Прокинувсь від грому, тилом долоні тернув снодійну макову зелень на губах; гранітно сизим, чужим, громовицею дорікань і луною прокльонів постав мені світ на греблі; вітрисько зігнав жебраків, чорний голуб на льоту вдарився об причілок камінної пустки, падаючи, розсік павутиння під нішею мосту; по розгаслій дорозі до обійстя добіг, гроза розходилася, як востаннє, мокрий прикипів до сухої груші, на місці хати — розквашена чорнота, буцім нетривкі без хазяйського догляду стіни перетворилися на болото і розповзлись під дощем, каламуть, що сочилася під ногами, смерділа тліном і попелом, град молотив по розкиданій всюди черепиці, роззираюсь: хлівець побілений, крізь віконечко, звідки гній викидав, падає світло на купу обгорілих чорних дилів, приглушено долинає скрегіт, двері на себе потягнув: обзивайся, хто тута? відповіді, як благословення, жду; чую, щось шемрає в кутку за відгородкою для поросяти; протяг загасив керосинового сліпака на яслах, волохатою гусеницею жеврів гнотик, хтось ховав дерев’яні ночви в солому біля пристінного рівчачка, пахло гасом і свіжоперетертим зерном, мучним п’ятипалим відтиском страху біліла пляшка на плиті, десь пискнуло мишеня на горищі, злива примовкла, вечір, здавалось, онімів, суха, наповнена рідними запахами, тиша згойднулась від голосінь: батьку! господаре! очі виплакала, зір потьмянів, стільки шкіряних зайд без стуку вривалося, та й голод всякого зоднаковив: вірного й злого, вдячного і покликаного на глум, вмираючого і розгубленого, вибач, батьку наш невпізнанний, забагатіємо при тобі, така прикмета; всього хатнього скарбу — дві надщерблені гладишки і пара полумисків на плиті; то заходився майструвати стола, сидячи в погребі й зрідка відтуляючи продуху, щоб вивітрити чад гасника на двох цеглинах при засікові; прикурював од гнотика, слухав кожен ступінь нагорі, дерево під ножем закипало візерунками, — похований підозрілістю сельчан, здавалося, кожним порухом між чорнозапліснявілих стін, кожним обертом голови під могильною вологістю стелі, кожним стогоном і зітханням випручується до світла минулої сімейної злагоди, віри, достатку, — пристукував тилом долоні по розбитій бамбуловатій стамесці, хмільним від незвички махорковим димом здмухував стружку з колін, тихенько цюкав сокирою, припасовував дошку до дошки, а коли сонце сурмило полудень, вбоге світло, прорізавши прямовисний отвір, нагрівало біля мишачого кубла розсохлу діжу, і пахло капустою з кмином, і світлоносна туга торкала лице бинтами тюремного вішальника; котрогось вечора зітхнула моя: загадували на жнива, всіх просили, піду, зароблю полукіпок, гадаєш як? — мислимо сьогодні живцем закопувати себе, на жінчину шию каменем страху лягати? — тоді розцяцькованого, до блиску вишліфованого скельцем стола на білий світ випихаю з льоху; дітям забавка, аж присідають зраділо сумні, розгублені, в кмітливому ластовинні; принесли яблук, звісно, зелепух, принесли берегових квітів, поставили в слоїчку на святковому столі, повсідалися на перекинутих відрах, кажуть: мама з поля нам щось принесе, туди обід повезли, такі великецькі каструлі, така торбеха з хлібом на хурі, боялися бігти слідом, навкруг стерні дядьки з нагаями й ружжами, дають закусити й випити тому, хто підбирає покійників на котовилах; скорій би поспіли медові грушки, ми б, тату, сховалися по кущах, прилетіли б роєм дикі бджоли, ми б підзирили їхнє дупло, обкурили б його, набрали меду в сотах, накрили двома полумисками, поклали в торбу, зав’язали на вузель, понесли на базар, виміняли на пуд муки, наварили вареників з яблуками! правда, тат? потім ви покропите того роя на гілляці, струсите у відро, поставим вулика під повіткою, дождемось липового меду на літечко, сиди собі за столом, висмоктуй з вощини солодке; мона й свічок наліпити з воску, і всяких прикрас на ялинку, тільки б хутній поспіли спасівчанські солодкі груші, правда, тату? дививсь на дітей і запитував себе, які хмари побачу до Спаса, гратовані? дьогтем помастив чоботи, йду до сільради; на ганку прапор, кінь дубове перило гризе, і новий голова, сидячи на сходах, пером виловлює муху з чорнильниці, питає, вип’єш? вчора мій конюх повісився, біла гарячка, беру на його місце, запрягай! піймав муху, витер перо червоним носовичком, раптово посумнішав; був він зовсім безвиразний, геть молодий, цілодобово п’яний, прибитий сумнівами, кому найперш помагати: людям чи владі? совісний, взяв на роботу, розумів біду, то й підгребли за поблажку селянам, мовляв, напівобмолочені снопи приховав від продпоставок, беріг на зиму, думав проміняти на панське золото; отак того літа з горем стали колгоспниками; покроплену свіжоспечену хлібину обмотали рушником на столі, було ще сонячно, сіли обідати на подвір’ї, осінь дихала чужим полем; світ зійшов на виглядини; вік чекати своїх і вік плакати, онуче; питаєш про тоскні вечори, коли назбираними на хатнищі дилюгами підживляла вогонь, смажила рибу на пательні, а хлопець напівстертим ножечком до коліна стругав поплавка з вербової кори; ждання берегло від розпачу; помалу розгорались і потріскували глиною старезні, просичені людським довготерпінням дилі, в одсвітах полум’я зблискував мазут на засмальцьованих рукавах ватника; на збитому з грубих дощок миснику чорнильними печатями, немов запалими очницями, зирили картки на купівлю хліба в буфеті; стіни хліва, нагріваючись, пахли молозивом, діти рано влягались спати на застеленому брезентом сіні, голос вогню перебивав хижий крик паровоза на підході до станції; збряклі туманом поля розлунювали й розбивали судомний крик на тисячі підголосків туги, кожен з яких пронизував богопокинутість світу і повертався назад, щоб спопелити чеканням; однаково і тебе виглядала, онуче мій, — зацміном пахло на все село, дно балії зітхало, задихаючись від мохового запаху дощової води з покрівлі; напечу картоплі в духовці і слухаю скигління електричок, обідня минула, хвіртка мовчить, за клопотами наспіє вечір, знов оголошує прибуття, виходжу до сусідської криниці, щоб вповні дорогу тобі перейти; нікогісінького; сяду на лавочці, синь безшелесними смугами заколисує ясени, пагутькне пугач, і знову тихо, тільки качки дзьобами бухкають об дно тазика, хатнє світло яснить розсохле граблище на повітці, підсачок на цвяхові на стіні, пахунки ясмину й моху зіллялися в один вмиротворливий спокій сущого, в заколисливе, вдячне оновлення землі під дахом родинного тліну, буцім нічого і не було, і вік отуто просиджую в спогадах і чеканні, ніби подякою за вбиті на чужому полі літа — світло над кущем зацміну біля лавки; знадвору підійду до вікна, притулюсь двома руками до шибки: пачка недокуреної тобою махри жовтіє на поличці вішалки, там і пір’їнові поплавки, і стеариновий недогарок, яким натирав лижі на полювання, і фарфоровий ангел з підзолоченими крильми, і магнітофонна касета, і обмотаний мідним дротом мундштук з бузини, і хаковий линялий картузик, і зжовкла газета, і розсипані в пилючці сірники, і вицвілий великий портрет, — колись перезняли виїзні фотографи, ночували в нас, ти на паспорт знімався, взяли одну-но вцілілу картку, ще й не хтіла віддавати, потім приносять, нате патрета, баб, — і підрум’янений, з яблуками, як ти любив, пиріг на миснику, і в слоїку на столі букет жагучих, бо росяних, піоній, і родинне фото прадідів коло груби на стіні, і домашній вогонь, зігріваючи солом’яну позолоту на рамці, нагадує про сьогосвітньо минуще, про яснопам’ятне безсмертя душ, про кривдне літо розп’ять, про відболілість всього — відступити — і вітер гине криком деркача по долині — відійти в болісне щастя ясмину — і ні слів, ні думок, тільки виглядання тебе, живого, і от остання прибуває, і в хаті на столі задубла обмотана пілкою печена картопля, і нема нікогісінького, і подужчав, постуденів сирий запах моху над головою, і чи вдасться здолати, перележати могильну ніч, перехрещусь і лекшає; тако кума цокала квартою об дійничку, корову ж бо господар неїн зберіг, коли поголос про колгоспне пішов і нелюди посунули по хазяйствах, до хліва з пляшкою скочив, за роги коров’ячу голову заломив над яслами, линув перваку, приходять, налигачем тягнуть на межу, корова впирається, вони смикали, смикали, корова брик, кажуть, здохла, куркульське вим’я, худобина і та врєдітєль! смерком хазяїн аж у глибокий яр годувальницю одігнав, припнув між лозами, ночував коло неї, щоб собачиська не розірвали, підпасав досвітком, вдень малі од напасті сторожували; тоді хутко доросліли, мовчать, ані писку з вуст; корова й собі голос втратила, то часом прибігає від куми моя дітлашня, сяде поряд і духом молочним дихає на мене, мовляв, пригостили квартою; задуматись тільки, як один день минув; у пічній кубасі заснуло пірце з плетеною ручечкою, яким обторкувала весільний коровай, сльота тихесенько залягає над ластовинням чистотілу по малиннику, саме цвіте, треба нарвати, жовтий сік виводить мозолі, сльота шемрає по забур’янених хащах безу, чи сплю, чи справді на подвір’ї: за обидва крилі підсмикнула хустку з листками м’яти на скронях, зіперлась на хвіртку: чорна неміч збезлюднілого села нагадує про моровицю, нікого немає, втішся, бабо, одним, може, онук до батьків подавсь на суботу; кликали і мене, та хіба там всиділа б весною, літечком, хата біля багна, десь дірок ящірки познаходять в підлозі, нема-нема, то шась у кутку проява; та й жабів не бракує, скільки торішньої осені винесла на совкові, всилу дождалась березня, діжду й гостей; тако і дід мій того досвіта, човгаючи по хліві безживними, як сире м’ясо, ногами і падаючи на солому долілиць, бідний, видихнув: насилу Божу добився; кволь падуча здолала і спав три доби; отак і внук задрімає, вибіганий по містах, а передранням, коли гуркіт московського поїзда подаленіє за блокпост, так що бринітиме одна тріснута шибка в сінях, гукну, вставай, хлопче; сльоту розвітрило, погідною росою сизіє подорожник на стежці, йтиме садком, напівзгорбатілий, вибіганий до понурої втоми, йтиме, пригинаючись під гіллястими яблунями, обмине суху, надламану вишню, переступить через колючий дріт на широко втоптану людську стежку, пристоїть, захромлюючи гачка в грубий кінець вудлища, кресне сірничиною, озирнеться з серповидним відблиском жару на козирку, обійде купу злежаного пирію скраю городу; потім затихне і клишання чобіт, і цокіт вудок об підсачок; поставлю сковороду на електроплитку, смажитиму картоплю на салі, вийду по окріп, навкруги росяна повінь, світає, тільки притолочена отава з покірними залисинами конюшини виказуватиме вічний родовий прослідок до води; переказують, плесо багніє, сама вже давненько бувала там, на зелені свята діти татар’ям потішать стару, та й по всьому; це ж я проспала, будити тра, вставай-но, хлопче! о, скрипнув диван, було б нехай ще полежав, геть розвидніє, пора й собі підніматись, качок випускати, яблук назбирати на сушину, доки кури не пороздовбували; повстинна мряка, і піч кадить, ліска розсохлася, підстелю паперовим мішком, доки прогорить жар, вспію сирників злемзати, масла підсоленого трохи є, спекотнява, знаєш, гіркне, то поставила в льосі слоїка, людоньки милі, драбинний щабель підгнив, то як хибнулась на спину, об діжку геп, думала: гибель! чи ногу викрутила, чи в спині тріснуло, тутай і захолону, скільки старому тре! тільки на все, скажу тобі, Божа воля: оклигала, перевела дух та помаленьку, та потихеньку видерлась комахою на ясен світ; тутай і вмерти лекше; а нех ти там зачумися, масло дістала, а банку з салом забула геть, скажу, аби глянув, це-то оказія з тею драбиною, ти подумай; о, підвівся, застібає сорочку проти вікна, комір затяганий, виперу на днях, при нинішніх жіночках хіба догляд, да-но обізвуся: випий пару сирих яєць, тамо в ситі за скринею, в сінях, чаю ковтни, бо сігарета запріщиш і вйо, хіба ж то розум? питає про олій; аякже, на пару сковорід буде, ти-но риби злови, тоді загадуй; налапав під ліжком чоботи, дрова рубавши, сікнув між великим пальцем і ніколи за біганиною підлатати, тепер діраві; чуй, картоплі насмажу, чи може зварити, як? банку з салом принеси з погреба, там, під драбиною; диви, бо щабель зогнив; послухай, гонучі висохли на черені, зараз теплі, розімни і взувай, — добре, бабць, скоро буду, — та не забудь кінського щавлю нарвати, на березі вже великий, ноги обкутаю собі, щоб жар витягувало; доки капуста впелюститься, лопухи перепробувала, цвіт каштановий клала, мало помічне, ще попробую щавльове листя; цокнув клямкою, бухикає на подвір’ї, точнісінько отако дід, одіспавшись по мандрах, взявсь за солом’яний скрутень на одвірку, насилу переступив поріг і з кров’ю вихаркнув на спориш свою невіру в живе повернення; на бантині під повіткою налапав міхурець жовчі, якою заліплював свищі на худобі, сів на ящику, змастив порепані босі ступні, згадав домашню товарину, котрій виносив рядно перемерзлої, з розрубаними головками гички, гладив телятко по здухвинах, гукав старшого сина, щоб покрутив обід січкарні, вграли корову на м’які чоботи, сирітським виглядає обійстя з кілкуватим стовпцем під гладишки, на місці хати болотяна купа попелу, сажі, нещасть — ядучим серцем утрат міхурець жовчі обтяжував йому долоню.
То, кажеш, добріє зір од свічі; мені ж нічника навподобі трьох тюльпанів засвічували, жеврів на стіні, при безсонному світлі стільки разів перебачила ту останню свою живу дорогу від літньої кухні: несла відром пару трісок, пару поліняк на розпадку, спиралась на палицю, така слизота, це вже до себе на квартиру зимувати забрали; на снігу стриміли засохлі в срібному дощику ялини, чось подумала, — оце не діжду тебе, внуче, на ногах, — снігур купався в заметі, і як йому не холодно, аж зморозило всю, вітер кинув холодного, сморідно брикетного диму під ноги, потріскувала мерзла білизна на шворці між турніком і гаражем; сусіди розпалювали, гримаючи коцюбкою в залізній плиті; вітрисько, оббігши чотириквартирну цегляну скелю на пустирі, скуб поліетиленове шмаття на парникові, розгойдував ожеледисті дроти на підстанції, і так всього було шкода; обдивилася сивий світ, тамо єдиним віконцем жовтіє хатка під лісом, то ж, мабуть, довіковує якась стара; зара зайці з розгону вискакують на галявину і спинаються на задніх лапах, скільки-то мій хазяїн їх переносив; і так щось притримувало на порозі, але віником обмела шиті валянки, галоші обстукала паличкою, заходжу, світлицею по вікна запала гранітна синь, якийсь шемерх дочувся, ніби сально потріскує нагорілий гніт, відро з просохлими на печі березовими полінами поставила біля груби, щоб попіл вибрати, з роботи прийдуть, теплесенько як в рукавичці; і тільки-но розігнулась, — хитнуло мною, заточилася; має ж заболіти, подумала, щоб відтягнути давно відому, давно очікувану мить і поіменно згадати своїх, помолитися за домашніх; біль і страх десь поділись, одступила до порога, назад, здається, забула двері прихилити, аж чутно: голодні сусідські кози в хліві бухкають рогами об стіни; поземкою тягне, руку до дверей простягла, вспіла побачити, що зачинено; в домі найманому, в господі чужій, в кожусі лілового снігу, в німоті затерплого подиху чисті дзвоники на дугах лоскітнули слух: двері ж прикипіли до льодистого порога, рипнуться, такого лютого холоду нанесуть, — і та непривітна думка відстрахала далеких на санях гостей, бо в мить, коли обірваний тромб гарячим шилом проколов мозок, я знала, що житиму: дзвін подужчав, струснув за плечі, подаленів собі; туманіючи головою, вклякнула біля стіни, тоді ж привиділось літо: освячували церкву, прийшла додоми, дощ обсікав жовтий пил на лободі, ряботинив калюжі, прилягла на дивані, радію, тепер близенько ходити старій; здається, вчора з городньої бригади втікали до храму на свята, корів за річкою подоїмо, на ніч покидали там, вдосвіта діставались туди човнами, та хутко, та вправно пливем назад до села, трудодні заробляти; всюди поспій; однак просимо свого бригадира, дядьочку, відпустіть, одпрацюємо, сердешне слово, гріх на святу неділю горбатіти, дядь; той, сидячи на жеребці, як визвіриться, колгосп піднімати тра, одвоювалися, плани спускають скажені, всього для міста постав, аякже, пятілєтка нє шутєйне дєло! здибить коня — і курява до неба; на кручах непролазно палає глід, у продихнутих піснями тунелях туману зоріють вогні на плотах, то втікали до церкви, струпішавіла скорботою душа прагла молитви, таїнства; по дорозі назад перестріне в силосно зеленій гімнастерці, нагайкою зміряє коня під живіт, полосне сміхом, — знов одлинювали, подам докладну про саботаж, ладно, ладно, пахлядім по роботі, — прискали зляканим сміхом, кінь, косуючи мордою в піні, навітрював червону лють на скаку, багряніли хмари; завив собака на дворі, призрілось, що гість прочиняє двері, за ясенами блиснуло, порожнім відром об камінь гупнувся грім, на столі в тазику чорніє дзеркало каламуті, крізь руду, злишаєну стелю сочиться дощова вода, пріль забиває памороки, гість стоїть на порозі, дивиться на мене стару, на лежанці вкриту кожухом до підборіддя, закутану пуховою хусткою так, що тільки рот чорніє беззубо: заберіть гнилу воду, повна хата натече, сама негодяща, чоловіче добрий, прошу, винеси хатню сукровицю на помийник; стеля валиться, світ гниє, заберіть дурну воду звідси; гість мовчав, але вчувався мені голос діда; дорогою втечі якось надибав перекинутого човна, жили під ним діти з великими головами і палицеподібними руками, животики роздуті, грибкові нарости на ступнях, варили пуголовків у консерві, полякались, конвоїра їм нагадав, повтікали з колонії: оце, дядю, прибився до нас піонер, що сторожував пшеницю на полях, та прокрався, всилу здимів, бридив нашими супами, запанілий, злючий на куркуляк, марив про школу анкаведе, часом набирають туди з нашої босоти, зачучверілий, поплівся, видать, прийняли, одним горлом менш, Северином кликали, тепер боїмось, що наведе на нас оперів; малі під човном жабенятами скачуть, замурзані, одутлі, і горенька їм нема, сказано, будьте, як діти; найстарший з кописткою в зубах до цеглини кришив ножиком кропиву, вогонь облизував булькотливу консерву; тако й покинув на березі, через міст димів потяг, на платформі войовничі безбожники правили своєї, гармошка, бубен, свист, всюди спокусителі, всюди сатаніють; при згадці про спокусу гість, що досі стояв спонурений, підвів голову; згадалось лице кошевара, що перекинув казана на плечі голодних, і тепер нема йому місця ніде, всюди за ангелом смерті чигає, щоб потрапити на той світ; згинь, проклятий, — і гість пропав: знову своя чиста хата, в скрині з мідною ручкою пахнуть нафталіном піонії на рушнику, ними витруть обмите тіло, туфлі невзувані, парусинові на поличці прискринка стоять, пора прийшла, доле, заступи від життя; в горнятку дві посинілі картоплини і смалець на сковороді загус, розвидніло, жду, виглядаю з рибалки внука, сонячно, стеля сіється теплою мукою, дай помолюся за рідних, стуляю троєперстя для хреста і розплющуюся, прокидаюсь на ліжку — ноги збряклі, нерухомі, неприродньо важкі, ніби прикидало камінням: обмийте! то дочка в залізну мисочку набере теплої води, потре мокрою ваткою підошви, потре між пальцями, трохи лекш, а все одно свербить і вогнем пече, і плакати нема сили; людино добра моя, то-то вимучитись треба; забігла баба сусідська, за руку бере, нігті, каже, посиніли, значить, скоро; нічого, думаю, цього ніхто не минув, обмити і нарядити знайдуть кому; відкланялась баба, а мені диво: чого вона боса швендяє по зимі? дочка каже, що валянки скинула і так зайшла; то тре було сказати, щоб не розувалась, холодно ж; нічого, вона закальонна, до глупої осені боса ходить на бураки; другий раз нехай взута зайде, бо аж мене морозить; таж хіба її допросися, скинула валянки, й годі; от вперта; лежіть собі, бабцю, смирно, врач приписав спокій, а лікарство знайдем, вже дзвонили по людях, мовчіт, яка вам робота, напрацювали своє; одвезіте мене додоми, города копати тре; зима ж, мамо, полежте, виздоровійте і поїдем туди; одвезіт, нема ради, під свею стельою встану, підсмикну годинникового ланцюжка, стрілки вклякли на шосту, роки минули нареченими в одвітрених вельонах з листяного диму, а пам’ять тримає милосердя: яскраву кров журавлин на посніженому болоті; вічним листопадом ми спішили на багна, блакить цвіла над ковбанями, над безшелесними озерцями, що, настояні на гіркоті падолисту, непроглядно каштанові, давали ягодам яскравість сили; кожен падалішний листок на осонні горів по-своєму, і по-своєму пахла напівприв’яла, відчахнута з верховіть, густа соснова гілляка, хлопчаки сільцями ловили дроздів на кетяги горобини, переходимо річечку, знову ліс, повсюди вимерзає кущова зелень, вся, крім бруслини й медвежих вушок, багна жаріють замурзаними об іней намистинами, зникає тривога — і спомин про нахукане тепло хліва з богоприхильними яслами гріє золку нелюдимість серця, яснить втихомирену самоту; лишилось пристоювати скраю болота, бачити, як березовий жовтий вогонь вистеляє іржу баговиння, аби згодом, через літо й безсмертя, проклюнутись тихим журавлиновим жаром; тепер лежи каменем, та й каменеві лекш — земля його зціляє холодом; тепер нікуди й не вийти, так обмуляно, так задушно, так зимно, сказати по правді, в хлівці привітніше велось: до рання на відгородках і дерев’яному віконечку в стіні накипала паморозь, ласочка попискувала в норі, діти ще спали, натягнувши на голову брезент, обмостившись зусебіч сіном, хазяїн на дворі топорищем набивав сокиру об кльоцок, на вистудженій плиті п’ять гарбузяних бубок пахли злиденством, проте в кошику біля піддувайла за ніч розмерзлася, набрякла гниллю дещиця картоплин, іней на шпаристому вікні пропускав трохи світла, пора було вставати, розпалювати; почуйте мій голос, живі, заберіт звідси, поїдем города садити на станцію, везіть підводою, помаленьку, бо на машині всю мене розтрясе, покличте орати того хижинецького чоловіка, що борони вторік позабував, являється й знов боронує, ані тобі грудочки, хоч яйце коти, любо глянути; треба зорати на зиму, забули геть, плуг одітне такі-о пужална хрону, тута й напоказ нема, беріть, вибирайте, поставите бурякову закваску, натрете коріння, та й буде до м’яса на свята; ще б посадити зимовий часник, обгородити паліччям, бо кури сусідські здовбуть на нєт, а дров на всю зиму хватить, внук минулої осені горішину зрізав і порубав, осердя дерева було міцне, сокира злітала, цюкнув чобота собі, то поклала обухом у відро з водою; дров повен хлівчик, аж дідом взялись, попліснявіли, відразу піч протоплю, хлібець та крупа од мишей в духовці заховані, пшона торбина, на ліжку і на столі кругом мишаків насіяно, а нех би вас виказило, оце приберу, напалю в хаті, востаннє згадаю кожнісінький ранок, — та пізно; в домі найманому, чужому ноги одняло, вірите, за однісінький ступінь вмерла б і ожила там, на батьківському седищі; там кропива проклюнулась між штахет і забейхане сіре курча дрібцює по латі, з густої вечірньої роси яскравіє мох на шиферних рубчиках погреба, день дописує ластовине крило, човпу до куми по воду, побалакаєм, пів-відерця додоми принесу, на лавочці кіт на мому насидженому хвартусі гріється собі, накрив лапою вухо, скільки було їх, а всякого помню; один попелястий ловив щурів, собаки зарвали, їдного каменюкою сусід забив, одненький вдавився риб’ячою кісткою, кашляв, схуд, пробувала дістати в горлі, вирвався з рук, стільки й бачили, здох десь на полі, шкода, так всього шкода, так сталося, що жалість втрат замінила святе життя нам і всюди пізно; в домі найманому, чужому прокинутись од багрового світла вночі, зима пахне ліками, медом на печеному яблуці на плиті, пам’яттю про мишачий холод покинутої свеї доми, ліва нога затікла, пашить вогнем, насилу притулю до прохолодної стіни, смерть котом треться об литку, нявчить, незла, чути кислий сморідок шерсті, лащиться об ногу, аж раптом гримне, подаю глас до дверей: любі, людочки, заберіте ці тюльпани й присяйте свічу, грім калатає на голе дерево; пора прощань; одна-но на зимний світ заступаю од громовиці сліпих і сонних; та голос задмухнув серце, — через хворих, розбитих, калік помилую дітей непокори, — незримі пальці торкнули повіки, прийшла вдячність, спокій і безтілесний сон: на все, на все Твоя воля, Боже.
Сют-тут і літо минає, збираюся на ліси, — чорниць сушених, всякої всячини виміняти, — на складі мішок соди потягнув, роздаватиму на стакани, гендель є гендель, по дорозі впрошується на підводу дідок, на ньому стара полотняна сорочка, підперезана шкіряним пояском, сукняні штани, глибокі, з лляних шнурів плетені постоли на оборках із кінської волосіні, — ветхозаветний дід — якась дивна сонькуватість на мене налягла, попутчик про Бориса й Гліба оповідає: уви мнє, свєтє очію моєю, сіяніє і зорє ліца моєго, сєрце мі горіт, душу мі смисл смущаєт, і нє вєм к кому обратітса; пужално за халяву застромив, ніби подрімую, але такий мене страх мотузить: це ж як нагледить комсомолія мішка, буде й на ягоди, й на гриби, й на коріння, і на цілющі трави; забриють назад; лучче б стельвагою в тім’я забили; дідок же править своєї: нє дєйтє мінє, братія моі мілая, нє дєйтє мінє, нічто же ви зла сотворівша, помілуйтє уності моєй, помілуйтє господіє моі, ви мі будєтє господіє, аз вам — раб; під лісом гедзів над кіньми побільшало, рояться хмарою, і хмаровиння грозове налягає на сосни, по краях світило виграє бахромою на хоругвах, грибним духом, суницями, неспокоєм волі з галявин потягло, зупинилися біля кринички, дерев’яним ковшем зачерпнули води, пополуднали хлібом-салом, розморило під сокотіння коників, сусід, хоч сіна під боки й підмостив, спати й не думає: нє пожнєтє мєнє от житія нєсозрєла, нє пожнєтє коласа нєсозрєвша, нє порєжєтє лози, нє до конца возрастіша; до чого ця мова, гадаю собі крізь дрімоту — водномить голос діда став зрозумілий, рідний: всякий учень Христа залишається на світі для страждання, всяка невинна мука є світлом для кожного, хто, славу й царствіє сьогосвітнє зненавидівши, чистоту возлюбить, аби рід спасти; сплю і чую: вітрисько дужчає, зривається на понурий свист, а сил бракує розклепити повіки; з мішечка, сіючись між драбин, пилюка з содою лоскоче ніздрі, буцім щось підмовляє мені: гріх торгувати краденим — а вони ж світ обдерли до нитки, по миру пустили, факт! — обібрали, щоб розлютити затятих, збудити гординю, щоби останнім, яко і першим, вкоротити віка, упир скаженіє, спокушуючи дарами нічийними, тільки візьми; віно і мєдовє, брашна чєстная і бистріі коні, і імєнія многа і дані, і чєсті бєсчіслєнні і гордєнія, яже о болярах своїх? всьо с німі ісчєзоша, всьо суєта і суєтіє суєтію буді; далі чую: вітрюган гне траву до лиця, фуркоче листям, рипнуло колесо, грім та іржання подаленіли, я ж язиком не володаю, а прокинувся — немов головою в ополонку вмерз, стільки граду накидало! коней слідок на галявині пропав, звичайне, на облесливого діда подумав, зашептав до напівмертвого сну і чортзна-де впирає зараз; от поліське злодюжисько! тото входився по вирубках: семисильник деінде цвіте і пахне недолюбленою тривогою, побита градом білолиста папороть перебігає в жовтоцвітіння льонку, слід петляв по вибоїнах, певно, колесо налітало на корчі, сухі голки на драпахах дерли за коліна; зненацька, знагла, сама по собі, мабуть, збрякнувши вологою, храпотіла сухостоїна, збиваючи хмару дощу з вікових ялин; сопів і чавкав, провалюючись на багні, ледь вгадуваний мурашникоподібною спиною за хитивом очеретів старий ікластий веприсько, що, вибившись на суху, затінену деревами стежку, довго зирив на свої ранкові сліди, пізнавав непролазну небезпеку й старість попереду, двічі хоркав до невидимих ворогів, трохи чухався об живичний стовбур, витираючи кліщів, і по чорному тунелю, ввігнувши голову, тюпав на терпкий запах дубини, — сполоханий його чавкітнею тетерук на сосні бив крильми й червоним гребенем і антрацитовим блиском пір’я на волові пропалював туман над болотом; всюди причувалось іржання загнаних до кривавої піни конячин; за мілкою, на два скоки, річечкою помітив паруючі кізяки і розсип соди на листатому зозулинцеві, мурахи старанно обминали ядучий пил, тягнули вусики глиці на спинах; запитав себе: а притягнеш додоми погибельну новину? присікається голова з пуголовками: де та що? промахлював коней циганві, поганяй, голубе, назад, на виселку! дві колії густо жовтіли притолоченим цвітом калгану та збитими скіпетрами коров’яку на обплетеній ліщиною просіці; приреченість майже звільнила від страху, немов наостаток дозволив собі надихатись смолистим ялиновим холодком, що росяним голубим єлеєм теплів на розлапистих гілляках: яскравіла зелень під родючим тягарем шишок, а понад глицевим рудим настилом так пронизливо тонко і так пекельно сизів лампадний сутінок; ліс, як завжди перед галявинами, зненацька погустів, і, пристоявши перед непролазним кущем акації, я почув вигуки й зойки, подумав — банда, бий тебе сила Божа, коників випрягають, банда і є, підійду, може, впрошу віддати; аніж там порішать, лучче туто серед обіясників склякнути; нічого втрачати, — голову увігнув під гіллям, вибрідаю з гущавини: дорога розступилась на два віконечка обрію: роззирнувся і пізно давати драпака; три міліціонери тирговкали перед шлагбаумом підводи, ціла вервечка яких піднімалася з яру, а двоє самих вгодованих перемацували на возах наміняні ягоди, борошно, всякий скарб, щось відбирали, щось кидали назад; над вогнем біля намету парував казанок, голі по пояс, спортивно бадьорі молодики різалися в карти на пеньку, декілька з пілотками на обличчях хропли голічерева на покосах, припікало, спросоння хляскали на грудях гедзів, білизна й гонучі гойдались на розтяжках намету, смерділо суцільним, людським і тваринним, потом безвихідного стійла; спершу лунав окрик — сто-ой!, потім насмішкуватий, п’яно впевнений басок: ящур, ящур, зараженні продукти сдать под распіску, немєдля! ей, кто там возлі подвод, задєржать для правєркі лічності! схаменувся, що двоє чимчикують по мою душу, на ходу розстібають кобури, бокують на відріз, дихтять засапано з перепою, рукі, рукі паднімі! піднімаю, мать вашу так, піднімаю та двома кулачищами блись, аж пальці зсудомило, обох скопитив, за коміри гімнастерок хапнув, риляками чвак, чвак об дорогу, гудзики порснули, мов очі повискакували з риланів, юшка цвиркнула на вуха — зігнутий, майже навприсядки: цибись до лісу; ломанувся по кущах; свист, гвал, бах; у задниці собі свисніть, хитросракі; хіба ж покинете партейний пост, щоб злидні з торбами порозбігалися? але що дивує і казить: скільки по лісі об’їзних доріг, а ці тюхтії прямісінькою на горб виїжджають; сказано, неміч! щось заберуть, щось покинуть; біг, прислухався і знову біг, двоколійний, посиланий содою слід давно згубився між хащами, біда за бідою, сів, одсапався, тихо, куди вони рипнуться, така порода, що тільки п’яним коліхтівом герої; про всяк випадок заліг під купу хмизу на дні висохлої ковбані, собаки в дурбасів не було, прошляпили; і, тільки підмостивши двома кулаками щоку, в дрижаках позбуваючись смертельного відчаю, побачив, що стискаю два обірваних коміри; да, відчитають сцикунів; десь вгорі разочок кукнула й заніміла зозуля, а вдома ж господарство, як одна сім’я, всюди тра догляду, королиці збив фанерного маточника, з клітки загальної відсадив туди, скубе пух на собі й вистеляє кубельце, скоро маленькі запищать, помню, якогось року королиху мав, що як малих приведе, так на ранок скривавіла вся, гикає, клята, ти подумай — і королів показило; може, минеться; лину в концерву молока, чисто по-людськи висьорбає, оближеться й, граючи вусами, опущеним вухом торкаючи підлогу, пострибає до ясел: догризати полинові пучки; до весни розведеться чимала ватага, шкури пущу на рукавиці собі і на шапки дітям, головне — покаструвати лишніх самців, бо погризуть одне одного: того цвіркуна налапав, йодом кінчика бритви везьнув, цупкою, в горілці змоченою ниткою перев’язав; старший хлопець за чотири лапи триматиме обіруч, зціпившись од тваринного болю; таке мале й геть по-людськи янчить, аж заходиться; потім втихне, дурне, подумаєш, комарик пахвину лоскітнув, зате ґзитись забудете, ну, цибай до адійотів клаповухих своїх; а щурів, не питай, розвелось за погибельного часу, то приніс їжака, нема, нема, коли помічаю: щось під сіном зашкреблось, розгрібаю стіжка, а там пір’я з півників, подушку мона набити; от гадство таке; захромив їжака вилами; кажуть, вони якщо з собачою мордою, то не рвуть курчат, а з свинячою — то патрають; щурі ж загризли скопом попелястого кота, вгодовані, він проти них як миша, але, мишей ловив, з усього городу позносить і поскладає рядочком біля погрібника, мовляв, нічого нашу картоплю трубити; зарвали щурі й, знахабнілі, пішки ходять по подвір’ї; вимайстровую пастку з колоди, здохле короленя кладу, то за ніч обридло вскакувати, гах та гах; ліхтарем "летюча миш" присвічу, щурисько зубери вискалив і хвостякою ще хльоскає; думав, диндерва наварити якогось, слизнете під три чорти, лихоманні! та побоявсь, ану поросятко, — мудре, таке потішне, вчорашнього харчу в кориті і не торкне, на сирого буряка й не проси, не подивиться, теплого їдла ще посьорбає і чухається об загородку, — десь вибіжить на подвір’я, поласує калачиками, кураками й шкорупайками на спориші, покрадьки підриє кущ передок та отруту десь підбере, анех воно западеться! підривши кущ, порося думало; полякаю горобців, доки заженуть до хліва, скільки мона держаком сапи молотити по схабах, скільки вам рохкати, всрані хазяї, що сало кров’ю зійде, от пабачте! таки гарно, що без отрути обійшлось, потрохи перебив щурів пасткою; хазяйство росте, квочки розумнішої на всенькому кутку немає! де ви бачили, щоб до самого лісу на багно курчат водила? посуха, під листям порозгрібає хробачків і дзьобом трусить, оно, оно; густа, з фіолетовими верхами трава розляжеться від каменепадного вітру, зірваного крилами шуліки, квочка кігтями на нього цибись, і птах зринає над кущем вовчих ягід; прокинувсь під купою хмизу, — ніякої облави, — виліз, обтрусивсь; витоптуючи черені піддубців, що в шляпках тримали наперстки вологи й обталі градини, минув молодий, з вершків підпасений лосями соснячок, якусь прогалину з двома копичками сіна, обійшов ще одне багно, припарювало, хотілось пити, збирав ягоди вздовж покинутої старої дороги, дубовий листок прикипів до підточеного слимаком, золотавого зісподу маслюка, замилувався ним і трохи збоку помітив полишену копитом виямку на прилизаному дощем піску; десь заспівав півень, татаринням і вербною гіркотою ріки потягнуло між сосон, між спутаного ожиною пагіння драпахів, між гробоподібних дров’яних штабелів на краю лісу, звідки побачив двох хлопчаків, що, сидячи на поваленій через річку вільшині, тримаючись міцно сплетеними ногами за вибілений обкорований стовбур, саме остю прохромили рибу на ямі й голосно, на ввесь світ гукали й тішились щукою на піднятому гарпуні; потім один, балансуючи на дереві босими ногами, поніс здобич на берег, тріснув карком об прикорінь, обдмухав кору на лусці і зябрами нахромив на вербового сучка в затінку, а другий знову приліг лицем до води, чекаючи, доки всядеться змутнілий пісок, поховаються струмочники в очеретяні гільзи і тонке, з двобічними зубцями, вістря замре над плотвиною з ліловими плавниками; підходжу, розпитую про улов, чи не бачили коней тута? о, дядь, лісникову мішанку підпасали, ми одігнали в закло, бо невідомо чиї, а налетить — і повсьому, покинув пити, нарвано лихий; біжу, гніді мої збруєю здалеку дзенькають, підбігаю, то думаєш шо, віжки як були, так і є, замотані на ручці, тільки суховилами розпороло мішка і сода вся витікла; недоля з нею; коні попасом щіпають траву, ліг на возі, дійшло, що за супутник святий розділив мандри й одвів од шлагбауму, і радість, що доля пам’ятає про тлінного раба, молитвою подяки здригнула груди; цвіло над водою заступницьке перевесло синіх-пресиніх бабок, і молодиця, дивлячись під ноги на випадок гадюки, граблями перекидала сіно, кожен порух, кожен ступінь співав молодістю й красою, сумненько і слізно поспівував хлопчик на колоді, — ловись, ловись, рибко, ловись, ловись швидко, — співала запашність одвільглої стерні, пробудження намоклих під покосами коників, співало, боячись викричати себе, впоєне синім спиртом волі шалене серце під горлом; розмотав віжки на ручці, викинув непотрібного мішка і тільки ннокнув на білогривого, й колеса шухнули по твердому прирічному піску, малий переможно підняв на гарпуні місячний серпик окуня, коні рвонули вбрід, жовтозелений пилок рогози посіявся на дрібнохвилля; на другому березі згадав про родича, — дай заїду, — той всадовляв за стіл, я всилу однікався, нема часу, розкажи, рідня кровино, як вивтікати мені по об’їзних; дали гладишку кисляку й вареної картоплі на підвечірок, — поганяй з Богом; ти згадай, мій онуче, глека, що обмотаного забрав собі; нагадав? оце і все про дорогу.
23
З дому отчого на потребу поган виніс гладишку крові — пийте; з хліва злиденних поневірянь, з оновленого стійла біди виніс тепло пожертви, — даремно; та недарма мені, діду, сниться Афон, чекання корабля, прибитого бурею; Діва Марія з апостолами кидала жереб і випав на проповідь беріг ідольських капищ, вітер злив море на сорок четверте Різдво, світало, човпли об скалу, полоскались на хвилях просичені сіллю, сиві корабельні дошки, клапті вітрила на горі нагадували погідну хмару, теплів вогонь, сповиті передчуттям дива збігалися люди з пригір’я, світало на подвиг пустельників, на всенічний молебен, на роздмухану хрестним помахом пономаря кадильницю, що срібноладанним димом вмиває царські врата, стіни храму, молільників, проголошення ієромонаха до братії; востаньте! світало на кроки паломників, що запаливши свічки, слідом за чорноризцем нагинаються і світлим страхом наповнюють печери; радісною сльозою з розлуненими іменами святих світало на благовійну тишу; по корсуньському шляху княжі коні везуть митрополита, сірійця родом, на отавах провидіння дзвін часу оббиває зернисті роси, видзвонює збруя, через плече їздового грекиченці поглядають на відкриту гору, звідти їм розповсюдити нове слово, і головний олтар світав пронизливою всепрощальною блакиттю золота з діамантами ікона аристратига сяяла уклінними іскрами покаянь; князь блукає притуманілим лісом, свита знишкла, блудить пустельними бездорогами полювання, диким яром, переліском, зрить чарівне світло образа на старому пні, впізнає святителя Миколая, наказує тута возвести храм, засапані собачі морди гріють його опущену руку з гарапником, здригається сокіл на плечі, підйомне світло розносить тупіт по голосіївській пустині; інший з ім’ям земляного притулку, притримуючи на грудях масивного хреста, кладе в основу обителі камінь; поле напівобжате, вечір золотить легкопам’ятні без зерен істини голови скирд, рілля димує рубероїдом злої ночі; крізь столітні дими узриш незрячих, прозрівають від шестидзвонного стогону на башті, стоять під фресковим різнобарв’ям, пророки, єпископи, пустельні вої; звідси по первозванних слідах днітимуть іверійські землі; ченці перевозять паломників на новий беріг, путівець пролягає кипарисною алеєю, дитинний вираз облич лякливіє висотою, вище й вище до нагірного монастиря розкрилюються по схилках серпневі сади, останній зворот, обсаджена квітучим олеандром ограда, — паломник з тераси бачить неймовірно сліпуче проти сонця, запалене латунними свічниками яблунь, безобрійно молоде, в клавішах янгольського благовістя, море.
Сон на паломництво пам’яті — потвердить свідок самоти з тінями жестів і монологів — далебі пізній; все, що вклоняло перед світом раніш, все спільне з жрицею культури, володаркою премудрих підземель, напуває ще наркотичнішим трунком самотньості, холодом мерзлого листя, дорогою по гриби; розгрібали опеньки ліщиновими патиками, грибні корінці холодили руку, пахли трухлявінню, як і штормівка, простелена падолистом на траві; по всьому лісі блукали згорбатілі постаті; дивно, що до морозу вспіли поспіти нові суниці, дрібненький білоцвіт подекуди грів лапки останньої мурахи; лоскітна втома перебігла нам по спинах, сиділи засоромлено біля кулька з губ’яками, може хто бачив, обтрусила шешітку на колінах; старі грибники, пенсійного віку комсомолки, передовички під’їздних пліткувань, вічні запівали ветеранських хорів, читачі оголошень, базарні сидухи давно обросли мохом звідництва, внутрішньо цвілі від запустіння, живуть підглянутою засмагою літа, сморід нафталіну і розворушена пріль виказували їхню присутність, та невисока трава приховувала зрощені докупи опеньки; плюнути вслід згорбатілій від роззявленого захоплення тітці, послати вголос і буцімто забере, вкраде з побаченим незціловану чарівну павутинність волосся на губах, листопадно простелену вдягачку, лоскітну мураху на животі, лоскіт пітної олімпійки з блискавкою нарозхрист, приємну ваготу худенького тіла на колінах, паморозь на смолистих соснових пеньках; пуповина стежки по мокрому снігу прирощує до телефонного автомату, що після дев’ятої вечора народжує звістку про дитину; приятелі в передчутті сильної випивки, пробуючи свої сили, підкидали мене на руках, щось вигукували над брудноталим сніговим перкалем і тільки мигалка на міліцейській буді змусила їх замовкнути, а мене — повірити в батьківство; під загубленим світлом снігів лишень рибалка повстала без злопам’яті, без образи; ще валер’яна низько цвіла при воді, збульбашений консервним бовталом струмінь бивсь об корчі і вигонив щупака, здавалось, кип’яча ртуть, дугою черкнувши сітку, з вистрибом перелітає через коркові поплавки; листаті лілії за перекатом ховали мальок; мона натішитись пірнанням до позолоти в заплющених очах, частенько заглядати в торбу і пробувати її вагу на витягнутій руці, кричати, є! коли, зненацька, на глибині рибина лупоне в сітку й нездужаєш витягти заплутану об підводний корч снасть; матюгаючись, марно затягувати вдруге і втретє, перекурювати на березі, поспішати, вгадувати єством улюблений спокій малої ріки, що співмірна лиш власному змалінню коло самотньої лісової води, зір гострішає, тоді бачиш як зариваються в мул в’юни, як плотва в подряпинах щучих зубів вниз головою шукає личинок на глибині, в ямі, куди їх знесла покручена течія, як від холоду прокидається в норі миньок, напіврозплющений слухає себе, свій мільйонолітній годинник пам’яті (ще не зима) і знов засинає, як чайка побіля броду визбирує з кропивки дрібних окунців і бистрина замулює сліди підводи, — певне сюдою і ви поганяли коней, дідуню, — на чиїйсь жерлиці в глухому заклі грає поплавок, стрімко пірнає, вигулькує, тихне, щука об’їла живця, ящірка гріється на сонячному боці кротовини, зголодніла переповзає на обмілину, куди летять сполохані загонщиками на очереті, підсліпувато сонні комарі, жаба плигає з латаття, голосно крекнувши, зозла, що всі гедзи подались за людськими спинами, валер’янове суцвіття вигойдує малу пташку, розсіваючи квітковий спів і безклопітну рожевінь літа; подекуди русло закидане гіляками, тоді йдем повз деревами до чистоводдя; прохолода пестить напечені спини, зупиняємось, щоб виплутати з вічок гілки й почухати нажалені зіллям ноги; беріг м’яко вощаний від очитку, на горбах сухий і травистий; ось і нова ковбаня; розмотуєм сітку, тихо, щоб не обвалити кручі, спускаємось на глейкий уріз, хміль обплів хащі глоду, зеленкуваті шишечки гойдаються од найменшого повіву і надсвічують жолудисту воду; хмелить полуднева тиша, цвіркуновий азарт лугів, і так світиться чистотою, так пахне на всенький світ, так збудливо зміцнює м’язи соковитість водяного зілля і хмелевий пил, що варто подати голос загонщикові: давай, жени! черпнути сіткою глибінь і над збуруненим піском блискавкою палахне звідти риба; вона снилась тобі, вагітній; до пологового дому привіз пару ковдр, виписали на п’ятий день, гостей найбільш цікавила вага немовляти, мене ж гризла всередині безвихідь, всі дороги злиденства зав’язав вузол сім’ї, і вночі, поколисуючи дитину, думав, — ось підросте, поїдем до баби, навік забувши про місто, — і згадував себе малим; якщо нагримають за походеньки, світла радість: погладити пса, на батьковому поясі приведеного від злодіїв, радісного, лапою вивернув каструлю з охлапами й кисляком; бабця стукне його каструлею по розгублено піднятій голові, з повітки зніме ліску для сушини і подибає в хату; послиненим пальцем стерти сажисту мітку в собаки на лобі і по гладенькому стовбурі горішини видертись на вершок, гіллякою розгойдувати конюшиновий запах поля; комбайни з щедрими брезентовими рукавами зсипали в кузови "газонів" зерно, все ширше по стернях наростали копички і ширшав дитячий нетерпець вечора, коли батько візьме з собою по полову; ще рано; шпаченята гострими шильцями дзьобів докльовували останні, побурілі на зухвалому сонці, вишні над плотом; вже пізно гайнути з колискою на копанки, по в’юни, мул на ямах вкрився лускою, лапистими чаїними слідами, осині жала стерняків роз’ятрили серпневе небо, найгустіш, найтривожніше пахне чорнобривцями й пом’яками, — скоро нести букет до школи, — дядько підводою везе сіно, притиснуте рублем, гукне трамбувати, сусіди ж, на вишках задуха, біля бантин сіріє пучок деревію, гостряки вил зблискують навпроти живота, сіно сипуче, незлежане, коли подорослому сідаєш передихнути, звісивши ноги з гори, вітер під сорочкою лащиться холодом горохових стручків, добре видно своє подвір’я: оно-но дід кладе в торбу літрового слоїка самогонки, хліб, варені яйця, огірки, каже до бабці, — соломою в канаві прикриють тлумак пшениці, спасибі їм; смеркне, піду, заберу, буде сипнути курам на зиму; батько з двома кубинськими мішками під полою маринатки гукне додоми, — тату, мона я собаку одв’яжу? — втрьох ітимем межею, наскубу полину королям, по околиці села снують темні постаті, приємно по голосах вгадувати однолітків, їхніх батьків, приємно кивати по-дорослому, змовницьки змовчувати, проходячи поряд розгребаної копички, теплої всередині, то пріє полова з травою; з обкошеної колосистої стіни вигулькне заєць і вистовбичений поведе вусами; куди втікати між світла комбайнів і довжелезних, мов смуги горілої стерні, людських тіней? прищулиться, дремене в яр, собака слідом, повернеться вибіганий, полюватиме на мишей і, роздратований даремними ловами, з вистрибом кляцатиме на кажана, скавчатиме, прикусивши язика, розгублено нюхатиме різнопахучі сліди, біля городу наздожене господарів; присівши за копичкою, батько одного мішка нагребе до половини, а два ув’язані докупи наб’є половою під зав’язку, втрамбує ногами, заткне соломою і солом’яним снопиком підмостить ліве плече; ходімо, син; за втомою забуваєш кількість ходок; світло полосує звіддалеки, буцім скрадливий головинський "бобик" приглядається, куди хто пішов; дорога неблизька, скоріше б картоплею повіяло від городів, батько на ходу обтирає піт картузом, скоріше б забіліла мильнянка на межі, тоді хоч пенькни, висвічуй, доганяй, вигнало б з тебе дух і пару! злість додає сили, ноги наливаються свинцем, рахуєш кроки і кожен ступінь тьохкає в скроні: не брикнутись; на межі батько обов’язково спитає чи заморився; не спотикнутись, стільки ямер, кротовин, огребків кругом, не відтоптати собаці лапу, крутиться під ногами, не наскочити з горба на батькову спину, вчасно присісти, коли наповзає хапливе рукасте світло і пахне торфом низький туман, що простелився з яру; головне, доплентати до городів, та не зчуєшся біля драбини і на горище хати попхнеш мішка, батько витрусить, скаже, — ще б на гречану полову розжитись, скоро за посадкою мають косити, підем? — так славно сидіти на товстій гілці горіха, мов на коні, сидіти навпроти вечірнього жнивного степу, що кличе й зманює ліловим сонцем навзаходи, сидіти, вловлюючи кожен порух часу, щосекундне наближення сутінків, дорослості і дороги; той колір замурзаних картопляних бубирішків і вогонь нагідок між абажурів капусти, той вільний спалах дівочих суконь грунтівкою від ставка — приїхали в гості, зупиняються біля копичок, забалакують до обіржавлених рудою втомою, голих по пояс, водіїв, що жартома поплескують сидушки в кабінах, — той лагідно вижовклий на завтрашню спеку обрій, той ситий голуб, що прилетівши з поля, туркоче на граблях антени, той чистий, обвітрений пагорб садків на далекому селі, той багрянець витких помідор, де, висихаючи, тьмяніють пружки від лійки, той сутінковий, однозвучний із захватом цвіркунів, лоскіт полови, що гарячим піском майбутніх, згорбатілих доріг посіється за комір сорочки, той об’їздчик з проламаною кінським копитом головою, що видно, коли знімає на стіл засмальцьованого, як пательня, старого військового картуза, жаліється на пастухів і перепад тиску перед грозою, той день на горішині — єдина безтривожність літа; ще рано зносити гудиння на картопляний кагат, зеленими гарбузяними трубками дудоніти до копачів картоплі, дійничкою носити велику в погрібник, а коли батьки по роботах: ганяти сошем дзвінке, мов ранковий молодий лід, колесико на дротяній ручці — печать прийдешніх сургучевих шляхів і водночас зачакловане коло усіх повернень — бігати з тачкою, набігатись, вилізти на горіх і ждати, що погукають, злізай, хлопче!
24
Вже й свинцеві грузила і поплавки навісив на сітку для підльодного лову, — товстим дротом треба протягувати снасть від ополонки до ополонки, — а крига ледве засинила очерети і бакен гойдавсь на стеариново м’яких хвилях; Богдан виходив на пором, перевіряв донки, з потертими рублями в зашпиленій кишені сорочки, з собакою назирці, з двома піскуватими щукерами в дротяному садку брів до магазину; від мокрих скель віяло холодом, судомою незрушного затерплого каменю, віри заледве вистачало, щоб підіпхнути себе; купував плитку чаю, пляшку олії і київську "приму", скільки влізе в кишені; розстібав шпильку й не дивлячись — такі затягані — з притиском клав гроші на ляду, роздивлявся прилавки, молоду продавчиню, до якої забалакувала баба Марія: повіриш, дитино, ні, а кобила половецька до Северина внадилась, каліку свого на лікування здала, там хоч матиме догляд, ти бачила, на тому тижні синоньо наш, лікар, "москвичем" підкотив, молодят висповідав, старого лікарнею пострахав, ондатровими шкурками набив багажника, такий дорідний, лице пещене кремами, викапаний актор, мені привіз хустку, з жінкою пообіцяв приїхати на той раз, любаску свою, каже, спровадив, отримав нову квартірку, нічого їй там шнирити з чужим дитям, задрипанці бібліотечній, студентку неторкану собі знайде, кругом молодець наш сина; на захламленому ящиками дворі підкладкою шапки витер піт на лобі і пригадав вицок куль по бляшаній оббивці тиру; стояв на автобусній, за плечима горбатіла розлука й армійський рюкзак, хвилину тому вона нездужала підвестися з тахти, знесилена черговою лайкою, любощами, клятьбою і зізнанням, знав, що востаннє з сім’єю, прийшло безболісне, як одрубана частина тіла, знання, зовсім одмінне від передчуттів та іншої розніженої екзотики, прийшов біль скаліченого, боліле все, хлипка запалена тривога молодості, вічна розгубленість душі на прощання, виплакала тиша і в прописному свідоцтві автобусний квиток; на збірному пункті з одним наркоманом драпонули на ніч до міста, я гольнув пляшку "столичної", приятель відмовився, курив траву і здригався від кожного скрипу на горищі, розказував, що тікає в армію від помсти за борги, позасинали навсидячки, звівши коміри кухвайок, я спросоння кричав, мріяв про ранок, щоб одіслати листа, — бережи доньку, — тоскно було уявити ситцеву фіранку над ліжечком, а потім вона скаже: тату, ти більше не приходь, твої дяді нас битимуть; знала, чого навчити, знала; скільки від’їздив звідти, щоразу думаючи, це востаннє, автобус заклято барився і тільки роз’ятрював біль, — сісти б, заснути, забутись, — від бляшаних стін тиру долинали хльосткі й полохливі постріли по мертвих циферблатах, що відмірювали уявний час до нових відвідин, ось ти і вдома; кинути сиру рибину собаці; при теплій грубі, лежачи на топчані, відсьорбувати з кухлика чай з мелісовим домішком, вказівним пальцем притримувати сторінки; просторіє по кімнаті пар, плеснути з чайника і затулити фаєрку на плиті, подумати: сам став безбожником? дружність за дружбу, любов за приязнь вимагаю собі, невдоволений всим, ображений, спокуса пам’яті побільшує огром світових спокус, поменшує світла для душі, що з двох рук умита кислотою зневір сліпне від гніву; забудь себе, повторюй за Златоустом: чим більше п’ють, тим сильніша спрага, втратили все, що мали, спілкування з Богом, райські співбесіди, безпечальне житіє, вийшли з раю нагими, немов після загибелі корабля, буря — не вітром зірвана, але безтурботністю плавця — викликала всевишню тугу, вклякнув чоловік на пристані, хоч ні скорбота, ні праця поденна, ні безкінечно втомлива сльота жадань, ні жертвопринесення людським гноєм і кров’ю, замість дарів серця, щирої подяки за життя, ніщо доти не осквернило землю, яка виблює нас потім; морські розбійники не просвердлили корабель, впускаючи море в добрі багатства трюмів, не скиглили чайки над кістяками тлілих кострищ, не пропікало душу в печалі диявольське жигало; навіщо ж зводили башту до неба? з без’язиких висот угледіли море, занавісу над троном, світло ангельських сил; сумні непокорою, безвільні здогадом, що Бог не стільки карає, скільки наперед виправляє майбуття: якщо не потерпите й не зупинитесь при корені гріхів, то ніколи й не виживете в оззобі! одне зло людське: гординя, короста любостяжань, і друге також: смерть, голод, хвороби; лікар, виводячи в сади й на луки, менше зціляє, ніж мучаючи голодом і припікаючи виразки залізом; один лікар, один і той самий, і однаково природа тілесна цибає від щастя лихоманки, тільки меч судді вигострений, дари відметені, ями готові і колеса й кати розминають змурашене сите тіло; також виноградарі не тільки втепляють до зазимку корінь лози, але й обрізають пагони, мають заступи, але й серповидні ножі, і ніхто не засудить їх; отож, браття, поділяючи земне судійство, за віщо докоряєм Бога, коли нас, хворих безчестям, зціляє; який безум! не дарувати Йому й того права для захисту себе, яке даємо рабам невдячним; і втратимо час, коли відберуть власність і Він схоче взяти Своє, Він, мудріший безлічі лікарів, сердобольніший батька, правдивіший судді, поміркованіший землероба, Той, перед ким мусите благоговіти.
Здавалось читав, але книга була закритою; свиноподібні хмари за вікном човпли на висілок, — рити листяні покрівлі хат і чавкати жолуддям сердець озлоби, — причувся й голос володарки; кличеш царицею безпам’ятства, княжною тривоги, а пригадай серпень: на торф’яних кар’єрах вижухла осока, сам сказав, доки гостювати без діла, тестеві чоботи взув — завеликі, то ще по онучі підмотав — і стільки бльовкалось дрібної пташви на болоті, оддалік походжали чорнезні чаплі, на обгорілій сосні млявоокий і втомлений яструб оглядав свої володіння, через підняте крило з хижою зневагою зиркав на пискляве, забейхане птахство по ямах і сичав на людей, що заважали йому метнутись блискавкою на лови; кігті судомило і, щоб не вп’ястися намертво в горілу кору, він зрідка переминав лапами в пір’яних штанцях, пересвідчувавсь у власній силі й поблажливий, ледь примружений, дивувався відвертому нахабству мишей, що вештали, як хазяї, по висохлих рівчаках, по людських протоптах, розлякували мух на роздутій, подовбаній воронням, рибі, розпурскували від уривчатого шелесту їжака; зелені рої над здохлятиною виказували їхні легіони; по канаві кишіло червонобокими карасями, ти вичерпував їх колискою, щиглями збивав п’явок на ногах, мені наказав бігати з торбою слідом, зроду стільки мертвої риби не бачила; зеленкуватими коржами поприсихали до злущеного мулу линки, з роздертих ротів лізли черви, вогняна задуха пражила ліс, кинь сірника — і вибухне; ти відкинув колиску, верескнувши; диви! диви! грубелецький, з держак суховил, в’юнисько терся об залатане алюмінієвим дротом дно, найстаріший водяний гад спокусливо й чорномудро глипав на нас очима, попискував, як баба від нетерпця, під шкіру мені заповзав нестрашний солодкий страх, що прокидався потім завжди, коли мліла в обіймах лікаря і вгадувала опівніч твого приходу; сутеніло, і чайки й чаплі, почистивши об пір’я дзьоби, відлітали в заболочене закло кар’єру; бриніли на вітрі стовпи комарів, твоя покусана гола спина біліла над калапецею; я, обросившись по пояс, гукала; ходімо, годі! гукала з торбою по твоїх слідах, буцім припнута, прикатована вічно дихати чорним смородом багна і обростати лускою впійманої тобою риби, — годі, кому кажу! — таке, ніби наснилося на яку хворобу; сите болотяне чмакання ступаків, чорне, збовтане підсачком, плесо, чорнезні на протилежному боці птахи, жагуча пульсуюча слизькість в’юнів, коли опустивши руку в торбину, намацувала, стискала найтрубшого і вгадувала майбутнє; вмивалися біля джерела — знявши з очеретини консервну бляшанку зливала тобі на плечі, на шию — ти все боявся, що п’явка приссалася до одного місця, довго розглядав себе, гиготів лошачком, тер болотяні ляпахи на скронях, шкодував, що забули взяти мило; щоб скоріше обсохнути робив зарядку; вдома домивалися в балії, та бруд так глибоко в’ївся в шкіру, що проступив і назавтра, то лоскотав під пахвами, то просинювавсь під очима, то цементно сковував брови, скільки не відмивай, а болотяним духом, тільки принюхайся, б’є від шкіри; здавалось, і любимося там на багні, на торфовиську, на мертвоспресованому корінні лісових родів, на перелюбному ложі самої нечистої сили, що виповзає з руки і обплутує, обпікає судомним гадючеслизьким шалом; — за дурні невідмивні вечори згадуєш мене чорно; і все в мені гіркне тутай.
25
Нічого чорного, нічого злого — розказати про вересень? відпустку за власний рахунок взяла, вдвох подались до батьків твоїх, тесть саме отримав дачну ділянку і встиг поставити на межі халупину завбільшки з вулик, автобусом виїхали за місто; пам’ятаю куряву на задньому сидінні й піддатливе, майже здитиніле під спортивною бобкою твоє плече; така мізерна, така до жалю покірна була ти тоді, така благаюча захисту, з болісне зморшкуватим усміхом, найвродливіше свята, опечалена кленовою гіркотою посадок — тиха пора згасань і кволих дірчатокрилих джмелів, що випили очі останнім, блідо малиновим, квіткам чортополоху! — якщо до смертного часу забуду сівкий попелястий дощ і спонурених грибників, що з корзинами пхалися на передні двері і червоніло кришиво збитих мухоморів на їхніх гумових чоботях, якщо захоплений вересень обвіє останні порошини на стеблах полину, повз які буксував на бакаях наш автобус і я з дядьками виходив підпихати, і ти дивилась крізь примружливе скло, якщо посмуговане хмарами небо ще однораз на віку звузить обрій розподілками маштабу, твоє волосся пахнутиме грибами, беріг білітиме від печериць, згустків нічного туману, якщо знову, як тоді, щезне головна твоя риса — чогось завжди бракує; то уваги, то любові, то застільного співу, то спокою лицем до стіни, — якщо відболить дочорнобильський неповторний час, якщо доля пошле ще один такий день, тоді пам’ять з’анігілює; палахне й зникне моя приреченість на сповідь; дотоді ж, — до неможливого, — обізвуся сама: голову прихилила на його впевнене під штормівкою плече, — пальцями неболяче стискав груди, — мій повелитель, мій мовчазний, мій ні на кого не схожий, мій законний спокусник, вибачить все, помагатиме старим на дачі, нехай сусіди подивляться, чоловік, сім’я, діти; восени, як і тепер, вкутає болоньявою курткою ноги на голому дощаному ліжку, нагнувшись, обтисне долонями моє лице, злегка побатьківськи поцілує лоба; за розкритими дверми розкладе вогонь, держаком обламаної лопати накопає картоплі, назбирає гудиння по грядках і, коли дим понижчає над сусідніми халабудами, ми зрозуміємо, що посіялась мжа; знову так морозно всередині; дістань фляжку коньяку, сьорбнемо з горла, обдмухай від попелу печені картопини, простроми їх сірником, деякі загорни жаром, дим волошково зацвіте на вогні, стрімким синім почерком допише вечір, згойднеться від протягу скинутих одеж, розтане, як ми обоє в єднанні, заплющені поблизу неба; тиша, дощ обціловує оселю, холодно, куртка стала замалою для двох, ковток спиртного, твій голос, випірнула з глибини, нестерпно довго, з трояндовими пелюстками замість очей, сліпо чекаючи світла, видихнула себе і закинула голову, щоб струснути волоссям, дрімота; змовчала про похорон шкільного друга, розбився на планері, — вигадав нову модель і крила склалися на льоту, — заціловував на танцмайданчику, коли ходила у восьмий клас, циганкуватий, веселий, задиристий, зуба висміяв у кулак, світив щербиною, бився з кожним, хто без його дозволу запрошував мене на вальс; потім поїхала вчитись, жила в гуртожитку, залазив по трубі, порядок витримували казарменний, підйом, відбій, перевірка кімнат, заправка постєлєй! закохав трьох моїх подруг по кімнаті, все підслухали вночі, все розпитували зранку про недочуте, потаємне, — свіча нашого безсоння заливала їм вуха гарячим воском, — вже тоді побоялась виходити за красеня, хоч і потім підбивав кинути тебе, завербуватись на далекий Схід, своїх діток двоє, моя одна, славна б вийшла сімейка, хотіла вирішити остаточно, там радіації нема і квартиру обіцяють незабаром, та вже феміна в мені сиділа, боялась, що над таким не подужаю взяти верха (навіть не просто щоб верховодити, поганяти, користуватись до останньої жилки ним, а щоб витруїти з себе краплю останньої любовної покори), він інженерив, майстер був золотий, жіночка з кислою міною, дивилась на неї, думала: хіба й собі отак скисну від ревнощів, постарію? розбите тіло планериста нагадувало одягнутий холодець, щось драглисте і водночас застигле; засліплення смертю збудило в мені дику хіть; рятувала себе цинізмом; здавалось, саме падіння з висоти любощів, сама тривога невтілених жадань, що били нас дрижаками, перетерла його кості на солідол нудьги, перетворила тіло на драглі, обтягнуті чорно смугастим костюмом і шорсткою, неприємною, тонкою, як плівка засохлого клею на пальцях, шкірою; його мама повідомила телеграмою, то плакала, то кляла на чому світ стоїть законну невістку, що повіялась на курорти і чорти її знайдуть там, це через неї здому втікав, це через неї розбився, через миршаву гнилороту суку, заколупала бідного своїм ниттям, фригідна мимра, бухгалтерська рахівниця, рахітка; його мама впросила читати всенощну, ой, страх, ой, думала, коли ж світатиме, голос, слова про Лазаря хололи стеарином при трьох свічках, — ось дочитаю і днітиме, — страх, ніби мурахи од вогню, пробіг спиною; згадалось, що з мамою ходила в церкву святити крашанки, тітки розкладали принесене на хустках, ми ж такі були бідні, що тільки три фарбовані цибулинням яєчка лежали на пілці, батько все пропивав, злікувався потім; ми ж стояли перед освяченням і доброокий, бородатий священник віником воду як лине! дочитала про Лазаря, розсвіло, вперше поглянула на покійника, перехрестилась, — от зараз встане, руки його вузлакувато зміцніли, в кучерях чіткіш означилась сивина, тільки не було віри, розтанула від передсмертного подиву; завіщо, доле? після похорону ходила марою, зайшла поставити свічку в храм, стовпець воску в пітних руках обтанув, тремтів, баби збоку косували й лякливо хрестилися; гляньте на грішницю, свічка в неї вистрибує, як жива; ти приїхав на декілька днів пізніш, справді, вибралися за місто, лежали на дерев’яному ліжку, в халупі з відкритими дверми, дощ пахнув попелом, під курткою було тісно, мокре листя незмивно прикипіло до сходів, знадвору напливала теплінь, всередині стіни холоднішали від темряви, ти закорковував скляну фляжку, налапував сигарети на підвіконні, сідав у старезне плетене крісло при дверях, курив зсутулений, дим випускав надвір, запитував чого мовчазна? тихішала, щулилась, вростала в ліжко, давно відлюбила тебе, звідки ж напливла ніжність? перст доленосної тривоги відчула на собі, — триматимусь за Богдана — розказала про аборт, ти скипів, скочив, підгилив крісло за поріг, підійшов, стискаючи пляшку за горловину, думала, вб’єш зараз; ти сказав, знаю, боїшся, що другою дитиною тебе припну, ех, дурепа; в хатині зробилось тісно і вибите, — чомусь тільки тоді помітила, — вікно задихнулось линялою занавіскою; думки про аборт спліталися з видивом посолених в’юнів, які стікаючи моркв’яним слизом, плавились клубком болю і, дужче роз’ятруючи себе, повзали в емальованій мисі з ікринами загуслої крові; їхали додому, за поворотом зблискувала ріка, рожевими недогарками понад берегом пломенів гірчак, на стручках вербного листя відпливала осінь; лучче б ти докоряв; зійшли з автобуса, допив коньяк, весь осунувся, дідок бородатий, та й годі; пляшку поставив під лавочку на зупинці, брели лугом, назбирав повен картуз печериць, мені ж пекучий клубок в’юнився всередині; певно думає, що дитина була не від нього? ну і нехай, досить підозри; розламаний на козирку картуз печериць і поминальну мовчанку виніс на пагорб, звідти водніло містечко, світляками кишіли вікна на трухлому пні осель, все змаліло до розмірів власної біди, побачила тебе з божевільними очима; ти бубонів, дитино сумна, ненароджена, манюня, вдихни цей запах землі й грибів, скоро й ми ним станемо; амоксовії напівдикі, що на диких просторах пили людську кров і тішились кубками з черепів ворога, впоєні нечистотами войовничого варварства, гляньте на тих, що з материнського вим’я вовчиці отримали всі високі знання, а впали в безодню невідання; зійдіте з коней, перед розп’яттям упадіт ниць, причастіться вічної істини, єретики похрещені, незлі, осідлі, — коли кінськими гривами дибиться дим і військо гатить списами в браму, горе вам за стіною, горе вам і на вежі, горе приреченим на смолоскипну ніч, горе затятим, чи ви повірили, чи злікували лепрових, чи воскресили мертвих, чи вигнали бісів, чи захопились премудрістю апостольських послань, чи зрозуміли всесвіт, таємний і для пророків і для святих, чи пішли за Христом, чи були послідовними — от ваше безумство і повертається до вас.
Повз височенним муром ясенів, тримаючи в згині ліктя картуза з печерицями, ішов, благословляючи грозу, дотоді ніколи небачену, осінню; блискавки розгоралися на півнеба і від того, що грім губився над лісом, ставало моторошно, мов на пожежі; попереду над грунтівкою цвів обезсилілий на вітрі метелик, поводирюючи нас додоми; жорнові камені хмар сіяли дерть ясенового листя, перелякано, тоскно на крайньому подвір’ї вило собача, мені запраглось, аби метелик сів на випадкові дари в картузі, щоб ти зрозуміла, чия душа тремтить предтечею снігопаду; немов злякавшись повчальності моїх думок, метелик на озоновій течії вмить стулив крила і відлетів назад, відбілів на минулій дорозі, тільки-но я озирнувся і впізнав твою посмішку, мила; стіймо під деревами, отуто, місце сухе, затишне, переждемо; віття дуба статечно німувало, кора на розлапистих прикоренях справді була сухою — з благальної покори голосу, з тремтливо покусаних губ, з обличчя, обвареного схлипом, з болісної відрази до поцілунка, з одвітрених, немічних, бабськи старечих крил хустки зрозумів, що цей тимчасовий прихисток врятує від посередництва батьків; доки нова злість накипатиме зневагою, вона притисне доньку до хвартуха, сушитиме волосся над плитою, вхилятиме голову над фаєрками, рожевітиме від розжареного заліза, просвічуватиме крізь сорочку грудьми, — всюди, щоб вона не робила, де б вона не була, всюди проглядала пекельна зваба, — підбиватиме зачіску долонею, і зігріта постійністю вогню, розгинаючись, зрідка дивуватиметься засклілому поглядові чоловіка, що відсторонений, мовчазний, сидячи за привіконним столом, оббиратиме травини на грибах і кидатиме сміття в піддувайло; грім гагахне по черепиці, теща перехреститься, заборонить малій дивитись на синьозлоті парчеві вікна, відламає за образом гілку свяченої верби, притулиться до шибки, побачить діда з керосиновим ліхтарем під полою брезентухи; він налапує зігнутий гвіздок на одверині погрібника, зігнувшись, пірнає всередину, між ящиками яблук знаходить обплетеного лозою бутлика, видмухує павутину з лійки, схиляється над півлітровкою, — пригощу зятя, — мокровусо всміхається сам собі, з іржавим скрипом піднімає лампове скло, задмухує гнота, входить, гнівається, що хліб лежить догори на столі — і теща за поріг кидає відламану гілку; донька не надивується гостинцям, ліщині від зайця, кумедному маслючкові в махорці й олійних капках зісподу, дощ стане безшелесним, кволим; сичання дров у плиті, тепла втома заколисуватиме в спокій, але ти, невблаганна, так і не присядеш за стіл, вимерзла всередині сядеш на ослінчику, — спиною до нагрітої плити, — і дві стіни ями виростуть поміж нас, бо присутність покійника, що не побачив світу, буде незримою всюди, куди тільки впаде наш і його здивований погляд.
Мирились, розходились, пам’ятав про підставлену щоку, обов’язок християнина, і завжди здавалось, що десятки сторонніх очей з лукавиною поглядали на нашу втому, — неможливість розірвати, — та сила, котра вприкінець віку затіялася розділити царства, однаково заважала, як розриву, так і відродженню шлюбу, і вона з легіонними устами незрушно дивилася в стелю, по вікні п’явчато повзла роса і демон затятості годував місячною сукровицею гордині; лежачи на спині і ледь тамуючи тупий, занімілий біль під лопаткою, вгадував, кого з розплющеними очима снить поруч? скоріш всього думає, що немовля, розпалюючи стрімкоплинну жагу, обкраде вроду — і знову високосний ранок розлуки, поневіряйсь по квартирах, тебе, скіф’янку, роздягатиме поглядом заїкуватий удівець, закінчуватиме слово на "і", мовби спотикаючись об другу невимовлену крапку, пояснюватиме про сусідів, про газ, про дороговизну електрики, будьте господарями, та варто було оказії, скоріше відсутності довгоочікуваних пригод, і всі крапки пристанищ, всі заїки засидженістю мух даленіли на прочитаній і перегорнутій тобою сторінці; ти миготливим зорепадом пітьми прочитувала їх на стелі й коротким кошачим "ні" зілляла в одне й загасила повернення; живою була тільки мильна печія спирту, який квасили на автовокзалі з бичами годині о шостій ранку, і впугана пуховою хусткою дівчинка попросила розміняти півсотенну купюру, — дано глянути, — мале, мале, а круть і ходу на двір; звідти послали підсунути фальшивку; ну й хріновина з ними, наливай; ще приперли синюватої на колір рідини, підпалили, горить, мона пити; засалена фарба на лавочці позолотіла від вогню, коли ти, моя любове, мій ангеле, моя синя роса намріяних світань, моя далека привиділася в дублянці, в ловких на високому каблуку чобітках, ось підійшла до каси і здмухнула сніг на плечі, — хтось зальотницьки кинув сніжкою, — і ледь встиг подумати; звідки? коли обернулась, чуже з татарськими вусиками вдовине обличчя й стакан були напохваті, і пили, заливаючись, як перед судним днем, і курили, збиваючи попіл у камери схову, хтось вициганив у торбешника сирої картоплі на закусь, і світ ставав ріднім, і люди товклись під дверми, і рибалки в кожухах і ватяних штанах гримали коробками слідом за вигуком диспечера про відхід автобуса на Киштим, а прокинувсь від шершня лампочки, невідомо де, махнув заплющено по один бік, — холодне тіло, — по другий, — холодний труп, — щось тваринне підказало, що саме труп сусідує поруч і не здивувався, побачивши себе голим на голому, оцинкованому столі; сів, скорцюблений обхопив плечі навхрест, стіна лизнула спину коров’ячим, зеленим від гички язиком, подумки, з сорому, побачив себе на родинному обійсті; сіра пташка покивувала дзьобом на тичці з виткою квасолею, зголодніло і жаб’яче ґваґали сусідські качки, в тазику дощової води чорний жук судомно перебирав лапами, на трикутному стосі обаполів лежали вудки, кропива зіпнулась вище кролячої клітки, внизу під кліткою біля обдовбаних кукурудзяних качанів кублились кури, проти сонця іржавіла, грала мошва, чужі дядьки крили бляхою піддашок, один на драбині подавав дерев’яного молотка і, обтираючи ліктем на грудях піт, турбувався про пиво, грімкий звук заглушав пісню дикого голуба на яблуні і медоносні янгольські сурми гарбузяного цвіту за повіткою з обірваними дверми; тільки сіра пташина на патику покивувала дзьобом і безтривожно мовчала, — згадав, що з бабцею востаннє садив квасолю, це по мене прилетіла її душа, — пташка відводить очі і дивиться на зайд; либонь, відкупили хату, — боїться покликати, мабуть, рано, — чужі люди порядкують собі, на підвіконні синіє букет улюблених бабцею фльоксів, що сплакують дрібні цвітини на пересохле, розкладене тютюнове листя, лунає бляшаний дзвін, пташка спурхує і крилом оббиває на камінь насіння кропиви, немов ображена, — такі хазяї, що нікому й кураки з бетонної стежки змести — всюди цвіте горупка, чути м’яке гугукання голуба, оцинкований клапоть під ножницями скавчить і дзенькає об ящик з цвяхами, пелюстя нагідок надвечір стулилося молитовними перстами, чужі криють хату залізом трупарні, кругом позаростали отакенні бур’яни і жодного яблука тобі не вродило; такий запуст, що вовки позаводяться; короїд на обаполі залишив дрібкуваті сліди, тане в покинутій мильниці сірий змилок, тане незмивне горе покинутості, віє сажею з сусідського димаря, на якому дід перед смертю застрелив пугача, то другий, прилітав і кігтив одвірка; довкіл — прозора врочиста повільність; хутніше б, хутніш облетів лист і ясенове насіння застрекотіло болючими стрілками часу й зрушило непевну льодисту прозорінь; сил бракує впізнати себе, хтось інший, повільніший, не ти, вмивається радіактивною і гнилою водою з тазика; на дощ звіддалеки лунко гуготить, а вже потім гримкоче колесами поїзд, зрештою сутеніє, всідається збитий гарапником ластівки пил мошви, прах налягає на землю, згадуєш про мовчазну пташку і думаєш про себе, чого ти тут? вогкий налип на стінах здригнув серед моргу, доклигав до канцурки, звідки віяло теплом, і в більмуватого, з байдужою біломориною на губі, діда запитав про труси, — тамо їх ціла купа в кутку, вибери, які чистіші, — і аніякого подиву на лиці, ніби щодень встають мертві; запропонував одеколону, червоного корочка поклав на коліно, я ногою розгріб сморідні лахмани, завелику резинку зав’язав вузлом на боці, ложкою цукру зажував гірке питво, сидячи на ящику, чекав на лікаря, бо той мав розпорядитися щодо одягу, дід за другим сьорбком розповів: трьох захололих притарабанили і, кажеш, встав, да-а, проштрафились санітарики, що ж — живи; кахикнувши, червоним бубляшком закоркував свій "Російський ліс", мені потепліло, похмілля брало своє; згадай, моя рідна, подарований запах зими, одеколон на армійське свято, згадала? оце і воно — повернення.
Приїхав; думав купити хату в селі; щось непідвладне для вимови спонукало хліб розламати з людьми, що ласують полуницями в слідах жаб’ячих язиків і бухикають димом чорнобильської пущі, — ти запитувала колись, чого боготворив дитинство? напевне, доля, обкрадаючи земним, готувала для осені, коли надією зорітиме пам’ять і більш нічого, моя любове, — мені порадили пагорбисте пристоличне сільце; там тітка, з кварти поливаючи обсмаленого кабана, розігнулась на голос, обтерла руки об лавочку, болотяною дорогою привела на обійстя покійної свої матері, обчовгала галоші об присьбу, сама поторкала стріху, на показ постукала згином пальця по вікні, по дверних косяках, зазирнула крізь сінешню ляду на горище, почухала ногу об ногу, злізла з драбини, немов спускаючись панськи до мого злиденного вигляду, заправила дві тисячі, і сказав; добре! тоді тітка давай випитувати, чи сім’янин, звідки сам, чи крепко по празниках закладаєш, чи на роботу підеш у колгосп, чи всього города засадиш, може половину покинеш нам? знаєте, тут одна сільська жіночка просила для молодят, тра посовітуватися з нею, бригадирша ж; пішов на автобусну зупинку, видихуючи дух смалятини, що просичив стару кухвайку; відтак по весні втрапив на острівний, поруйнований повінню острівець, люди там промишляли браконьєрством і саморучно пекли хліби, половина хат пустувала, то з купчими паперами сільрадівського порога оббив, про все домовився і на, коли хоч; п’янезний бульдозерист розрізав трактором нафтопровода і хлинуло в річку, міліції поназганяли і все одно якийсь дурень кинув сірника — палахнуло до неба, мешканців заледве вирятували вертольотом; бобри і видри, вужі й куниці, вся прирічкова живність на тому острові полягла, вкупі з хатами, вкупі з надією поселитися там — здалеку побачив згарище в масляній кваші нафти і кістяках тварин, прив’язану ланцюгом до дерева, розпухлу, живцем обвуглену корову з репнутим животом і задертими догори ногами; постояв, перехрестивсь і тихо поблукав далі; на околиці дачного висілку надивився кімнату, господар, нехлюйного вигляду дід у шитих валянках, сказав, — плати на півкроку вперед, а прописувати не буду, бо вб’єш, хіба мало случаїв? я цілісінький вік ці два поверхи будував, стільки тюльпанів до міста вивозив, що нехай йому пекло, дочки й сини, безкінечною роботою залякані, повтікали, відрікся засранців таких, осьо з ноги гній тече, осколок воєнний, скажу тобі, досі муляє, ну, переходь, коли так, живи, роботи хватить, — приходжу з валізами на другий день, довго стукаю в двері, жду, тарабаню у вікна, коли виходить, бачу, щось не до шмиги; не пускає і на поріг; закурили, помовчали, тоді обізвався: вибачте, здуру, з самоти розпатякався, наобіцяв, а ви, я так понімаю, чоловік добрий, довірливий, нашо вам лишнє горе; були в мене постояльці й нагородили екземою, гляньте, — зняв валянка: нога кольору потовчених суниць, заголив від пупа сорочку; на худому, ребристому тілі сіріли струп’я, — будете ходити, ще зачепите, це якась особлива болячка, казали лікарі, з тюряги привезена; отак і мучусь; гнояки пів-валянка натікає, забуду зняти, засну, то присохне, хоч криком кричи, хоч лапу клади до колодки і сам відрубуй; так цілого валянка і розпарюю; іди собі, чоловіче, доки ноги не відгнили, краще дорога, ніж смерть сидяча; подякував, покинув дідові пару сигарет і кутником валізи прихилив ворота.
Доки приплентав до хутора з антіохійськими краєвидами і на поромі узрів текучий бурштин свідоцтв, інший свідок обізвався до мене; кого смутить благоденствіє нечестивих, тому варто уявити розкрадачів гробниць, котрі перш ніж схилитись над плахою, насолоджуються співом самок, — на сибаритських обідах, гордо здіймаючи брови, величаються нагі, — тому плачу ридма над покарами, які вас ждуть; подумайте про овець Іова, що втратив їх водномить, подумайте про смерть дітей його; але яка користь, скажете, якщо і небо, і земля, й сонце впорядковані від сотворіння, а справи людські в занепаді, в безладі? маловіри, знайте, правдивість збувається тим, що один отримує кару, а інший помирає безкарно, і добрий один отримує почесті, а другий животіє до смертного дня — щоб ви повірили у воскресіння й добріший час воздаянь; ворог діє не силою, не жорстокістю, тільки лукавством, перемагаючи багатьох, бо великий оббріхувач спаплюжив Іова, озброїв раба проти Владики і Владику проти раба; так само, бачачи людську озброєність проти чистої волі, отримає перемогу над безтурботним відступником, його співслугою; тому й відступив диявол, тільки потім позаздривши людині в честі і чеснотах, позаздрив блаженству, і розбрат і війну затіяв без всякої на те причини, — і огниво спаде на вівці твої; обходьмо затятих і запальних, хулителів і злопам’ятних, тримаймося на покаянних шляхах, вибачаймо братам, нехай пробачаться і нам гріхи.
26
Сон дурний; ніби прокинувся від смертного страху, — ластівка влетіла в хату, — і вибіг на подвір’я; почвара з людською головою і тваринним тулубом фиркає біля воза, пора запрягати, вже й вороння здовбало кізяки на соші, злітає радо; тримаючи посторонка, ловлю копито; ногу, ногу! копаю носаком чобота під живіт, почвара, обертаючись, прощальною гармошкою збрижила шию, повела каштановим оком навсибіч, храп за голову! душа моя, пара молочна, чим надихнулась ти від людських родів? ангеле, твоя осінь на захід відпливла, ти за хмарами, ти все бачиш, відьмацькі злі душі — й володарка розпачу серед них! — бичачими, повними вогню, міхурами летять омивати гріхи на Йордан і, пробиті дзьобами журавлів, падають на рубероїд горищ, схарапуджені в стайнях коні хрипом будять піддатого в прадідівській шинелі сторожа, він сліпне, затуляється рукавом, калатаючи ломом об рейку; огнисті пухирі даленіють за село, до цвинтара мовчазним ескортом їх проводжають сичі, потомлені там і обсідаються на осиках, і наймолодший, ще неспонурілий, до всього цікавий, коротко поховавкне на пожежу; сірчаний обід на місяці збляк, проте все одно над лісовими багнами дощ, як завсіди, перепинить і згасить відьомський лет, щоб жодного разу не досягли заповітної річки, щоб знову цілісінький рік по світі назбирували палючу заздрість, спалахували від неї і злітали роздуті; вітрисько стогне — й дощить над полями забуття; ангеле добрий, об кульові блискавки нагостри двосічного меча архангелові.