частин, що могли нараховувати близько мільйона шабель. Він багато розповідає про Кубань, настроєний оптимістично, хизується козацькою хвацькістю, але загалом людина обмежена, однобічна. Харків’янин молодший, розумніший, спритніший і грає на бандуру, яку встиг вивезти з Харкова. Був він, виявляється, учнем Хоткеви-ча Гната. День минає нудотно, день сірий, теплий. Брожу трохи по місту, згадуючи осінь 1920 р. і місцевий "воєнний городок", потім продаж підошов на місцевому базарі 1922 р. після невдалої вилазки на Волочиське, потім — маневри 1932 р. Увечері йду до місцевого театру — зустріч із А. Терниченком "Циганка Аза", жахлива вампука! Другого дня, 1 /III виникає чимала тривога: машина, якою ми приїхали, мусить залишитися тут, а далі треба щось комбінувати. Луцький і Горобець бігають, вишукують різних можливостей. Нарешті впіймали якогось німця, що завтра військовою машиною їде до Львова, дали хабара його начальству, а йому самому пообіцяли теж чималий заробіток. Погодився — заїде завтра за нами о 7-й ранку. Кубанець увечері розповідає про одвідини 5-х інших кубанців, які на чолі з отаманом прибули до Проскурова і яких німці одразу скерували працювати в поліції, добре їх забезпечивши. Каже з певністю, що в Криму, у Джанкої починається формування кубанських дивізій, розповідає, що ці приїхали до П. зі своєю зброєю (нерозлучною!), що настрій у них бадьорий і що вони незабаром теж подадуться до Джанкоя. Харків’янин грає на бандуру, як молотками по струнах б’є — ні слуху, ні духу. Пізно, коли вже полягали, Горобець з’являється із горілкою та ковбасою, щоб попрощатись із земляками. Доводиться випити. А харків’янин тихенько шепче: "Все одно ці галичани так наче не свої... якісь нещирі та зарозумілі... простоти нашої, душевности у них нема".
2/ІІІ вранці нашвидку поснідали, приготувались до від’їзду, а машини в призначений час нема. Г. і Л. побігли виглядати, розшукувати німця, я вартую в дворі біля старої машини, де складено всі речі. Вітер, холодно. Лізу в машину й, роззувшись, перекладаю гроші з чобота просто до рюкзака: при собі можна везти лише 250 марок, а в мене трохи більше і на кордоні у Волочиську не виключена неприємність. Німця нема. Нерву-ються всі. Нарешті о 9-й німець з’являється. Швидко перевантажуємо речі на його півторатонку, допомагає і харків’янин. Тлум-ки через поспішність накопичено так-сяк, незручно, і халабуди вже тут нема, а вітер як навмисне посилюється. Горобець хапливо вмощує свою родину, покрикує на мене, щоб йому допомогти пересувати тяжкі тлумки, і, коли я нагадую про свою хворобу, що не дозволяє мені двигатись, кидає оприскливо:
— Всі мені тепер хворі...
От справді хам! Я, шукаючи собі місця десь на речах, мимоволі зіскакую з машини і почуваю, що в животі мені дуже кольнуло, заболіло. Чи не заподіяв я собі лиха? — високо ж було і важкий я дуже у цих чоботях та зимовому одязі. Але міркувати ніколи, бо Г. уже гукає шоферові: "Fertig!" "Nein! — різко перебиваю його, — es ist nicht noch fertig!" Він вилупив очі, злісно прикипів поглядом до мене. Він мене ненавидить, я його також. В останню хвилину вискакую знову на купу речей, мені допомагає харків’янин. Я зриваю з-під Горобців зайву для них ведмежу шкуру, накриваюсь нею. Машина рушає. За містом у степу вітер одразу б’є в спину з неймовірною силою, вітер різкий, пронизливий. Я згинаюсь у три погибелі, вкриваюсь шкурою, з якої сиплеться мені за комір і в очі пісок, — вона лежала цілий рік у київському Цукротресті на долівці і, мабуть, ні разу не витрушувалась. Що робив би я в цих умовах з моїм Лесиком, та ще й хворим? Добре, що я його не взяв. Почуваю, як дубіє один бік, звідки дме вітер. Тоді повертаюсь до вітру другим боком. І так увесь час позмінно. А ніг уже мовби й нема, скям’яніли, дарма що тепло взутий. О 12-й год. зупиняємось на дерев’яному мості через Збруч. Кордон! Чи пропустять нас з отакою горою речей? Чи пропустять мене з одним лише штампом польової жандармерії в пашпорті без посвідки, що я евакуйований? Офіцер, літня вже людина, оглянув нашу фуру, розпитав, забрав наші документи. Г. і Л. пішли з ним до приміщення. Жду. Бачу сірий непривітний Збруч, знайомий незабутній Збруч! На колишній совєтській стороні рудіють волочиські руїни, ясно видко на березі розтрощені со-вєтські доти. Земле українська, яка ти нещасна! Раптом прибігають Г. і Л., зраділо гукають шоферові, щоб їхав. А потім, як поїхали, Г. мені каже:
— Ще хвилинка — і довелося б вас тут залишити. Ніяк не хотів німець вас пропускати, не бачив ще таких штампів у паш-порті і вимагав додаткової посвідки. Ледве його умовили.
— Дурний німець, — кажу йому з навмисною байдужністю, а сам радий, що так усе скінчилось, що їду вже по галицькій землі.
Г. теж дуже радий, що його барахла, його великих харчових запасів не чіпнули.
Села часто. Це одразу кидається в очі після потойбічного Збруча. А на дорозі, так само впорядковуючи її, мляво якось колупаються закутані люди. Вигляд відмінний — шляхцянський — і на плечах і на грудях раптом помітно білі латочки. Жиди? Вже ось два роки, як я їх не бачив. І дивно мені, і цікаво. Так, справді цікаві, виняткові часи переживати доводиться. Жидки сяк-так ліньки копирсаються в болоті й снігу, повертають у наш бік посинілі обличчя, хухають на руки, проводжають нашу машину чи то сумовитими чи збайдужілими поглядами, в яких стигне пригніченість, приреченість. Дорогою часто трапляються селянські добротні вози, запряжені добрими, здебільша високими, кіньми, що скидаються на поміщицькі, випещені й норовисті. В селах багато хат під сірою бляхою, села дуже чепурні, але ті ж самі наші наддніпрянські села, тільки вигляд культурніший, заможніший. І знову здається мені, що це сон, — я вже в Галичині!
О 2 1/2 год. дня Тернопіль. Зупиняємось у центрі міста: шофер і друпій військовий німець, що їде з ним в кабіні, йдуть обідати. Пані Стефа й мені пропонує хліб та ковбасу, а Г., подобрівши чи почуваючи докір сумління, наливає в чашку горілки. Не одмовляюсь, бо дуже змерз. Перехожі на хіднику пильно поглядають на нас, вгадують, що ми зі сходу — біженці, мабуть. Чую польську мову, чую також українську. Люди ще зодягнені досить пристойно, не такі худорляві, виснажені й обшарпані, як у Києві. Через півгодини рушаємо далі, обминаємо загін німців, що марширують головною вулицею під гуркіт барабанів. Давно вже не чув я військових барабанів, зайві тепер вони і здаються якимсь анахронізмом. Дорогою придивляюсь до цифрових стовпів, рахуючи дедалі нашу відстань від Львова, поступово знову мерзну, спадає вечір, міцнішає холод, починається заметіль, сніг і дощ, на моїй ведмежій шкурі намерзає льодова кора, хочеться спати, втома.., коли це обабіч частіше й частіше виринають із сутені кам’яні будинки, крізь затемнені вікна пробивається електричне світло, будинки наростають, на хідниках уже люди, уже височать телеграфічні стовпи, уже дзенькнув трамвай... Львів? Невже Львів? Так, Львів. Ось Личаків. Ось церква (чи костел) на горбку, з її парапету Рута показувала мені чудесну панораму Львова. Ось промайнула вул. Генінга — може, Рута зараз удома? Ось уже центральний майдан із пам’ятником Міцкевича, вдалі ледве помітні обриси оперового театру. Машина повертає вбік, на вул. Городецьку й під ЗО номером зупиняється. Довго вивантажуємо речі — яку ж силу-силенну барахла припер оцей Гороб...чик! Пані Стефа запрошує у них переночувати — спасибі їй, ввічлива, уважна жінка. Повечерявши в неймовірно холодній, як підвал, окремій кімнаті, вкриваюсь двома ковдрами й не роздягаюсь. Тепло нарешті, добре. Вранці голюсь, снідаю на запрошення Сте-фи, де снідають іще чоловік 8 родичів, а Горобець у цій же кімнаті лежить у ліжку, кайфує і раптом цілком серйозно каже дружині:
— Ти там обережніше з харчами, бо так ми скоро все поїмо...
Ну, хам та й годі!
По сніданку поспішаю геть із цієї хати. Стрижусь у поляків, здивованих моїми кондотьєрськими чобітьми й проханням розміняти 50 нім. марок.
— Oto buty! Pierwscha klasa! A moze pan jeszcze ma mareczki?
Нарешті я пострижений, чого ждав уже півтора місяці! Екзематозні вереди на носі й на щоках червонясто сяють, як совєтські ордени, але я вирішую забути про них, не думати — все одно це не допоможе. Йду до Спілки письменників й потрапляю спочатку до якоїсь жидівської установи — до Спілки треба через під’їзд. Застаю голову клубу Марганця — маленька, сухорлява постать з бистрими очима, як миш. Ага, це той інж. Марганець, що писав у "Н. д." про вагу м’ясного харчу в житті нації — м’ясний харч, мовляв, дає нації агресивний характер. Він розгубився, заметушився, дарує мені одразу пачку сигареток "Sport" і запрошує до їдальні снідати. П’ємо чарку, приємно розмовляємо. Він дзвонить до видавництва, просить Св. Гординського тимчасово прийняти мене на квартиру. Той охоче погоджується. Йду до нього до в-ва. Там шумна зустріч. Співробітники збігаються, пильно мене оглядають. Я почуваю себе ніяково під цим од-вертим безпосереднім тиском збурених почуттів. З’являється сивий, але свіжий ще Симович, вбігає молодий чорноокий Сте-фаник, підходить шпакуватий підтягнутий Шлемкевич, визирає з-поза натовпу худорлява, жовтава М. Струтинська, а С. Гординський досадливо розмахує руками, їсть лише очима, хапається і просить когось написати, що саме я розповідаю: він же цілком глухий. Потім ми з ним ідемо до нього додому, щось по дорозі намагається він мені розповісти, але з ним говорити дуже тяжко. Вдома зустрічає нас мати, стара п. Олена, огрядна, сива привітна жінка. Потім надвечір з’являється молодий брат Володимир (Дуньо), стрункий, жвавий, привабний з вигляду, інженер. П’ємо чай і без кінця точиться розмова. А ввечері Святослав, Володимир і Тамара (артистка балету, подруга Дуньова) ведуть мене до закритої їдальні артистів, де мій незвичайний зовнішній вигляд (особливо чоботи з розтрубами, пухнастий светр і обсмалене вітром, позначене болячками обличчя) привертає загальну напружену увагу. На столику нашому з’являються пиво й сосиски — еге ж, у Львові можна ще жити й частуватися. З сусідньої кімнати раптом вбігає трошки сп’янілий Йосип Гірняк і кричить артистично на всю залу:
— Аркаша! Дорогий Аркаша!
Обійми, поцілунки.