Наче равлик. Бач, човен зверху і човен знизу. А всередині люди.
— Усередині? — жахнувся новачок. — Та вони ж подушаться! Або потонуть!
— То ще бабця твоя надвоє гадала, — заперечив вусань. — Чого б це їм задихатися, коли там стільки місця, що хоч у цурки грай! А щоб знали, куди їм пливти — он, бач, діжечка така виступає над човном? То звідтіля час від часу визиратиме оте мале хлопченя і казатиме, куди завертати. А оте місце, звідкіля шкіриться той здоровань Манюня, мають закрити дві стулки перед тим, як човен зануриться у воду. А зараз воно розкрите, бо треба багато чого ще занести туди.
— А навіщо тій діжці віконця? — не вгавав новачок.
— А щоб було видно, день на вулиці чи ніч.
— Дивина… — пробубонів новенький. — Ніколи такого не бачив.
— Це ти у себе не бачив, — повчальним голосом відказав сивовусий. — А тут, хлопче, побачиш ще й не таке.
Тим часом козаки на березі черпали відрами пісок і передавали Манюні. Той пірнав кудись усередину човна і за мить жбурляв на берег уже порожні відра.
Човен поволі осідав у воді. Новенький занепокоївся:
— Він що, хоче, щоб човен потонув?
— Ну, звісно, — відказали йому. — На те він і підводним називається.
Нарешті Чорторий гукнув, що, мабуть, уже досить. Усі, хто був причетний до цього діла, забралися в човен і стулки закрилися. А що човен усе ще визирав з води, то відра з піском передавали вже через оглядову діжечку. Коли вода стала майже врівень з краєм діжечки — у ній з’явилася Івасикова голова. Вона показала глядачам язика і щезла. Замість неї з’явилася рука, намацала накривку і закрила діжечку. Потому підводний човен хитнувся і рушив на середину Дніпра.
— І справді, не тоне! — вигукнув новенький, коли човен відплив від берега.
Усередині було наче в льоху: темно, але крізь маленькі слюдяні віконця вгорі, наче крізь щілини в ляді, сіялося світло. І його було достатньо, аби бачити, що робиться в човні. Поряд з Івасиком сидів Швайка з Тимішем Одудом, за ними одразу два весла захопив Демко Манюня, далі — Кривопичко з Чорториєм. Демко загрібав веслами так широко й могутньо, що козаки лише підгрібали йому. Квасидуб з Гречкою та Гриньком Кріпким тулилися під облавками, готові прийти на допомогу тим, хто втомився.
Переконавшись, що в човні усе гаразд, Івасик підняв накривку і визирнув назовні.
— Гарно йдемо, — сказав він. — А тепер можна зупинятися, бо ми вже посередині Дніпра. О, вони відгрібають від берега!
— То що, хлопці, змусимо їх побігати за нами, як хортів за зайцем? — запитав товариство Швайка.
— А чом би й ні? — відказав Манюня і гребнув так, що Гринько Кріпкий звалився на Квасидуба.
Кругла накривка підводного човна ледь мріла посеред мерехтливих брижів. І якщо не знати, в чому справа, її можна було сприйняти за шмат дерева та й годі.
— Пішов! — вигукнув Вирвизуб.
Від берега відділилися два човни з козаками. Козаки гребли з усіх сил. Замість шапки в кожного на голові красувався тюрбан.
На березі пролунали смішки.
— Чого це їм так весело? — запитав новачок.
— Бо ті халамидники корчать із себе татар, — відказав йому сивовусий. — Або турків. Вони мають спіймати тих, хто в підводному човні.
— А що буде, коли спіймають?
— А нічого. Стукнуть веслом по тій діжечці: мовляв, впіймалися, хлопці, тепер ваша черга ганятися за нами… О, почалося!
Гребці наближалися до підводного човна з такою швидкістю, що за ними аж вода бурунилася. Проте діжка не чекала, коли по ній стукнуть веслом. Вона прикрилася лядою і щезла під водою. Переслідувачі наблизилися до того місця, де вона щойно зникла, і перехилилися за облавки, намагаючись розгледіти втікачів. І доки ловці прикладалися обличчям до води, а то й занурювалися в неї по плечі, діжка вигулькнула з води трохи нижче за течією. Ловці похапцем витерли обличчя і налягли на весла. Та не встигли вони наблизитися до втікачки, як та знову щезла під водою, щоб за хвилину випірнути позаду них. Доки човни розверталися, доки веслярі налягали на весла — діжа знову щезла. Але тільки для того, щоб вигулькнути між правим берегом та переслідувачами.
— Гей, та це ж ми так ловили чирків! — зненацька вигукнув сивуватий козак. — У нас, знаєте, в лузі була величезна калюжа. Майже озеро, хіба що мілке, по пояс. Там весь час жили чирки, то ми тільки те й робили, що намагалися їх зловити. Здається, ось-ось схопимо, а чирок задер хвоста догори — і нема його. А за хвилину вже чистить пір’ячко біля протилежного берега. Ми до нього — а він знову пірнає. Бувало, цілими днями ганялися за ними, проте жодного так і не спіймали. Отак і ці ловці. Бач, як крутяться, а все дарма. Мабуть, уже й піт з них градом котиться.
І справді, переслідувачам доводилося непереливки. Мов навіжені, гасали вони по річці туди-сюди. Проте ніхто не відав, як почувалися ті, хто сидів у підводному човні. А там Демко Манюня вже вкотре за Швайковою командою стрімголов кидався на ніс човна. Діжка з’являлася над водою, Івасик відкривав накривку, висовував голову з діжки і повідомляв:
— Ми у них за спиною. Вони крутять головами, як сови… ага, побачили нас і розвертаються… гребуть у наш бік, аж язики висолопили.
— Демку! — подавав голос Швайка.
Демко з гуркотом перебирався на своє місце. Водночас Івасик усім тілом повисав на ремені, аби накривка закрилася щільніше, і крутив защіпки. За мить слюдяне віконце тьмянішало — це означало, що діжка занурилася у воду.
— Верни праворуч! — вигукував Швайка. — Тепер прямо!
Козаки робили з півсотні гребків, і Швайка знову подавав голос:
— Ану, Телесику, поглянь, що там робиться…
Демко прожогом кидався на ніс човна, Івасик, дочекавшись, доки за віконцями посвітлішає, відкривав накривку і радісно гигикав:
— Он сидять, головами, мов ті гусаки, крутять. О, побачили нас, розвертаються. Гребуть щосили…
— Демку, назад! — наказував Швайка. Івасик миттю закривав накривку, а Демко кидався на своє місце.
Зрештою Демко не витримав.
— Хлопці, я вже не можу бігати, — захекано поскаржився він. — Я ж вам не пушинка…
— Гаразд, — пожалів його Швайка. — Телесику, виглянь-но та подивися, де там берег. І щоб очерету росло побільше.
Демко зі стогоном посунув на ніс, Івасик відкрив накривку і сповістив:
— Ліворуч по ходу. Але далеченько, гребків зі сто буде.
— Це не страшно, — відказав Швайка. — Хлопці, завертайте туди. А ти, Демку, потерпи трохи. Зараз відпочинеш.
…Діжка знову щезла. Щезла перед самісіньким носом.
Ловці закрутили головами на всі боки, намагаючись вгадати, де вона випірне на цей раз. Проте минуло дві хвилини, і три, і п’ять — а вона не з’являлася.
— Щось воно не те, — стривожився Ротько Беззубий.
Сполошилися й на березі.
— Чогось довго її не видно, — видихнув новачок. — Може, з ними щось трапилось?
— Тіпун тобі на язик! — розгнівався сивовусий.
Проте ця думка, схоже, запала в голову не лише новачкові, бо смішки стихли.
Зрештою, Вирвизуб підвівся на ноги і, надимаючи жили, заволав до ловців:
— Хлопці, а подивись-но уважно під водою! Вони глибоко не могли піти!
Ті, здається, здогадалися, про що кричав Вирвизуб, бо одразу припали до облавків і почали вдивлятися у воду. З берега їм на поміч уже поспішали інші човни.
Проте все було марно. Діжа з води не з’являлася.
— Ет, пропали хлопці ні за цапову душу, — зітхнув хтось. — А такі козаки були! Один Швайка чого вартував.
— Не смій його хоронити! — не втримався Вирвизуб. — Не та він людина, щоб так по-дурному скапуститись. Та й Чорторий з ним, а той почувається однаково добре і в воді, і під водою.
— Ага, — дружно закивали козаки, бо всі бажали здоров’я підводникам.
— А чого це вони там крутяться? — зненацька почувся позад них дзвінкий хлоп’ячий голос.
Козаки озирнулися. На горбку сиділа уся Швайкова компанія. Сиділа і весело вишкіряла зуби.
— Та бодай вас мухи покусали! — ляснув Вирвизуб по колінах. А тоді загукав до ловців: — Хлопці, гребіть до берега! Вони вже знайшлися!
— А ми й не пропадали, — відгукнувся Івасик. — Ми тут давно сидимо. Бачте, уже й обсохли.
— Та бачимо, — відказав Вирвизуб. — Тільки незрозуміло, як це вам вдалося.
— Дуже просто. Ми як пірнули востаннє, то одразу погребли до очеретів. А тоді вибралися на берег, зайшли вам за спини і оце дивимось, як ви нас шукаєте… Так смішно! — Івасик розсміявся. — Ніби нас уже й зовсім немає. А ми ж осьо сидимо!
ПРИБУТТЯ ГЛИНСЬКОГО
Останніми днями козацтво розділилося на дві частини. Коли черкасці ще позіхали зі сну, то переяславські вже давно були в степу. Вони все не могли звикнути до такого неймовірного щастя — мати власного коня. І тому щоранку поспішали до табунів, аби пересвідчитись, що їм це не сниться. У кожного при собі був шмат коржа, жменя вівса чи бодай жмут соковитої трави. І дикі, норовливі бахмати вже не сахалися нових господарів, а доброзичливо іржали, угледівши їх. М’якими теплими губами тицялися вони в долоні, брали пригощання і вдячно кивали гривастими головами. І навіть не здригалися, коли козаки бралися за гриви і одним стрибком опинялися на їхніх спинах.
Проте приручати норовливих бахматів — це був лише початок. І Швайка, і Колотнеча, а надто Вирвизуб вважали, що кожен козак має триматися на коні не згірш татарина, що звик сидіти на ньому чи не від народження. Гарний кінь, вважали вони, має слухатися не лише повода, а й щонайменшого поруху вершника, має допомагати господареві у битвах, і взагалі, бути не стільки конем, скільки справжнім товаришем. Тож забави на конях затягувалися часто аж до того часу, доки починало припікати сонце. Потому козаки підводили своїх чотириногих друзів до води, витирали їхні спітнілі боки, вибирали реп’яхи з хвостів. А деякі вплітали в гриву й стрічку — ту, що дарувала на довгу дорогу найкраща дівчина в світі. Потім козаки напували коней, відпускали їх до табуна — і вже потому кидалися у воду самі.
Після гарної боротьби, коли тіло ще тремтіло від напруження, після шабельного передзвону, нема нічого кращого, як дніпрова вода! Навіть холодна, вона для розпашілого козака була така необхідна, мов ковток досвітнього повітря.
Козаки дуріли, наче малі хлопчаки. Здитинився навіть Вирвизуб, який народився далеко від річок, тож здебільшого бовтався біля берега. Він підкрався до Чортория, що тільки-но випірнув, і схопив його за ногу.