Його запах вловлювали звірі й подорожні, що заблукали, зійшовши з дороги. Запах диму був непотребом, наслідком розпаду, і знаком, але не смерті, а життя, відколи людина обернула вогонь собі на користь. Дідич мав свої стосунки з вогнем: він не довіряв йому. Ніколи не ворушив дрова у печі. Щоб давали краще тепло, не дивився, присівши навпочіпки, як у вогнистому отворі танцюють саламандри. Тому й платив більше ключниці й дворецькому, аби ті наглядали за вогнем у домі, коли він не може себе контролювати. Він боровся зі своєю недугою тим, що не довіряв світові, у якому кожна річ і кожна істота суперечили й ворогували, а його душа й тіло надто чутливо реагували на цю боротьбу. Пан Болеслав був воїном, ненавидячи війну, сторожовим псом, котрий не гавкав і не кусав, але все помічав; мерцем серед живих і живим серед мертвих. Він прокинувся сьогодні о третій годині пополудні і згадав, що о цій годині почалася війна. І він застряг у тому часі навічно, як муха у бурштині.
Зараз він принишк, вслухаючись у себе. Давно було йому байдуже до того, що діялось з кимось. Хтось помер і звільнився від життя, яке, можливо, зовсім йому не пасувало, як не пасувало Болеславу віддати десять років війні, а не відкриттю прекрасного світу. Спалити безглуздо молодість, здоров’я, скалічити душу, аби врешті сховатись в найглухішому закутку Імперії, щоб нікому більше не завдавати шкоди. Жодного разу, відколи тут опинився, не подивився на себе у людському дзеркалі, бо не потребував живитися людською ненавистю. Не вийшов ні разу до людей, котрі годували його і себе, бо надивився убогих і зрозпачених селян, чиє збіжжя підтинали гарматні снаряди і вгноювали трупи вояків... Не заходив у храми, бо бачив храми, де правились оргії й здирались золото і срібло з образів та статуй. Усе нагадувало йому пережите. Так само, як люди, котрі перейшли через те пекло, — не хотів їх бачити. Та й, зрештою, давня контузія відбирала у нього поволі зір і він заледве міг читати.
Природа теж була зранена, хіба що, небо й неприступні вершини не відчували болю, і їм неможливо було завдати урази. Болеслав не бачив виходу з цієї вселенської туги за цілковитим знищенням, яке веде до абсолютного спокою. Проте, якщо й знайдеться вихід, він не вийде ані тихо, ані безболісно. Відчував, що так буде. І боявся, дуже боявся цього.
Не тільки у панському домі, а й поза ним панувала тиша. Хто спав, а хто – ні. Темрява не означає просто заплющені очі. Не спав і Петро. Мав би змиритися з тим, що коли вмирає опир, то мусить вмерти ще хтось. Не конче його потнуть – може вмерти своєю смертю. Він не сподівався, що се станеться з таким поважним і чоловіком , паном вчителем, котрий навчив читати й писати його Орка. Хіба можна сказати про вчителя, наймудрішого після єгомостя чоловіка на селі, що його не жаль? Не повинен він би загинути такою ганебною підозрілою смертю. Се не виглядало на закон, за яким від віків жила таємна громада опирів, а на помсту, виклик. Або він чогось не знав. Опирі могли себе захистити. Ніхто тепер не посмів би палити їх на терновому вогні, як 30 літ тому, але скривдити Орка, підпалити хату – се для людей просто. Пан управитель недаремно натякав, що час їм перебратись до Нагуєвич. Хто-хто, а він знав, чим дише Уріж. Але Петро відповів йому згорда і немудро:" Хіба що на марах мене понесуть!" Далі сказав, що має роботу. Нагарувався за тих пару шісток, Боже! Рук не міг підоймити догори. Старався, аби малий не перетрудився і не заслаб. Але й Орко змучився. Лиґнув ложку страви і ліг спати. І у сні хропів, чого з ним раніше не бувало.
Петро не знав що робити. Удень йому здавалося, що може все розповісти отцю Антонію, але ніяк не міг із ним здибатися. А що, як єгомость спитає: " Чого ти, Петре, раніше не признався, хто ти такий? Ходив до церкви, молився, сповідався, але ні слова не сказав..." Ні, добре, що так вийшло, що вони розминулись. То ангел-хоронитель перешкоджав, а не лукавий. Бо опир, чи роблений, чи роджений, як би не ненавидів своїх, не повинен їх зрадити. То – закон. Зрештою, опир не для того, щоб погорджувати хрестом, а щоб здобувати силу з усього, що трафляється: землі, води, з дерев, звірини і людей. Найбільшу силу давала людська кров, але брати її можна було лише в крайньому випадку. Петро не багато знав, ніколи не куштував крові й не дотикався рукою до чужої потилиці, аби виссати силу. А відтак його прозивали опирем! І лише через те, що тата колись пекли на терновому огні. Й Орка так прозивали. Тим часом у Винниках було аж шість опирів, проте ніхто їх так в очі не називав. Боялися. Було їх колись більше, та після того, що сталося в Нагуєвичах, кілька переїхало до міста. Опирів найбільше боялися ті люди, котрі жили за рікою. Як хто вертався додому поночі, опирі й опириці напускали на нього блуд, аби не зміг знайти кладки, а тоді сідали на плечі й змушували себе нести через воду. Після того сарака вмирав до трьох днів, або лишався калікою. Але чи робив то Петро? Ніколи в життю! І не ходив у лози, де збиралися винниківські опирі, хоч кликали його не раз і не два, мругали до нього при стрічі.
Над цим Петро не замислювався аж до того моменту, коли знайшов Орка на мості по запаху. Згадав, що в Урожі були хати, куди його нібито щось не пускало, і він кликав господарів, аби вийшли до нього надвір. Виходить, отець йому передав тото, коли вмирав під нагуєвицьким лісом.
Але ж святий хрест, молитви! Знав їх більше, ніж інші: "Вірую", "50 псалом", молитву за померлих, за дітей, до Серця Ісусового, до Святого Миколая... Невже се нічого не важило, не могло його оборонити? Ніколи не стояв поперед інших у церкві, бо бідний, проте вважався господарем, а не жебраком. Правда, се для Господа не важливо: Він хоче, аби-с шанував Божі Заповіді. Боявся Петро надокучати єгомостю, щоб не впало кому в око і не казали потім: " Чого панотець такий прихильний до Петра Безуб’якового? Що, він найліпший?"
Світ затиснув Петра так, ніби межи дверима й одвірком: не міг порушитися ні туди, куди хотів, ні туди, де не бажав. Присягнувся ще жінці-небіжці перед шлюбом. Сказала: "Як не будеш з ними, то я буду з тобою. Поклянися сльозами Божої Матері, що не підеш до Нагуєвич, доки я жива". Про дітей не сказала, певно, встидалася. Хоча з тих пір Петро не ступив ногою до Нагуєвич, що з того? Марійка не розуміла, що опирі є скрізь: і у Винниках, і в Нагуєвичах, і в Сторонній. І що то не душогуби і кровопивці. Мають дар ліпше видіти й чути, знають, як вилічити хворого і знайти вкрадене. І потяти когось не вважають за гріх, бо у них душа не в тілі, а коло нього – на волоску. Якби жінка була жива, Петро не чувся б у такій небезпеці: притулився б до неї, відвернув лице від жовтого страшного ока, котре витріщалось на нього й розпухало з кожною ніччю все більше й більше. Ані разу не приснилася йому, не дала знаку, чи їй там добре, чи не гнівається за Орисю, що не допильнував її смертної години. А що буде, як перейде рік? Бо люди кажуть, що таку страту починаєш відчувати пізніше, геть пізніше.
Петро боявся поворушитись під тим непосильним тягарем, що міг роздушити його, поховати живцем у цій безконечній ночі, коли смутні думки стають ще смутнішими, а страх робить тіло зимним, як лід. І скільки ще буде таких ночей? Усе задля того, аби його зломити, вийняти душу, віддати її на глум. Або довести до того, щоб наклав на себе руки. Петро знав, що вони не відступляться, доки не візьмуть його або хлопця між себе. Ні, заберуть їх обох лукавством та хитрістю. І смерть Митра, хоч то не є правдива смерть, а не-життя, теж є хитрістю і лукавством. Митро був бездітний, тому їм треба заміни, і найліпше – Орка. Вони хитрі, але й Петро теж не дурний. На то не треба вчитися: досить поставити себе на їхнє місце. Змалечку Петро ставив себе на місце, то дерева, то пташки, то звірини. Чимало дітей уміють так робити, коли їм кажуть: не ламай гіллю, бо їй болить, не штурхай песика, бо він, бідний, не має мами, пусти хрущика, бо в нього діточки вдома плачуть... Як дитина не навчиться отак шанувати Боже створіння, то ніколи не стане милосердною. Звісно, вони так жиють від віків, і щоразу їх стає менше, бо в них тяжко родяться діти, а чужу кров не вільно залучати, бо вона не така... Тепер його страшать , заганяють з Орком у глухий кут, а потім будуть пробувати ласкою і жалістю. Перше їм на заваді стояла жінка. Не сміли з його родиною вчинити зле, бо Петро страшно за се пімстився. О, він добре їх вивчив! Та не до кінця, очевидно. Мусить сказати Оркові усю правду, але чи знесе її хлопець?
Що робити — заснув і Петро, бо думки почали вертатись назад, а нових не приходило. Орко більше не хропів. На селі один за одним пропіяли когути. У кого з-під печі, у кого зі стайні. Від того хлопець збудився, перевернувся на живіт і щось невиразно пробурмотів.
VІІ. РОЗПАЧ
Найпершими в Урожі прокидаються когути, а після них — ті, кому треба доїти корови, і хто має вирушати в далеку дорогу: до міста. Худоба стоїть в темних стайнях, прислухається до рипіння дерев, човгання постолів і стуку цеберок. А тоді важко зводиться на ноги, бо має телятко в череві, котре народиться перед Різдвом або й на самий Святий вечір. Кінь стриже вухами й зазирає у порожні ясла. Як дадуть січки, то буде стояти цілий день у стайні, а як вівса – повезе на поле гній або рушить до лісу за дровами. Паця просуває рило понад дверці кучі й вітається з сусідами. Як би чоловіку не було тяжко на серці, та коли увійде до стайні й забуде свою гризоту , бо люди можуть його не любити, мати за ніц , а худобина тішиться ним і навіть пожаліє, як треба. Насипалося худобі січки, накладалося сіна, наливалося в корита води, а відтак спорожнілі коновки неслися до студні. А вже по тому, як вичистили з-під худоби, господиня йшла до хати палити в печі. Діти відсипалися, бо на пасовисько виганяли пізно. Спали і ті, хто мав йти до школи, доки не прибуде новий учитель. Декотрі навіть побігли до школи, а може, вчитель уже є. Ні, на дверях біліє вчорашній папір з печаткою. Діти стоять за плотом і сперечаються, переповідаючи одне одному, що чули від дорослих.
По дорозі гуркоче візок Лейби. Пан фотограф вмостився на скриньку, в якій Лейба возить товар: сірники, мило, сіль, нитки, цукерки в залізних банках.