. Не поспішай, не шарпайся! Так нехотя, поволі, відкрий їм. А там їм знову — карасики! Ну, брате, поспішай додому! І не бійся стражників!
Та Ілько стояв і не йшов.
— Що тобі?
— Микито! І я хочу щось вловити на блешню!
— Гм, ну що ж... Тільки не тут. А попливемо до Ситомлі. Та гляди мені, обережно закидай. Бо ще себе за вухо вловиш!
Тільки Микита вигнав човна на стрижень, Ілько загилив важку блешню. Та так невдало, що ледь не зачепив старшого брата.
— Слухай, малий! Ти можеш налигачем по вуху попасти, а тут у цілу річку не можеш добре блешню метнути? — Розсердився Микита.
Та снасть не забрав. І вже не працював правилкою, а пустив човна за течією. Ілько ще закидав і витягав снасть без усякого успіху.
Човен же швидко зносило течією до Трьох верб. Микита тільки поблажливо посміхався, але не заважав братові. Терпляче чекав, коли малому набридне закидати та витягати снасть безо всякого успіху.
Зрештою, Микита направив човна до берега, саме туди, де Ілько рвав траву.
— Микито! Дивись! Он риба! — Показав Ілько просто в тінь, що падала від купи осоки на воду.
— То гати в нею блешнею! Раптом зачепиш! — Засміявся Микита. Ілько примірявся, замахнувся снастю і випустив її просто в тінь під
зелень.
Тієї ж миті вода скипіла, розлетілась на бризки — і в повітря піднеслася здоровенна щука! З гучним плюскотом впала у воду. З неймовірною силою вдарила хвостом, звелась угору і залетіла просто в човен! Та перш ніж вона встигла напружитись і вискочити із човна, Ілько накинувся на неї, притис до дна всім тілом. Щука виявилась довша за Ілька! Але він несамовито вхопив її за черево біля плавців. Стис у запалі з такою силою, що здавалося, своїми пальцями протне їй черево. Та щука під хлопчиком все одно не вгавала. Згиналась і розгиналась, наче велетенська пружина.
— Хапай її в очі! — Заволав Микита і двома неймовірної сили гребками весла вигнав човен просто на похилий трав'янистий берег.
Вискочив із човна. Вхопився за перші опруги і потяг човна по траві далі від берега.
Просмолене, вилощене днище послизьгом пішло по шовковистій болотній траві.
Ілько від сильного руху човна перехилився набік, і щука прудко вислизнула з його рук. Зігнулась у дугу, розправилась і вилетіла в мочари-ну, наче камінь з пращі.
Микита миттю схопив битак. І тільки щука на якусь мить зупинилась, істиком* ударив її в основу голови. Щука кілька разів мляво вигнулась в один, в другий бік — і застигла.
Ілько підвівся в човні. Але не втримав рівноваги і впав у траву. Микита різко озирнувся на звук і гостро кинув.
— Не рухайся! — І показав пальцем на холошу штанів.
Там, трохи нижче пахвини, в полотні застряг здоровенний гак на кінці олов'яної блешні. Линва снасті обплутувала ногу від коліна до стопи. Навколо гака була червона пляма.
Микита ще раз позирнув на поснулу щуку і підійшов до брата. Нахилився, наказав триматись за нього. Розплутав шворку снасті, вивільнив Ількові ногу.
— Тепер розпусти очкура і потроху спускай штани...
— Чого це?
— Роби, що тобі сказано.
Ілько розкрутив пояс. Підняв сорочку і зняв із петлі чопик очкура, розпустив очкур.
— Потроху, потроху опускай штани...
Що Ілько із неохотою і нерозумінням почав робити. Ось показалось стегно. Крізь полотно пройшов гак-двійник обома жалами й уп'явся Ількові в саму поверхню шкіри. Тільки-тільки, самими кінчиками вістря. Навіть не зачепив шкіри гострими борідками.
— Ну слава тобі, Господи! — Полегшено видихнув Микита. Притис лівицею братові стегно і швидким рухом висмикнув сталеві жала із шкіри.
Лишилися тільки дві рожеві подряпинки і дві маленькі цяточки крові.
— А мені й не болить! — Твердо сказав Ілько.
— То добре, малий! Але пам'ятай — тут місце дуже небезпечне. Якщо стріла чи спис, чи меч, чи шабля, чи вепр іклом, чи тур рогом протне місце — кінець. Амінь по всьому! Звідсіля кров б'є цівкою, і нічим її не впиниш...
— Ти в степу бачив? — Спитав Ілько зав'язуючи очкура.
— І в степу! Але про це ніде не бовкай. Ніде! Чув?
— Чув! — Ствердив Ілько й озирнувся на всі боки.
Ніде поблизу ні душі. І до Трьох верб далеко. Хоча тепер, після того, як прикажчик на такій відстані їх підслухав, Ілько намагався голосно не говорити.
— Як і про перлину?
— Про неї вза-га-лі мов-чи! Не можна, щоб хтось хоч слово почув від когось із нас!!!
— Добре, — зашепотів з притиском Ілько. — А що тепер із нею буде?!
— Що буде, що буде? Буде вона на своєму місці на шатах нашої Па-раскеви! Завжди буде!!!
— Микито! Можна я піду подивлюсь на неї? Я так тоді захотів спати, що мені в голові все покрутилось. От ви її чіпляли на Парскеву. Вам добре! А я нічого не бачив.
— Брате, не переймайся, але сьогодні ніяк не можна. А завтра, як усі хрещені люди, підемо до церкви.
— І Михайло піде?
— І Михайло піде. Ми зробили діло. І нам як нікому іншому належить поводити себе тихо і непомітно. Якщо ти побіжиш подивитися чи я, чи Михайло, чи батько — можуть сказати: "А чого це вони бігають поодинці дивитись на перлину? Та щось тут не так! Завжди ходять у неділю всі, хто в Києві, разом. І стоять всю вранішню службу. Разом усі!.."
— Шкода, так мені хотілось подивитись. Певно, що дуже гарна на образі?
— Дуже! Нема з чим рівняти.
— А барма із срібним зерням?
— Непогано. Хоча наші золотарі роблять краще. Але сам бачив, як кості випали! Треба було якнайшвидше діяти!
— Які кості?
— Ті кості, що в них грають на срібло-злато.
— А-а-а!
— Ільку! Час тобі йти. Якраз худобу підженуть. То й воротарям не до тебе буде. Бери, вдягай корзину!
— Микито! Я хочу мою щуку додому понести!..
— І не проси. Всього не потягнеш. Якщо й потягнеш, то заморишся. Чи й пупа ще надірвеш. Дивись, яка вона велика! Стань рівно!
Микита обережно підчепив під зябра щуку і підняв її. Ількова голова була на рівні передніх плавців щуки.
— Ого-го! —Сплеснув руками Ілько і вже не просив віддати йому щуку.
— Поспішай! Та скажи матері, нехай вона розсіл приготує. Як на щучу ікру. Проварить його і охолодить в глеку у колоді. Та ще нехай приготує ікряне решето.
— Оте, що з товстої сурової нитки.
— Які то нитки? То добрі шворки. Його нехай приготує. Давай, поспішай!
Микита подав Ількові корзину, а сам поклав щуку до човна і зіштовхнув його на воду. Легко вскочив у нього і гнав широкими помахами весла його вниз по течії.
Ілько ж поспішав до Оболонської брами і якраз своєчасно — череда прийшла на тирло під велетенський явір. Одні вели корови через браму до своїх садиб, інші йшли до своїх годувальниць на тирло.
В такому русі на Ілька може б не звернули уваги стражники. Та зараз він їх не дуже й цікавив. Але Ілько вирішив сам до них підійти й показати, що він за людьми не ховається. Та щоб було це, як годиться, то привітався і спитав.
— Мою Лиску сестри вже забрали?
— То такі двоє у рясно вишиваних сорочках?
— Ага!
— То доганяй їх! Вони вже пішли.
Дівчат Ілько наздогнав лише біля мосту. І зразу ж почав їм розповідати, яка йому щука велетенська без гака дісталась!
— Ой, Ільку, Ільку! Ну що за дитина? Чого з тобою всякі пригоди трапляються?
— Та які пригоди зо мною трапляються? Які пригоди? Та ніяких пригод! — І злякався, що вони щось може про золоту перлину знають. Чи здогадаються?
— Хлопця побив до крові налигачем! — Сердито сказала Катерина.
— А вчора через того миня потопав, — із жалем повідала Марія і похитала головою.
— А сьогодні вже він щуку без гака вловив! Це ти сам подер штани, чи тобі тая щука подерла?.— Кепкувала Катерина.
— А ну вас! Вам тільки насміхатися!.. — Образився Ілько і щодуху побіг додому.
Назустріч йому Пузирі всім кодлом.
— Де наш мед? — Зразу присікався наймолодший.
— Коли мені буде мед, тоді буде й вам! А карасями можу хоч зараз поділитись.
— То поділись, — прогугнявив другий Пузир. Ілько присів навпочіпки.
— Відкривайте траву і беріть собі карасів.
— Всі? — Заверещав над вухом найменший Пузир.
— Тільки ті, що під верхньою травою!
— Тут наче не рівно виходить! — Зголосився старший Пузир.
— Всім по чотири карасі і ще один карась!..
— Його ви мені лишіть! — наказав Ілько і рвучко підвівся.
— А мед коли буде? — Заканючив знов малий Пузир.
— Тобі що, сьогодні карасів мало? Можу забрати!
— Е ні! Карасі не рахуються!
— Чому? — Здивувався Ілько.
— Бо карасі — то дарунок. А мед ти нам обіцяв за підмогу.
— Іншим разом! Немає мені зараз часу з вами ряди рядити! Та от за дарунки треба дякувати!
Але Пузирята не подякували. Ілько ж поспішив щодуху додому.
Переказав матері все, що загадав Микита. І попрохав покуштувати свіжого житнього хліба з нового врожаю. Бо дух від хлібин, хоч і були вони покриті широким рушником, переповнював усю істобку і ще й на подвір'ї чувся.
— Підожди, синку, хліб ще гарячий. Поки добре не вичахне, не можна...
— Ну то я попораю чикотня.
Ілько заходився коло птаха — воду замінив, бруд широкою скибкою вигріб. Настромив на тонесеньку паличку ожинові ягоди і поставив у клітку.