Якби вона або людина її фаху втрутили ся раніше, трагедії могло не бути. А втім, чужа душа є завжди чужою.
— От с сука! От лярва! — весь час повторювала Вікторія. — А такою завжди здавалася модерною, такою толерантною.
— Все сталося саме тому, — сумно хитає головою Наталя Никонівна, — що вона ні з ким не ділилася своїми материнсь кими комплексами. Вона страждала мовчки. Якби то була банальна люта свекруха, яка всім переповідає, яка нечестива жінка заволоділа її синочком, вона б не пішла на вбивство.
Вся пара вийшла б на розмови біля перелазів.
— Про це я говорила дві годину тому на заліку, — проше потіла Вікторія. — Тату, ну то ти таки маєш піти до проку рора!
Дмитро неодмінно піде. Він зробив небагато для розкрит тя злочину. Більше того, його версія провалилася. Не злочинний світ погубив Вероніку, а якісь дикі ревнощі, яким і назви немає. Але він зробить все, щоб довести вину цієї жінки.
— Це буде нелегко.
— Ольга Павлівна підтвердить, як вони святкували Тетя нин день. — І Адріян підтвердить.
— Але, як розповідав Женик, цей альфонс не пов’язує смерть Вероніки і Тетянин день. Женик їхав до тата вияснити ситуацію із сухофруктами. На свою голову матінка заспокоювала синочка за допомогою узварної епопеї.
— Але вона була і привітна, і дотепна! Хто б міг подумати?
Тільки одного разу я подумала про неї погано: коли вона захворіла перед Америкою. Тепер я точно знаю, що вона прикидалася! Здається, вона колола собі той самий деоксідо мін, бо Женик був переляканий, казав: мама синя! Мама однією ногою там! А в нього вже були і квиток, і віза!
— Краще б вона собі зразу вколола подвійну дозу, — похмуро прохрипів Дмитро.
— Але Женик молодець, що так рішуче повівся з матін кою! Дай йому, Боже, сили витримати…
— Йому є куди піти з дому, а як бути тим, кому нема? — сказав Ярослав, — От мені нема, то я й терплю усіляку наругу над собою!
— Можеш їхати до свого батька! Там само, як і Женик — до свого!
— Яка ви розумна жінка, Ларисо Вікторівно, — Ярослав цілує маму в щоку, а та б’є його по голові. — І цього свого Адріяна вона нам підсовувала! — згадує Вікторія, — Я тепер пригадую: він уперше прийшов до нас, бо передавав нам якусь книгу ніби від Женика. А Женик потім казав мамі, що нічого нам не передавав, і не розуміє, як воно сталося. Тоді воно забулося, а тепер згадалося.
Сиділи довго. З’їли весь біґос. Лариса, яка за дві години до того вечеряла із Жеником у Східному ресторані, з’їла подвійну порцію, і це помітили всі за столом. Лариса поквапилася дати пояснення: в будинку Іпсіланті вони з Же ником з’їли тільки по салату з морених креветок з ананасами, що не робить ситим, а навпаки, збуджує апетит. І взагалі, після всіх заморських різносолів кожну нормальну людину тягне до рідних українських страв.
Обговорили і узгодили всі неузгодженості. Незрозумі лими залишилися тільки слова баби Зосі про те, що хотіла сказати своїй дочці перед смертю мати Вероніки.
— Може, десь там, на Подолі, зарито скарб? — підкинув ідейку Ярослав, — Давайте візьмемо пляшку й поїдемо до тої баби Зосі!
— А може, навпаки, вона прокляла маму, що та не прийшла до неї в її останні дні, — висловила припущення Вікторія, — і напророчила їй ранню смерть?
Але всі зійшлися на тому, що баба Зося не вижила з розуму і таки справді все пам’ятає. Навіть про причал номер сім в домі Івана Раєвського. І, наче підслухавши їхню роз мову, подзвонив Женик. Він сказав, що в нього все добре. А також розповів, що пив чай із бабою Зосею, і вона ще раз підтвердила, що нікому не передасть слова мами Вероніки.
Навіть доньці Вероніки.
Потім був дзвоник, і кинули трубку, коли Дмитро сказав "Я слухаю".
— Це якась імітація трагедії, — Лариса невдоволена, — для чистоти жанру Тетяна має вмерти, а перед тим убити свого поплічника, наприклад, уколоти йому деоксідомін під час любовних розваг.
— Цього лоха, мабуть, не взяло б, — каже Ярослав.
— Я гадаю, цей лох іще зіграє неостанню роль у майбутній долі Женикової мами. Гадаю, його участь у свідченні проти нашої убивці буде оцінена за вартістю печерської квартири у сірому будинку… — припускає Лариса.
— Так, — вигукує Вікторія, — пам’ятаю, він розпитував нас із мамою, скільки коштує оця наша хата, за скільки б ми її продали — власне, навіщо нам з мамою вдвох таке велике помешкання? Саме після тієї розмови ми з мамою відчули до нього особливу огиду! І вказали йому на двері.
— Тоді, мабуть, він остаточно взявся за Тетяну, — тяжко зітхнув Дмитро, який згадав, як нещодавно зазирав до спальні у своєму помешканні. — Вона, певне, витягла ключ у синочка і з тим альфонсом поїхала до моєї квартири віднов лювати стосунки, поки я був у Блюхівці. І то вони витягли мої гроші із серванту!
— Ой, гроші! гроші! гроші! — заспівала Лариса, — ось п’ятсот новеньких гривень! Женик їх мені повернув! Тримай, Дмитре! Та суча баба порушила заповідь НЕ ВБИВАЙ! Але чомусь не могла порушити заповідь НЕ КРАДИ! Інтелігент на жінка, одне слово!
— А одну сотню Женик розміняв у кафе, коли запрошував мене на каву. Як же він тепер житиме без маминих грошей?
— Я запросила його в понеділок вранці до нашого офісу.
Він колись сподобався моєму босу. А в нас є багато експерт ної роботи. Якщо він до того не помириться з матусею, то, гадаю, прийде, — сказала Лариса, — Але феноменально вона примудрилася все витягти з нього! Всю потрібну інформа цію!
— Всі ми повідомляємо купу інформації про себе, — каже Наталя Никонівна, — тільки переважно наші співрозмов ники її забувають. Запам’ятовується або те, що є винятково незвичайним, або те, що було повторено кілька разів. Тільки велика зацікавленість змушує запам’ятовувати все підряд, а потім використовувати його.
Вже пізно. Всі тарілки на столах порожні, тільки на тарілці посеред столу — купа обсмоктаних реберець від біґоса.
— Дмитрику, ти обіцяв нас відвезти додому, — втомлено встає Лариса.
— Звичайно!.. — Дмитро підводиться. Пізно. Але розмова ще триває. — А що робити, щоб світ не був таким жахливим?
Не бити по обличчю, не розібравшись… І навіть розібравшись, не бити. Краще самому йти геть. Це я затямив. А що ще?
— Шанувати прагнення жінки до самовираження! — вигукує Вікторія.
— Але ж найстрашніший злочин у нашій історії вчинила саме жінка! — сумно каже Лариса.
— Це ні про що не свідчить, — обурюється Вікторія, — владна мати, якої боїться дорослий син, — це один із найстрашніших діагнозів українського суспільства! Це, без перебільшень, національна трагедія України!
— Будемо сподіватися, що наш хлопчик усе таки виріс, — каже Лариса, поки Дмитро подає пальто їй, а потім Наталі Никонівні, — Дякую, Дмитрику! Але як ростити тих синів? Я питаю, як їх ростити, — вона сердито дивиться на Ярослава, який колупається в носі.
— Все буде гаразд, у тих хто вижив у цю зиму, — каже Наталя Никонівна. Занадто мужні стануть м’якшими. Сини подорослішають.
— Вероніка не захотіла сина, — сумно згадує Дмитро.
— В мене буде дівчинка, — виклично відповідає Вікторія, — в жінки, в якої росте син, поступово неодмінно активізується приспана архаїчна свідомість.
Всі виходять на вулицю. Сідають у машину і їдуть темною вулицею вниз. Всім близько, але в цю холодну ніч їхати значно краще, ніж іти пішки. Навіть якщо їдеш не в розкішній "Мазді", а в старій "Ладі".
Спочатку відвезли Наталю Никонівну. Тепер везуть додому Ларису з Ярославом.
— Ось клініка Женикової мами, — сказала Вікторія, коли вони проїхали повз старовинний особняк за парканом, зусібіч оточений новими будівлями. І синій лікарняний ліхтар в одному з вікон горить особливо зловісно, і всім стає моторош но, і назад, відвізши Ларису з Ярославом, Дмитро їде вулицею Артема.
— Давй покатаємося містом, тату, — просить Вікторія.
Дмитро згодний. Завтра вихідний. Він теж не від того, щоб поїздити порожніми нічними вулицями. Він часом у такий спосіб лікувався від нестерпної журби у ті півтора роки, коли його дівчата пішли від нього, і ті нічні прогулянки розвіювали тугу краще, ніж горілка.
— Поїхали, доню. Тільки май на увазі: скоро та грізна година, коли в цьому місті трапляється більшість лих.
— Трошки, тату! Зараз тільки пів на другу… Як ти гадаєш, що мамі хотіла передати її мати?
— Схоже, про це ми так і не довідаємось. Я більше згоден із твоїм припущенням, ніж із Ярославовим… Та це не так і важливо… Важливіше, як маємо реаґувати на злочин проти Вероніки. Але про це ми думатимемо потім… А поки що давай півгодинки поїздимо містом без думок.
— Давай. Тільки ти вже от от з’їдеш на Хрещатик і будеш підніматися на Печерськ. Краще не їхати туди!
— Так, я теж не хочу до сірого будинку. До того ж, я там уже був сьогодні.. себто вчора… Куди поїдемо?
— Прямо — Печерськ, праворуч — Червоноармійська, я її ненавиджу.
— Я теж.
— Ліворуч — Поділ. Маму погубив не Поділ, а Печерськ…
Поїхали ліворуч. Принц у казці теж, здається, їхав ліворуч.
Дмитро повернув по Хрещатику ліворуч, повз філармо нію, а потім — знову ліворуч, на Поділ. Промайнули темні парки, гойднув хрестом угорі підсвічений Володимир і швидко зник у темряві. Праворуч пропливла сонна Поштова площа, і вони в’їхали на яскраво освітлену вулицю Сагайдач ного, де ще й досі вирувало нічне життя.
— Поверни на набережну, — попросила Вікторія, — не треба їхати на Контрактову.
На Ігорівській було темно, і Дмитро ввімкнув фари.
Зрадливе місто, знане не з фасаду,
В тобі такі провалля небуття!
Не розібрати, де любов, де зрада,
Де світлий гріх, де чорне каяття…
— Це вірші…
— Так, його…
— Ось тобі набережна…
— Дякую, тату… Доїдемо до колишнього причалу номер сім, а потім — до Житнього, і — по Глибочицькій додому.
— Гаразд, доню. Як скажеш.
Дмитро злегка натис сирену, коли вони проїхали повз ТУ відреставровану кам’яницю, і тоді Вікторія сказала:
— Як ти думаєш, тату, бабуся Марія могла вбити твого батька? А може, вона щось зіпсувала в його мотоциклі? Ти так не думаєш?
— Я так не думаю, Віко, — різко відповів Дмитро. Знову вона про це! Навіщо це тут і зараз?
— А ти знаєш, тату, діда Івана вбила я… Не те що вбила, але я зробила, щоб воно так вийшло. Коли ми в’їхали в ту хату, ще не було закінчено ремонт і не були приварені ґратки на одному з балконів. Мама замикала на ключ ту кімнату. А я, можна сказати, навмисне одного дня залишила її незамк неною.