Колись мені було байдуже, я думав, що так має бути, щоб пан мав лани і ліси, а мій батько п і в м о р г а поля і півроку голодування.
— Попи нас того вчили,— сказав Микола.
— І обіцяли панам пекло, а бідним рай на тому світі.
— Не чув я, щоб панам вони обіцяли пекло, навпаки, їм і по смерті був забезпечений рай, вони церкви будували, каплиці. Якби такий попина крикнув з амвона, що властитель села, такий-то граф, піде по смерті в пекло, то тільки б того попа й бачили.
— Правда. Тому я й казав у вас, що буде друга революція, яка скине спочатку Керенського з його урядом, а потім усіх поміщиків, капіталістів, усіх тих графів, генералів та іншу погань.
— Звідки ти знаєш, Івасю? — спитав зацікавлений Микола. Іван відповів не зразу, йому хотілось трохи похизуватись перед товаришем, поінтригувати його.
— Я, брате, з такими людьми зустрічався, — промо
1 К а р л І — останній імператор австрійський. З і т а — його дружина.
вив по хвилині Іван,— з такими чудовими людьми!..— Він трохи помовчав і, зробивши таємниче лице, сказав: — Був навіть такий, що спеціально з Теребовлі приїжджав, книжки мені привозив.
— Які книжки? — спитав Микола.
Іван, замість того, щоб відповісти, в свою чергу запитав:
— Ти чув про Леніна?
— Чув, але знаю про нього дуже мало.
Іван глянув на Миколу з жалем, як дивляться на тяжкохворого або на каліку.
— Е, брат, — сказав він захоплено, — другої такої людини на світі нема! Це під його керівництвом був повалений царський режим, під його керівництвом зріє нова революція, яка має скинути режим Керенського, яка має знищити раз назавжди усіх тих графів ненависних.
Іван Дума завжди мав у пам'яті графа Козеброд-ського, що скривдив його в дитинстві. Цей граф був наче уособленням усього панства, і на ньому зосереджував він свою ненависть.
— О, коли вже їх не стане! — зітхнув Іван. — Мені розказував один солдат, що недавно, кілька днів тому, у Петербурзі Керенський розстріляв мирну демонстрацію робітників і солдатів. Він має ще силу, але скоро її не стане. Ленін виб'є йому з рук управління державою. Ленін проти війни, він за мир в усьому світі.
Хлопці деякий час ішли мовчки. В лісі було тихо, душно, час від часу десь висвистувала вивільга, перериваючи душну тишу лісу, а на вершечку дуба, до якого доходили приятелі, воркувала горличка. Микола, почувши її, затримав товариша.
— Давай послухаємо. Ти любиш горлицю?
Іван не звернув уваги на спів пташки, прослухав якось запитання Миколине і не зрозумів, чого він хоче. Він був зайнятий своїми думками, а крім того, не умів милуватись природою, не відчував її так, як Микола.
Миколі було досадно, але не сказав про це нічого.
— Ти знаєш, — продовжував Іван свою думку,— коли б сюди мала вернутись Австрія, я утік би в Росію. А ти?
— Я про це не думав,— відповів Микола, але в душі був переконаний, що нікуди він з дому не поїде, ні на що не проміняє сім'ю, а тепер і Оксану, яку згадав зараз із теплим почуттям.
— Ти знаєш,— стишив голос Іван і, оглянувшись, сказав,— я вступаю в партію.
Микола витріщив очі.
— Ти тільки нікому ні слова.
— Ясно, ти не бійся. Яка ж це партія?— спитав Микола, не цілком довіряючи товаришеві. Він знав, що Іван любить похвалитись.
— Комуністів,— сказав урочисто Іван.— Вони борються проти Тимчасового уряду, вони проти війни і за мир. Вони проти поміщиків і капіталістів. Я вступаю в Комуністичну партію, щоб нищити всю ту наволоч. Ех! Коли б мені потрапив у руки той граф, що ударив мене гарапником за те тільки, що я йшов по його землі! Я б його примусив їсти ту землю!
Микола бачив, що перед ним не той Івась, товариш приємних забав дитячих, що перед ним уже цілком доросла людина. Микола подумав, що коли б у їх домі довше прожили тоді солдати, то невідомо, хто з них більше хвалився б сьогодні ознайомленням з революційними ідеями. Лебеденко, правда, закинув у його юнацьке серце зерно зневіри в усе старе, гниле і заскорузле, і зерно це зійшло, але плекати стеблину не було кому, і вона помаленьку ниділа. Іван прийшов, щоб підлити животворної води під стеблину, не дати їй зав'янути, одначе, крім цієї води, ще чогось бракувало.
— Знаєш що,— вхопив Миколу за руку Іван,— вступай і ти зі мною до партії!..
Микола здивовано видивився на товариша.
— Ось чого ти прийшов?! — сказав він.— Я тобі вдячний, але...
— Але сам не вступиш!
— Мене, мабуть, і не приймуть такого, як я є.. Я не підготовлений для такої роботи.
— Готуйся.
— Легше сказати — готуйся. Але як? Тебе підготували, ти читав дещо, а я? Я ж нічого не знаю.
— Захочеш, будеш знати.
— Ні,— завагався Микола. — Мені здається, що я не годжусь для такої роботи. Революціонери — особлива порода людей, щось вище за людей.
— Що, по-твоєму, боги, чи що? — перебив грубо Іван.
— Не боги, але люди дуже сильні, безстрашні, готові на всякі жертви. Мені з ними не рівнятися.
— Дурниця, ти сам себе не знаєш, засидівся ти в лісі, треба на волю, у широкий світ! Скажи, будь ласка, ти проти панів, графів, усяких смяловських, у яких ви всі зараз служите?
— Ти мені, Іване, не докоряй службою у Смяловського. Я мушу десь працювати,—сказав зніяковілий Микола.
— Ні, я тільки питаю, ти проти?
— Безперечно.
— От цього й треба. А ще одно: ти в бога віриш? Іван ставив питання за питанням, не даючи Миколі
зосередитись. Це вже Миколі не сподобалось.
— Що ти мене допитуєш, як слідчий? — спитав він серйозно.
— Ти не ображайся, я по-дружньому. Коли б я не вірив у твою дружбу і не знав тебе, я не прийшов би і про таке не говорив би.
Микола пом'якшав, але й задумався. Справді, яке ж його ставлення до релігії?
— Чому ти питаєш, як я ставлюсь до релігії? — спитав по хвилині.— Хіба в партії не буває релігійних?
— У Комуністичній партії — ні,— сказав він твердо.— Запам'ятай це!
Микола вирішив прямо не відповідати, та й сам він не міг і собі відповісти, яке, справді, його ставлення до релігії, а крім усього... Микола цілком збентежився. Він розгубився і вже не знав, що казати. Іван бачив це, а також зрозумів, що Микола до такої серйозної роботи далеко не підготовлений, і більше про його вступ до партії не говорив.
За обідом, який пройшов, до речі, дуже весело, Іван розповідав багато цікавого. Він був у Тернополі, часто бував у Теребовлі, їздив кілька разів до Львова. Його з делікатності не питали, за чиї гроші він їздив, знаючи біду, яка не залишала дому його батьків, сам Іван про це не казав, але батько Миколи здогадувався, що Іван має якісь фонди. Учитель чомусь подумав, що його колишній учень просто шпіонить. Цей здогад був дуже неприємний. Гаєвський гордував усякими шпиками, на чию б користь вони не діяли.
Кінець візиту був явно зіпсований. Настрій Гаєвського різко змінився, та й решті родини ці поїздки чомусь не сподобались. Кожне пояснювало по-своєму, але всі міркування зводились до одного: у Івана не все чисто, та й занадто він розв'язний, як на свої літа.
На щастя, Іван не помітив переміни. Того ж вечора він пішов додому. Микола проводжав його аж на кінець свого лісу.
6
Минуло два місяці— від першої зустрічі Миколи з Оксаною. Пролинув цей час, мов сон. Вони зустрічались мало не щодня. У них були свої улюблені затишні куточки в лісі, куди не заглядало цікаве людське око, хіба що іноді пташка сяде проти них на галузку, а побачивши їх, зірветься і полетить геть стрімголов під веселими поглядами закоханих.
Одного разу молода білочка довго дивилась на молоду пару, роздумуючи, видно, що це за постаті і чи треба їх боятись, чи це, може, невід'ємна частина лісу, така, як дерева і кущі, бо досі вона людей, очевидно, не бачила.
— Ми наче у казці,— сказала тоді Оксана.— Нас не бояться ні пташки, ні звірі.
— Це ти така прекрасна, що на тебе живе заглядається і стоїть мов зачароване, не в силі очей відірвати. Ти мене причарувала, бо відколи познайомився з тобою, не маю години спокою, не можу в хаті втриматись, біжу в ліс, і коли тебе нема, то хоч посиджу на тому місці, на якому ти сиділа.
— А я чого біжу в ліс? — спитала дівчина.
— Не знаю.
— Не знаєш? Тобі близько, ти вийшов із хати — і в лісі, і в тебе тут робота, а мені далеко, а йду, щодня йду і чекаю, а як тебе не побачу — серце завмирає. А прийдеш, обіймеш, і тоді так легко і гарно, що весь світ забуваєш, не пам'ятаєш, що війна, що в хаті нестат-ки, що мати лає... Ти ніколи не питаєш, що діється в мене вдома. Ти ніколи не спитаєш, чи легко мені виходити до тебе...
Це був перший легенький докір.
Миколі стало соромно. Справді, він ніколи не питав про це дівчину. Він поводився досі, як егоїст, який боїться порушувати небезпечні теми, щоб не почути чогось неприємного.
— Пробач, кохана,— просив Микола.— Ти ніколи не скаржилась, а я не хотів псувати тобі і собі настрою.
Дівчина сумно всміхнулась.
— Правда, що, приходячи сюди, я все забуваю,— говорила вона. — Мені хочеться хоч цю годину мати спокійну, бо вдома не все гаразд...
— Що ж удома? — спитав Микола.
— Колись, іншим разом, зараз не хочеться говорити. Скільки не допитувався Микола, Оксана більше нічого не хотіла сказати.
Микола повернувся додому в пригніченому настрої, який помітили зразу всі домашні, і в першу чергу мати.
— У тебе якась неприємність, сину? — спитала вона.
— Ні, яка може бути неприємність? — заперечував син, намагаючись уникнути пильного погляду матері і її розпитів.
— Приїжджав хтось до лісу? — допитувалась мати.— Чув що, може?
— Ніхто не приїжджав, і нічого я не чув,— заспокоював Микола, мимоволі червоніючи.
Мати більше не допитувалась, бачачи, що син не хоче говорити, і Микола відійшов.
Було прикро, що обдурив матір, але виправдувався тим, що сказати про все не міг, не мав сили.
Якось незабаром, одного дуже гарного ранку, йдучи до лісу на роботу, в кількохстах кроках від дому він зустрів матір. Побачивши її, пригадав, що сьогодні не попрощався з нею, ідучи в ліс, і навіть не згадав про неї. Стало дуже ніяково. Мати мала в руці пучок лісових квітів і зробила вигляд, що зустріла сина випадково, проте Микола здогадався, що зустріч ця з її боку обдумана і що зараз почнеться розмова, до якої він не приготувався і якої уникнути тепер буде неможливо.
— Що ви тут робите одна в лісі? — спитав він, підходячи до матері і цілуючи їй руку.
Мати трохи змішалась.