Той облишив Санька і заходився смішно терти лапою свій писок. Бровко чомусь боявся снігової пилюки. Потім голосно чхнув і кинувся на Куцого.
А Санько зчепився з Лиском, якого пам’ятав ще малим неоковирним вовченятком. Проте зараз Лиска було не так просто побороти. А що буде, коли він виросте і стане справжнім вовком? Тоді, мабуть, і сам Барвінок не дасть йому ради.
Лиско то кружляв навколо хлопця, то відскакував назад, то, мов стріла, кидався йому на шию. Мабуть, уявляв, що перед ним клятий татарин. Біля горла люто клацав щелепами і знову блискавично відстрибував убік.
Нарешті Санькові вдалося схопити меткого вовка і повалити його на землю.
— Ага, впіймався! — зарепетував Санько, налігши всім тілом на Лиска. — Будеш тепер кусатися?
Захеканий Лиско якийсь час лежав, висолопивши язика. Тоді крутнувся в’юном і вивільнився з Санькових обіймів. Скочив на ноги — і раптом насторожився. І тут же радісно заскавулів, як мале цуценя.
Санько озирнувся. Сніговою пустелею у їхній бік чвалом котив величезний вовчисько.
— Діду! — зарепетував Санько. — Барвінок з’явився!
Барвінок з льоту лизнув Санька в щоку, тоді поглянув на вовчиків і, своєю чергою, радо замахав хвостом. Під правим вухом у Барвінка причепився маленький жмут торішніх реп’яшків. Санько вже знав, що всередині того жмута є вузенька полотняна смужка з вісткою від Швайки. Проте коли хлопець простяг руку до Барвінкової шиї, той відійшов убік. Певно, Швайка наказав, аби Барвінок передав повідомлення лише дідові Кудьмі.
— Діду! — знову заволав Санько. — Він мені не дається. Він хоче бачити тільки вас!
З землянки визирнув дід Кудьма. В руці він тримав шмат в’яленого м’яса.
— Молодець, гарно служиш, — сказав дідо Барвінкові і кинув йому м’ясо. Тоді виплутав із його шерсті жмут реп’яшків, видобув з нього стрічку й почав читати.
Санько заздрісно дивився на діда. От хто добре вмів читати! Лише гляне дідо на стрічку — і все вже йому відомо. А Санькові треба чи не півдня, аби щось розібрати.
— Що там, діду? — не втримався Санько. — Де Швайка з Грициком? Що з ними?
Дід Кудьма подав йому стрічку й сказав:
— Сам читай, коли грамотний.
І повернувся до землянки. А Санько заходився ворушити вустами:
— Ти, а, ти, а… тата…
Сонце ще не звернуло й з обіду, як Санько прочитав усе, що було написано на стрічці:
"Татари відійшли у степ. Кам’яниця наша. Приходьте до печер".
— Діду, я вже прочитав! — заволав Санько. — Швайка прибув до печер! То ми як — підемо туди, га? — Проте згадавши, що дідо занедужав, уже тихіше додав: — Чи, може, краще покликати його сюди?
Та дід Кудьма, вже одягнений, стояв на порозі землянки.
— Нічого з нами не буде, коли самі прогуляємось. Та й сніговиця, бач, розгулюється.
Взимку дідо вирушав у дорогу лише тоді, коли здіймалася хуртовина. Бо мало що може бути — раптом якомусь шибайголові заманеться податися до Вовкулацького кута, і він натрапить на людські сліди? А потім, хай Бог милує, і інших за собою приведе. А цього дідо дуже не хотів. Не тому, що думав про свою безпеку, а тому, що приймає від таких, як Швайка, важливі повідомлення і передає їх кудись далі. А новини ці дідо вважає важливішими за власне життя.
— Що з мене взяти? — казав дідо. — Нічого. А от коли наші вісті не дійдуть, куди треба, — тоді можуть загинути тисячі невинних.
А ще дідо про всяк випадок вичинив своє взуття так, що за ним залишалися ведмежі сліди. І Санькові таке ж взуття зробив.
Проте все одно, вирушав у дорогу лиш тоді, коли здіймалася хуртовина.
ГЛУХІ ПЕЧЕРИ
Барвінок описував довкруж широкі кола. За ним хвостиком бігли молоді вовчики. Час від часу хтось із них тихенько скавулів — сніговиця била їм просто в писки. Проте варто було дідові Кудьмі поглянути на них, як ті змовкали і починали винувато махати своїми розкішними хвостами-поліняками. А потім знову заходилися тихенько скавуліти. Що пор биш — зовсім ще малята, хоча й вимахали вже на дорослих вовків.
Помалу вони почали відставати від Барвінка і приєднувалися до Санька. З ним було звичніше. Можна й погратися дорогою. А коли граєшся — ніяка завірюха не лякає.
Завірюха шаленіла недовго. Не встиг дід Кудьма відійти від своєї землянки за версту, як вона почала вщухати.
Коли б якийсь подорожній забрів у цю пустельну місцину, він угледів би ведмежі сліди впереміж з вовчими, що простяглися удалеч через рідкі очерети. Ось, схоже, мале ведмежатко побачило щось цікаве на цій кривобокій сосні, бо, судячи зі слідів, довгенько тупцювало довкола неї. А тут, здається, цьому маленькому ведмежаткові не пощастило — на нього напали вовки. Ич, як беркицьнулося, бідне. А дорослий ведмідь повівся якось дивно, зовсім не по-ведмежому. Замість кинутися маляті на допомогу, лише зупинився на мить (мабуть, глянув, що робиться) і почимчикував собі далі. Схоже, він був переконаний, що його синок чи донька самі дадуть собі раду.
І коли вірити слідам, то так воно й сталося. Ич, як кинулися вовчики урозтіч!
І все було б зрозуміло допитливому подорожньому. От лише одного не зміг би він утямити. Все тут є: і хижі звірі, і гонитва, і боротьба. А де гонитва з боротьбою — там повинна пролитися й чиясь кров. Проте крові не було. Навпаки — з оцих ось слідів видно, що мале ведмежатко і вовчики зіп’ялися на задні ноги. Схоже, ніби заходилися обійматися, мов старі приятелі, що бозна скільки не бачилися.
"Де ж таке бачено, щоб вовки з ведмедями обіймалися? — безперечно, подумав би занадто допитливий подорожній. — Ні, щось воно тут не те. Недарма ж це місце зовуть Вовкулацьким кутом. Треба, мабуть, мерщій брати ноги в руки…"
Місце, куди прийшов дід Кудьма, видавалося ще безлюднішим і дикішим, ніж Вовкулацький кут. Вивернуті з корінням старі дерева, нагромадження гранітних брил. А ще звідкілясь ледь чутно пахло димом.
Проте вовчики вже давно відчули, що тут хтось є, і грізно наїжачилися.
Зненацька майже з-під гранітної брили вигулькнула невеличка постать і кинулася назустріч прибульцям. Проте вона лише встигла вигукнути:
— Санько! — і тут же впала, бо з-за спини на неї накинувся Куций. А коли знову підвелася і втерла з обличчя налиплий сніг, на Санька поглянули збентежені Грицикові очі.
Санько гримнув на вовчиків, допоміг Грицикові звестися на ноги й сказав:
— Ти, Грицику, обережніше. Не кидайся так. Вони ж тебе вперше бачать і подумали, що в тебе щось лихе на думці…
Грицик обтрусився і навмисно спокійним голосом відказав:
— Подумаєш! І зовсім я не злякався. І не таке мені доводилося бачити.
Проте після цього намагався триматися від вовчиків якомога далі.
А Санько не міг відвести від давнього товариша захопленого погляду.
Грицика важко було впізнати. Охайний, майже новий, кожушок, сива шапка, червоні чобітки. Вчорашній пастушок зараз скидався на паничика, з якого не спускає очей турботлива матуся. І головне — шабля у піхвах при боці!
— Справжня? — заздрісно запитав Санько.
— Ще б пак! — гордовито відказав Грицик. Він вихопив шаблю з піхов — і в повітрі сріблястим полиском спалахнула криця.
Санькові чомусь стало мулько на душі. З очей от-от готові були закрапати сльози. Це ж міг би й він ходити в такій одежі! Це ж і в нього висіла б при боці грізна зброя! А тут… Він скоса позирнув на свою пошматовану вовчими зубами свитку, і вуста йому знову підозріло затремтіли.
— Це мені дід Кібчик пошили, — сказав Грицик. — Гарний кожух, правда?
Санько тільки хитнув головою. Йому забракло слів. А Грицик раптом ляснув себе по лобі і кудись було рвонув. Проте одразу ж зупинився і з острахом поглянув на вовчиків.
— А вони мені кожуха не порвуть?
— Вже ні, — заспокоїв його Санько. — Вони тебе прийняли за свого.
— Тоді трішки зачекай! — гукнув Грицик і пірнув у щілину між двома брилами. Санько не зводив погляду з того місця, куди щез його друг. Цікаво, що він замислив?
Звідкілясь вигулькнув Швайка. Він посміхнувся до Санька, міцно обійняв діда Кудьму й сказав:
— А ми вас, діду, вже давно чекаємо.
— Пилипе, а де мої сакви? — долинув з-за брил стривожений Грициків голос.
— Там, де й були, — відказав Швайка. — На Вітрикові.
— А Вітрик де?
— Жує овес у криївці біля старого берестка.
Дід Кудьма кивнув Санькові і рушив до пагорба, над яким стирчали зі снігу зарості дерези та шипшини. Засунув руку кудись за кущ дерези, смикнув на себе — і кущик поволі поїхав убік. Схиливши голову, разом з Саньком увійшов до просторого помешкання. Десь із-під стелі сіялося слабке світло, на столі блимало кілька каганців. У кутку хтось хрипко стогнав. Біля лави сидів четвертий з вовчиків — Хлопчик — і сумовито зітхав.
— Бач яке… — сказав незнайомий Санькові чоловік. Був він широкоплечий, тепло одягнений, з його маківки замість чуба звисало пасмо чорного волосся. Санько вже знав, що це пасмо називають оселедцем і носять його ті, хто вважає себе нащадком вояка зі старокняжої дружини. А ще вони носили сережку у вусі.
— Бач яке, — повторив незнайомець. — Сам двері відчинив, ніби відчув, що Лимар задихається.
Лимар — то був хазяїн Хлопчика.
Дід Кудьма підійшов до хворого, відкинув ковдру, уважно оглянув страшну рану на боці.
— Вепрова робота, — сказав він невідь до кого. — Ану, Саньку, давай, що ми там принесли. Будемо лікувати цього невдаху.
Лимар тільки скреготав зубами, коли руки діда Кудьми торкалися рани. А Хлопчик аж повискував від жалю до хазяїна.
"Правильно чиниш, — подумки похвалив вовчика Санько. — Лимар — гарна людина. Бережи його".
Хлопчик сердито зиркнув на Санька.
"Відчепись, — проказали його очі. — Без тебе знаю, що мені робити…"
— От би й мені такого вовчика, — мрійливо сказав незнайомець з оселедцем на голові. Крім нього, в приміщенні сиділо ще двоє чоловіків. Їх Санько вже знав. Один, русявий з-за Переяслава, звався Каліберда. Інший, рудуватий Свирид, був родом з Канева. Це були майбутні господарі Лисого та Бровка…
— Е-е, Остапе, не так воно швидко робиться, — засміявся господар Бровка, переяславець Калі берда. — Дідо Кудьма будь кому своїх сірячків не дарують.
Тим часом дід Кудьма закінчив поратися біля по раненого і підсів до столу. Уважно оглянув Остапа й сказав:
— З-за порогів, значить, прибився. Що ж там не сиділося?
— Звідкіля ви знаєте, що я з за порогів? — здиву вався Остап.
— Е-е, чоловіче добрий, — втрутився канівський Свирид.