Вприкінець димовіку кожен рік ставав високосним, примножуючи дні і втрати; щоопівнічна преса шаленіла: "країна впала в неоколоніальний ступор!", "спиляно останню гілку влади!", "народ подає у відставку!", суспільство розділилося на виробників сировини і торговців завезеним крамом, великі податки збільшили тіньовий капітал і також спливли на Захід, і через тамтешні банки працюють на їх гребономіку, забезпечену сировиною,— резюмували передовиці, розгорнуті на ширину здивування й розведених рук, якими пробують перейняти злодія,— а ти безсилий і лютий ціпивсь до стін: нічого собі! де ж були очі їхніх фінансових кодел, їхніх радників, що приамериканилися сюди і так винюхали кожну шпарку, що країна розсохла і протікала зусебіч, і останні заводи в режимі воєнних часів переходили на випуск паклі— а скільки по міжнародних клубах тобі викручували руки за малі податки! скільки радили! і от тепер, відриваючись від епічного, від схрещень літописів з некрологами, від любих серцю чаклувань над головними природніми стихіями, ти вибивався з сил, тільки щоб не допустити потопання країни напередодні потопу— такого б нам не пробачила історія! ти посилив боротьбу з несунами, що налякані протіканням, натрамбовували паклю в ротяки, а пройдисвітні радники, галасливою тічкою вештаючи від ресторанів до барів, поблискували окуляриками, припадали до стін, немов принаркочена собарнота, сподіваючись винюхати ще б якусь шпарку, і аж присідали від захвату, десь примітивши такого з напханим ротом, і вчиняли вселенський галас— тут порушується свобода слова! ми їдем звідси! ми вимагаєм санкцій! і цим бевзям ти, на загальнолюдських імпрезах, замало не повірив, що твій народ так роз’ївсь на консервах, жувачках, шипучках і, зрештою, так здичавів і зледащів, що з гуманітарними візками завіявся в ліси і там саботує дармократію; ти мало не повірив тим повійним сльозам, що в жахові потопання, як недавно оптимістичну брехняву, винюнювала себе ця міжнародна лушпайка, курвидло, шалавінь, блядво, спірохетниця, втілена аморальність, ця свавільна дама, ця преса, розіграна з дорадних голосів, що звідали, черпонули життя в походеньках від ресторанів до барів з міньєтками, дещицю політичної культури передали тутешнім халамидникам, і от вони хором, трагічним видом, вдалими прикладами з історії наснажують до ридань цю вавілонську фемінницю, цю зчорнильнілу душу: "регіон хекологічно небезпечного виробництва", "торгівля дітьми", "джерело постачання викопної сировини", "грабринок, що звужується внаслідок купівельної неспромоги населення", "в разі приходу до влади диктаторів..." і далі ти вже не міг читати: брехня! є здорові сили в суспільстві! і, щоб раніше Ноєвого населення не пішло на дно, а дочекалось потопу, останньої сподіванки на очищення й дезактивацію вітчизни, ти діяв супроти радників їхніми ж способами: підмочував їм репутацію, де тільки міг, а по найпривабливіших місцинах— під плінтусами в моргах, у траншеях з радіоактивними відходами, в тріщинах і водостоках саркофагу над реактором, на покинутих ракетних базах, по вентиляційних шахтах громадських вбиралень— всюди там ти розіклав приманку для нишпорок, конфісковану на таможнях порнографію і наркоту, аби навернути увагу соціуму до статевої туги і консолідувати суспільство; ти видав указ за указом, щоб тих, ну як їх, прилаштували на посади євнухів, штатних плаксіїв, весільних генералів, а тих, криваво заплаканих, що вижили й після білила, негайно призначили міністрами, телемагнатами, банкіряками, депутяками, бізнесяками, спонсоряками, доброчинцями, видавцями: нехай повідають правду!підрозкаяні й підочищені, нехай гуртом, використовуючи свій попередній досвід, — обгризання з живої плоті жилистого, спрацьованого, простолюдного м’яса – нехай за законами військового часу викриють, піднімуть за зябри, допитають, притягнуть до відповідальності всякого, хто самотужки, в змові, за участю іноземних шмархівців допомагав потопити зникраїну; з нагоди призначень твій прес-секретар пояснив журналістам всі переваги такого дбання в сфері нацбезпеки; ти ж приховував підозри і тамував подих, як і раніше, коли збивши з ніг, об тебе витирало чоботи, обчищало підошви, зчісувало каблуки пів шостої частини світу; вже нікого ніщо не обходило, нікогісінького, крім тих, що приходили привидами з глибоких пущ і благали розказати про них: по півслові правди, по грамині крику; щонадранням, скільки б ти не наказував охороні пильнувати, скільки б не міняв броньовані двері на титанові, скільки б не перенавішував замки, вони підбирали ключ до серця твоєї оселі, де ти не спав, запитуючи— що ж нас чекає далі?— вони привиджувались гуртами, сім’ями, поодинці, в кузовах півторатонок, на підводах, на саморобних пахкунцях, на мотоциклах, забагнючених рудою, з міцно прикрученими, збитими з грубих дошок, щитами замість колясок; вони, за звичаєм злиднів, розувались ще перед порогом, довго м’ялися перед дверми, і, вибачаючись, і дякуючи нізащо, і знов вибачаючись проходили в сіни: підлітки, діти, тітки, дядьки, з опухлим зобом, з вузлакуватими, немов потрощеними десятки раз, пальцями, що завжди зростались неправильно, з гострим свистком у легенях, немов підточують на наждаку ножа, з благальною тугою в погляді— хто доконав нас?!— напиши про це; і, навіть, якщо б ти насміливсь сказати, з тебе зробили б пугало, посміховище, кероване стихійними почуттями; тобі б ніхто не повірив, бо в тих, що сміли вірити і довірились першими біді, давно одіпріли нігті в домовинах, а в цих, про кого запитується, всі подразники зникли як жадоба в переситі; собі на біду ти нажив дещо інший стосунок до досвіду: вся погибель, вся зненависть, вся погибельніша погибелі, знехтувана загальним невір’ям, безберега, безмежна німота, далина, оптично підсилена уявою, показувала тобі, що є там за болем невикричаного, неназваного ніким, що ж там насправді манячить попереду? але тобі не щастило переконувати в прикметах, головна з яких "тому, що розбуяло беззаконня, любов багатьох охолоне"*, в ознаках того, що проминули і війни, і голоди, і фальшиві пророки й чутки про них, небо й земля проминулись і вже не минуться слова Його про несподіваний прихід Господарів: ввечері чи опівночі, чи як півні співають, чи раннім ранком, коли, однак, ви спатимете; тобі не щастило, як у випадку з тим молодиком, що, виголосивши промову, став застільним героєм, улюбленцем інтерв’юристок і рекламним моделем чоловічих бікіні, так і в оказії з новопризначеними, тими, ну як їх, правонаступниками десятників шостого дня, і з їхніми керівними кровопивцями: кланова упередженість позбавила їх пасіонарності і самі вони стали пасіями газетного часу, заголовками гробновин, колонками кримінальних хронік; так їм обійшлось притюремненене гасло: повиздихайте ви сьогодні всі, аби нам завтра попасталакати про вітчизну! а поки ти гнувсь під обставинами, гибів у думах, кругом розвели демоклятію: кухарки з бедламентської їдальні взяли моду в одних прозорих халатах вискакувати на трибуну в сесійному залі і клясти розпродажну владу! на основі звітів бедламентських комісій доказувати навіть тобі невідоме: буцім народ просочується крізь кордони, нелегально емігрантить, експортує ядерне пальне, спихаючи новонароджених, напівуранових дітей, в якості збагаченого палива для гробреакторів— і приховують від податків немалий капіталець; вже, ні на кого не покладаючись, ти вирішив сам довідатись: куди цей народ щезає? допоміг випадок: тобі, як лідерові світової відсталості, шахраї капіталізму підсунули,— на останні копійки, назбирані тобою за кросворди,— якесь браковане, напівсмітєвозне авто, як ти гадав спочатку, а потім допетрав: вікна збільшували! либонь, від побаченого тутай і скло збанькатіло, вирячилось навподобі телескопічного— і, виявляється: чим далі в безвість, тим дужче всихали й меншали люди, їхня спільна громадська думка, їхні, образно кажучи, сподівання; і, щоб впізнати своїх підлеглих, своїх підлогероїв, своїх персонажів і постворогів, розсипаних і циботливих, мов витрушені з книги коми, ти мусив рукавом протирати скло і напружувати всю уяву— тоді ледь проступали обриси розділових знаків, ти брав папір, клав його до коліна на червону теку і загадував: з чого ж почати далі? чи не подати вже у відставку і знов простелитись крізь ніч, пролітописніти одним з непересічних димів вітчизни? розсікаючи по осьовій, авто розвихрювало телегазетну пітьмаву, ніч розгасала затрушеним сажею снігом і тільки чвакало під колесами; водій починав подрімувати, все нижче схилявся на кермо і ти обережно штурав його ліктем; з чого ж почати? волання лишались без відповідей, та зсірячена, ворухка, похаплива безлюдність зобов’язувала до дії.
Ти знов у місті— в бетонній клітці— і знову нізащо купити крону для дозиметра; з намиву навітрюється пісок і за кілька днів кімната пустельніє так, ніби ти в Алжирі, в гостях у А.Камю, а сам він досліджує поліські околиці; минулого разу, коли ти замірював запилюжені ковдри, подушки, два гостьові матраци в коморі, то на одній ковдрі добігало до нуль тридцяти мілірентген; добряче шкалило на повстяному килимку під дверима, а по інших місцях, під диваном і в узголів’ї, якщо вірити медикам, було терпимо: мілірентген по двадцять, двадцять п’ять;... а з ковдрою ти виїздив до річки, позаторік, коли ви там відпочивали з дитиною; ти там не додумався заміряти пісок,— і от він світив у ящику під диваном, пропікаючи шкіру, кості, легені, кожну звивину пам’яті і протлілу душу; ти замочив ковдру і ще деякі лахи у ванні, і пригадав, що жоден з твоїх знайомих не має дозиметра, ніколи не перевіряв квартиру, місце, де спить, одяг, у якому днює; від самого початку люди впряглися в таку героїчну безвихідь, що спроби рятунку ототожнювалися з дезертирством; їли й пили навмисно все найнуклідніше, жарилися на найбільш застронційованих пляжах, пили найдобірнішу прип’ятську воду— цей обайдужілий смертевізм, природнє завершення багатовікових пошуків світломайбутнього в порушенні Заповідей, в лонах смерті, цей пропекельнений всіма гріхотами прабатків смертевізм, закономірне закінчення табунізму – сучалізму — шмарксизму – людоїзму, цей остаточний і незборимий смертевізм допомагав населенню повтішитись, що воно перемагає радіоактивний фон, що воно сильніше розщеплень і стронцієвого злотерпіння, мстиво зачаєного, розрахованого на тисячоліття; воно, населення, ніби викрадало в смерті її безсмертність; придбати автозапчастини, холодильники, килими,— світильністю в тисячі бер— все розкрадене, змародерене в закритій зоні, вважалось буденного справою; радіація, приспавши свідомість, стала ще незримішою і невловимішою, ніж досі; відтак стали дубовіти почуття, нечутливою ставала мова, зріднена з німотою ночей і продублена тим чорним мерзлотним холодом, що й тіло мерця, спорідненого навіки з землею; замість крони для дозиметра ти купив пачку сигарет— при обачному курінні вистачає на тиждень— і тепер міг працювати без задньої думки, що ось серед ночі прикортить засмалити, треба лапати по кишенях, шукати якогось зламка, і живе речення загубиться в тобі, й знепотрібніє, немов стара квитанція; без дозиметричних замірів, зате з сигаретою в зубах, легкий і виписаний лягаєш на диван і, щоб заснути без просипу, читаєш щось про куниць, уявляючи живе, спрагле життя і здобичі дійство; лісова куниця: сутінково-нічна тварина; веде напівдеревний спосіб життя, їсть білок, мишовидних гризунів, комах, птахів, лісові плоди, зайців; полює і на молодих козеніт; ділянка однієї особини займає від кількох гектарів і більше, залежно від кількості прокорму; найкращі сховища має в дуплах, на висоті двох-шести метрів; вік: до п’ятнадцяти-двадцяти років; гін відбувається в липні або в серпні, однак, у березні буває хибний гін; приводить від двох до восьми, частіше три-п’ять куничат; линяє весною і осінню; вже в лютому шерсть грубішає, тускне, а в квітні, з голови до хвоста, відбувається заміна зимового хутра на літнє; осіння линька йде від огузка до голови і хутро набуває товарного вигляду в кінці листопада; добовий наслід куниці великий, і тому, між старих і нових слідів, орієнтуються тільки натаскані, бувалі собаки; якщо ж одразу випадає недавній слід, то собака швидко знаходить схованку звіра і обгавкує його там до приходу мисливця; виганяють куницю, б’ючи обухом об дерево, або царапанням по корі, що імітує підлаз собаки; обидва способи малоздобутні,— додаєш ти від себе,— вдається лише викурювати: наскубеш вати з кухвайки і піднесеш на паличці тліючий накрутень до дупла, і відразу заворушиться всередині; а для старого куна треба диму й диму; тут, хоч всю одежу спали, він сидітиме насмерть і тільки гиркатиме тигриньо; такого бере тільки дим глицевий, ялиновий, справжній дим; іноді— продовжує книжка— звір засідає на днівку в білчиньому гайні і мисливець стріляє туди, знаючи, що смертельно поранена жовтодушка завжди вискакує і падає на землю; якщо ж затаюється міцно в неприступній дуплині, доводиться рубати дерево, попередньо заткнувши рукавицями й шапкою дупло, а потім прорубувати в стовбурі тонкий лаз і виганяти лозиною назовні; теж дурниця! бо стільки ти й бачитимеш її; злякана, вона миттю стрибає на дерево, летить по верхах,— і щезає в миттєвість ока; простіше в розщілину вставляти рукавчик— метрову, довгасту сітку з лозиновими обідками— і підштурувати гілкою, щоб звір заскочив у пастку; в другій половині зими, по глибоких снігах, куниця частіше днює в завалах хмизу; тоді треба ставити обмет: капронову сіть із дрібними вічками, висотою в півтора метри і завдовжки метрів з двадцять; знизу снасть затоптують у сніг, по верху підпирають на тичках і нахиляють всередину кола так, щоб при ударі сітка накрила звіра, а тоді розбирають завал— собака, прив’язаний до куща, рветься на повідку і аж піднімає гавкотом велику хмизову купу, яку ти розтягуєш на всі боки, розкидаєш все хутчіш, звіра нема, під гіллям сухо, затишно, тихо, собака рветься ще дужче, ось і остання, розлаписта, густа соснова гілляка, і од стрімкого вимельку звідти тебе аж відкидає назад, собака з явкотом обриває повідка, кидається на заплутаного в обметі звіра, але відскакує від його грізного стрибка і гиркоту, на мить замірюється, та ти вже накриваєш здобич кухвайкою; полювання без собаки можливе по свіжій пороші, в безвітряну, тиху погоду; головне, простежити шлях звіра верхом, орієнтуватись по обсіяних лушпинах кори й сухого моху, снігового натрусу з гілля, коли він перестрибував із ялини на ялину, з вільхи на вільху, з осичини на осичину; при втраті сліду мисливець накидає коло і обстежує всі місця, де могла залягти куниця: білчині та пташині гнізда, дупла та найгустіші крони— від себе ти додаси: найкраще вона тримається біля великої здобичі, кози чи підсвинка, підстреленого під час облави, але так і не знайденого в хащах; там вона годується тижнями і живе в якомусь найближчому кублі, і визиркує звідти обурено на людину; часто так її і впольовують, між іншими мисливськими справами; при пошукові схову варт пам’ятати, що йдучи додоми верхом, вона йде, здебільшого, прямо і обходить лише рідколісся, де неможливо перестрибувати з дерева на дерева; для відлову використовують капкани першого й другого номеру; достатньо витерти від заводської змазки дуги, і можна ставити, не маскуючи;— ну, це зовсім дурниця! якийсь кабінетний дилетантик писав; вона чує добре виварені з содою, а потім з ялиновим лапником та воском, добре провітрені поза житлом капкани, до того ж замасковані снігом, поставлені під шалашиком на грубій віднозі дерева, де вона звично тупцяє перед тим, як впірнути до старого бджолиного дупла, давно почищеного нею, давно, роками відвідуваного, і, все одно, вона вчуває небезпеку, і навіть лапу ставить обережно, збоку чогось підозрілого, немов проглянувши крізь рівний сніг понови, що, здавалося б, згладив всі підозри, та не для неї; вона переступить капканну тарілочку і згризе прибиту до стовбура тушку птиці, розвернеться в шалашику, там, де ти й рукавицею не міг поворухнути, щоб не збити насторожку, і гайне собі в невідомість, далі; звір, що ввібрав у себе мудрість та гнучкість змії і недосяжну красу зірниці, звір, уподібнений часові звичкою зачаюватись і уникати людини, звір цей викликав у тебе таку ж цікавість, як і потаємний, стрімкий, невловимий руками час— і ти про обох них прагнув узнати все можливе; за часом ти полював професійно, більше з обов’язку, ніж з азарту, а нічний, блискавичний звір викликав первісне захоплення і майже побожність; одної зими ти виходив кілька місяців до приманеного місця, і так і не впіймав хитрюгу; сліди відпечатувались на тарілочці капкана— відтиски опушених, широко розтулених лапок були завбільшки з волове око, але насторожка не спрацьовувала, бо вдень підтавало, а на ніч зубець прикипав до дуги, і тоді вона ступала на тарілочку, щоб посміятися з тебе; в лютий ж мороз, по сипучому снігові, вона капкана переступала— і стягувала поїдь на землю; в той капкан потрапило декілька сойок— вона з успіхом їх змотлошила, і з успіхом уникала й потім сталевої на ногах хватки; по довжині стрибків на снігу ти вгадував здоровенну, завбільшки з дві кицьки, самку— і так її й не впіймав, потративши зиму; іноді ставлять два капкани— з приманкою посередині— на жердині поміж дерев; звір, потрапивши, зависає в повітрі, і тоді йому не вдається ні викрутити, ні перегризти лапу; якщо ж потрапляє в капкан на твердому— гризе перетиснутий і відмерзлий останній суглоб, гризе м’які подушечки з кігтями і шарпається щосили, вириваючи ногу; до болю звір ставиться так, як ставився б у зубах хижака— з ненавистю і сліпим шалом, на відміну, від зайця, що потрапивши в капканюгу, сидить там, як квочка в кублі, і боїться навіть дриснути під себе; приманку на жовтодушок розносять задовго до сезону, ще з ранньої осені— і розкладають там, де ловитимуть їх; найкраще— подумки радиш авторам мисливського посібника— слугує пахуча приманка: курячі потрохи, зіржавлені оселедці, всякі м’ясні об’їдки, що літо повинні простояти у відкритому слоїку, а згодом їх розкладають у високі бляшанки і розвішують, де треба; здавна промишляють куниць дерев’яними давилками: двома обтесаними й настороженими всередині колодами; виймати здобич потрібно, відігріваючи диханням, щоб не пошкодити примерзле до стовбурів хутро; шкурка по цінності близька до соболиньої; проте, як на тебе— пишніша й краща від соболя; відмінною рисою є жовта горлова пляма, що клином збігає до ніг, і чорний носик; у кам’яної куниці горлова пляма біла й нижче сповзає на лапи, а носик сірий; горлові плями, на період гону, слугують для виділення пахучого секрету,— цього в книжці немає; це десь раніше ти вичитав— сліди бувають попарні і трійчаті, а високо на деревах суцільні витопти; пригадуєш замерзлого в розвилці ялини шуляка? там вона потопталась немало; однак не стягнула на землю; ходила поряд і вдивлялася в осклілі очі ворога: сидів набурмосений, з гострим і крізь пелену смерті, жовтохижим поглядом і гострими кігтями, так захромленими в кору, що й вітрюган не зірвав його звідти; шуляк замерзав помалу: холод спершу вморозив і зціпив загнутого вниз дзьобака, і легкою напівдрімотою приплющив очі, що вдивлялися вниз: на місячний переблиск снігів і хмаристих тіней по галявині; іноді, заплющуючись, він щосили напрягав слух, щоб вчасно зачути шкрабіт куничих пазурів— і шибонути між гілля, крилом зачепивши хижачку; то було найлюбішим його збиткуванням: стерновим пір’ям сікнути їй по очах, коли вона, вже вціпенівши й нагорбившись перед стрибком, втягує гадючими ніздрями солодкий пташиний запах,— теплий дух спокою, сну і кволі; шуляк знав: стара куницюра здатна вчіпитися в спину і на льоту гризти за шию, і впасти разом на землю; але тутай водилися молоді, мишоловні куниці, хоч і вони могли попсувати оперення; мишей багато— і наситілий звір пластається по деревах, щоб зігрітись і, розпалений гонитвою, нерідко вбиває просто так, з азарту; вбиває про запас і затягує пташок у великі кормові дупла; шуляк не раз зустрічав у широких дуплавинах тіла своїх приятелів— і тому ще дужче вслухався, та чув тільки вітер, скрип відчахнутої гілляки об стовбур, вітер, та час від часу кволе подзявкування собак на далекому хуторі; іноді, стрепенувшись, чув і обережний поскрип лисиці під ялинами, і розгонистий заячий біг через просіку, де на нього чатувало стільки страшних тіней, і важке шухкання крил неповоротливої сови, про яку він завжди думав зневажливо, але тепер ніяке почуття не відтавало в ньому надовго— він гинув і знав, що гине, і нема жодної сили, здатної його врятувати; вимерзле, люте повітря обтискало двома руками людини, що буцім схопила його спросоння і не дає злетіти; холод заповзав під пір’я, аж замерзала на тілі остання воша; ноги уже не гнулись, та кігті міцно вросли в кору ще до того, як він почав дубеніти, і м’язи слухались його волі; страх вимерз, а вкупі з ним вимерзла й сила, здатна в мить небезпеки вирвати пазурі з кори і хльостанути крилом по очах вигнутого в злій насолоді звіра; шуляк байдужів до всього— і це й була погибель; зникла млість у ногах і стало тепло, немов він, розкрилений, гойдається на весняних струменях, що зринають від маревної ріллі— теплінь розіллялась по тілу— він здіймався все вище, бачив степ, але чомусь степ осінній; бачив рожеву гречану стерню і ряди копичок до лісосмуги, бачив зайця, причаєного за огребком соломи, бачив всі знані й пам’ятні з першого зльоту яруги, закущені балки, поля, посмуговані грунтовими дорогами, мляву куряву за підводою в запрягу гнідих коней; повітря ставало все лагіднішим, тіло все невагомішим— легіт відносив до озера— і шуляк помічав на обмілині диких качок, що визбирували ряску й плескались радісно; бовтнула, ганяючи за плотвою між корчів, жируюча щука і хвилі від виплеску побігли до берега, і викинули на пісок павука, що плив у напівстуленому осиковому листкові; політ все нестримнішав— крила нездужали поборювати смертельний вітер— тільки зір був підвладним і всотував порухи всього живого з тією ж радістю і запамороченням як тоді, коли він вперше знявсь на крило молодим і всесильним птахом; вітер врівень соснових верховіть відносив його до гнізда; назавжди; і, коли ти натрапив на замерзлого шуляка в розвилці ялини, він ще летів; стрімким, невпинним, летючим був його осінній погляд, що ввібрав золотавінь всіх зіниць всієї житньої стерні на полі і всю ліловість гречаного стерновища, простертого, мов жертва, мов недолюбленість і недожитість: птах ще летів і летів, крилатів нетлінною любов’ю пам’яті, та тіло, намертво вп’яте в дерево, вже нагадувало камінь, той єдиний змах тиші, вкам’янілої на льоту, між блискавкою і громом.
Ти задрімаєш при світлі— і прокинешся глибоко вночі, немов відтанувши з вірної погибелі; чомусь всього тебе почне морозити; по бетонних стінах спіднизу струмуватиме крик: то на сьомому поверсі догризають одне одного чорнобильці; за роботу там отримали трикімнатну квартиру, обміняли на двокімнатну і залишок щасливо пропили, потім двокімнатну обміняли на тутешню готельку— і просандалюють решту; жили вони привидами, вдень спали повбивано і бузувірилися вночі, далеко за північ, коли в бетонній коробці тиша стоїть, мов у порожньому вулику; "я убью тібя! я на всьо способін!", "всє ж магазіни закрити...", "я убью тібя! я всьо сказал!", якийсь час долинали удари чимось важким об стіни, брязкіт побитих пляшок, тиша, п’яний, розгнузданий чоловічий спів на всю охриплу пельку, якась белькітня, якесь матюжище і знову "я убью тібя! су-ка! випіть найді, я убью тібя! я всьо сказал!", вона покірливо, радісно, якось аж солодко, спокусливо вищала і збивалась на підлабузне блеяння, мов дурна овечка перед зарізом, та тепір удари об стіну були глухі, немов били куском мерзлого м’яса; "ти мнє всє мазгі атшібьош, ва-а-ай", "у-б-ь-ю, сказал!", "ва-а-а-а-й!", "у-б-ь-ю-у-у!", волав він ще дужче праведним богатирським голосом, немов викликаючи на ратоборство могутнього і підступного вражину; "у-б-ь-ю-у-у!!"— розлунювалося по вентиляційних продухах, коридорах і сходинних маршах безживно вснулого в смрадилі склепу— ти якось бачив цього героїка в під’їзді; вдень це був миршавий, весь скарлючений , зжовклий, з усохлими, тусклими, запалими вглиб, немов у столітньої тараньки, очичкама напівстарець і напівпідліток, але з подвійною жорстокістю, притаманною цим віковим прошаркам; на лиці, попри ядуче зелене збридження, світилась та відмороженість, з якою їм так легко гинути; і їм однаково: вбивати себе чи ближнього; тепер він волав богатирськи, розбуджений чорною силою, встронційованою в його кістках, волав до всього, що потрапляло під руку; бив табуретки, гримів алюмінієвими каструлями й казанками, вивезеними з армійської їдальні— вона працювала поварихою в чоргнобильській зоні, і куховарила там для військовозобов’язаних, призваних через військкомати— глибоко за північ ним тіпала та ж сама сила, що вселила й тіпавку в смертореактор, і потім вливала корчі й трем у все живе, що відмовлялось народжуватись і гинуло в утробі; ним лихоманила сила виродження, "у-б-ь-ю-ті-бя-а-а-а!", "па-п-робуй, пап-робуй, падайді, кастратіна!", відгукувалася й вона, вже захоплена люттю, з головою направленою, набитою на місце, мов сокира на топорище, і замахувалась рішуче, виклично "кастрат! калєчь!", "шо-ти-сказа-ла?" обурювався він так смертельно, що переходив на сільську, рідню мову, бо він утік із села, підманувшись на обіцяне житло, та ще від сім’ї, п’ятьох дітей там покинутих, і тепер має хату в городі, має підібрану на похідній кухні шалавінь, має пенсію, має що продати з назбираного там, має час знов рванути туди і привезти на продаж якогось хламу, запчастин— і таку от має дяку! "пав-тори!" і, не дочекавшись відповіді, кидався душити і гамселити нею об стіни; а потім, і в дві, і в три години ночі, вона шкреблася в сусідські двері— в оселі злиднів, ще злиденніших, ніж ті пропойці,— стояла опухла, розпатлана, просила що-небудь дати, якогось рубля, позичити до завтра, "якоїсь самогонки стакан куплю, он убіваїт міня, он убіваїт, он убьйот міня, люди..."; хто їй міг дати що, коли в самих нема і копійки, аби сунути в кишеню перед школою дітям? і дивом було: як вона, все таки, виживала? бо він не на жарт погрожував? і так гамселив її щоніч головою об стіни, що й довбеха репнула б; та під ранок на нього сходило просвітління— і все стихало, мов після шабашу на цвинтарі; яка глупота в людській долі! яка пропадезна нещасність! якби не купилися на обіцянки та найвищі запевнення— як всі дурні і обкрадені, тут надто вірять запевненням— якби уникли тих прип’ятських дезактивацій та інших дурних робіт, привтішені, мовляв, нічого страшного, всьо будіт нормально, падзаработаїтє і уєдітє к сібє в дірєвню, там по гроб жизні такіх дєньжищ не увідят! якби їм було що втрачати— крім гумових чобіт і кухвайки— вони так і звікували б десь, мирно і незлобиво, десь біля корівника, він їздовим, вона дояркою, вигляділи б купу дітей, дождалися внуків і правнуків, а так їх спокусили даремщиною; а дармота невдовзі вимагає душу; їх спокусило одне із щупалець науково-фінансової цвілізації, одне з масових потьмарень— бо не могли ж сотні тисяч призваних на самозгубу людей не відати, що їх чекає— і після роботи в зоні вона народжувала викиднів, запила, опустилася, забула і попередні сім’ї, і чоловіків своїх колишніх, забула все, бо спротивилась і своїм іменем; якось потрапила до цього придурня, відвикла жити і працювати, відвикла од людей, і єдине, на що спромоглася: перепродувати на базарі привезені звідти речі; і кожна ніч, мов епілепсило цвинтар, починалася з крику й вереску, "у-б-ь-ю-у-у!", "тронь-тронь-тронь токо!", "у-б-ь-ю-ю-у-сук-ка!"; вони так зреклися села і так зненавиділи себе, свою хворобу, свою безсилість вирватися з гиблого кола, що вщент забули й слова, свою родинну мову, найглибші глибини серця; кілька судомних і тоскних вигуків єднали їх з антижиттям, розтягнутим на чорну тіпавку в глибині ночей, на самознищення, на гвалт і звірство— сила приречення впорскувала отрутняву в кожну клітину єства, вичікувала мить і знов, поволі, непоспіхом, тримаючи флакончик над голкою, набирала рідину в шприц і знов колола, й відходила на кілька кроків, на безпечну віддаль, щоб приглянути за конвульсійним піддослідним матеріалом— всього декілька судомних і тоскних вигуків, останніх проблисків свідомості, кілька гупань і хрипів, немов сирена десь далеко, вночі, на під’їзді до божевільні; та це був голос світу.