Думки його йшли одною дорогою, а звичайна щоденна праця, праця вожда в таборі котилася другими шляхами.
Гетьман вислухував жалоб на харчі, на оружне постачання, розглядав усякі непорозуміння між поодинокими військовими частинами, рішав, мирив, картав і карав — скоро вправно та бистро, що дивував усіх. "Голова!" — казали козаки. "Гетьман!" — доповідали старшини. Великим умом підтримував своє значіння. Боявся одного — старості.
Коли б так справді занедужав і знемощів, коли б одної днини почув, що він старий, не літами, а духом, що вже не має тої молодечої енергії, котрій дотепер завдячує так багато, о — тоді було б погано. Гетьман навіть гадати не хоче, що тоді було б, бо знає, що ніхто не розмотав би того клубка, який він тримає в своїй руці, ніхто не знайшов би виходу з великого українського політичного лабіринту, котрий він так довго будував,
Сонце гріло. Бунчук непорушне висів над гетьманською головою. Прапор не розвівався з вітром, не лопотів, як птах. Погода. Починається жара. Від коней і людей лягають фіолетні тіні, білі сорочки сліпучо вражають очі, червоні шаравари горять.
Гетьман дальше обходить широкий табір
Все щось нового й небажаного.
Ось там, направо, біля головних воріт якась суматоха. Зчіпилися люди, гамір, крик, щось деруть, ніби м'ячем перекидаються. Здалеку забуваєш, що це люди, здається. ніби жеруться вовки.
Гетьман прискорює ходи. Підручний старшина біжить наперед. "Тихо там! Гетьман іде!"
Гамір тихне. Козаки розступаються. Менше сміливі зникають у товпі, цікавіші стають кругом.
На землі рушається щось. Несміливо, крадьки підносить готову, — чоловік. Очей йому не видно: кров і болото. Рукою протирає повіки і плює. Випльовує зуб, один, другий, — сильно побили його. Здивовано розглядається кругом, чому дальше не б'ють, лиш насміхаються з нього. Є з чого. Він тільки в сорочці, і то в такій драній, що ледве тримається хребта. Все поздирали з нього, чоботи, жупан, шапку, пояс — все. Тільки тая сорочка на хребті і в долоні з табакою ріжок. Того ріжка ніяк дати не хотів. Кусав, дряпав, як кіт, — тим ще гірше своїх напасників дражнив.
Побачивши перед собою старшину, а дальше цілий гурт з бунчуком і хоругвою, він догадується, що це гетьман надходить і що, мабуть, тільки й тому його бити перестали. Набирає відваги. Хоче встати, але пригадує собі, що без шараварів, — соромиться, сідає, підбираючи ноги під себе
— За що ви так його збили? — питає гетьман.
— Шпиг, ясновельможний пане гетьмане, — відповідають.
— По чім знаєте, що шпиг?
— Шлявся по цілім таборі підслухував, підглядав, а як спитали, до якого полку і до якої сотні належить, то став крутить, назвав полк і сотню, котрої тут нема.
— Правда це? — спитав побитого гетьман. Цей на губу показав, що говорити не може вся була в крові.
Гетьман головою покрутив.
— І зі шпигом так робити не слід. Треба його судові віддати, а не знущатися над чоловіком. Це ви зробили безправно, і винуватих кара не мине. А що він це в кулаці держить? — спитав гетьман і всміхнувся, бо шпигун виглядав дійсно сміховито. В одній сорочці, до котрої притискав щось граціозно, ніби не соромився своєї наготи, а боявся, щоб йому не відібрали того ріжка, який йому з цілого маєтку залишився.
— Та це він ріжок з табакою тримає, — відповіли козаки
— Та й табака якась диявольська, ніби перець у ній і вапно. Хто спрібував, чхає, ніби носатина в нього. Він, мабуть, і не наш. Дряхлий, тіло м'ягке і кість тонка — чи не шляхтич який!
Гетьман глянув і мусів признати козакам правду. Шпигун на козака не скидався. Казав йому дати шаравари і кобеняк і відвести до свого шатра.
Писареві тієї сотні, на котрої території збулося це кровопролиття, велів розслідити справу й подати звідомлення до полкової канцелярії.
Вертаючи в шатро, думав над тим, як тяжко втримати карність на війні, коли в таборі діються такі безправства
Поняття самосуду над злодієм, зрадником і шпигуном так глибоко вкорінилося в психіку народну, що важко вирвати його з корінем.
ШПИГ
— Ось і він! — сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до. окопів, які ділили гетьманову кватиру від решти табору
Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка.
Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний падко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами
Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.
Гетьман глянув і — став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко:
— Ступай!
Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли.
Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його?
Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.
Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, — побалакають.
— До побачення!
Орлик і Ломиковський не відходили.
— Не спішитесь?
— А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? — спитав Ломиковський.
— Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!..
— Свят, свят, свят! — казав гетьман, подаючи тринітареві руку — Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей.
— За добре діло варт і муки прийняти.
— Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор?
— На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдання. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були.
— Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок — це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, — і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.
— Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отеє пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли.
— Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили.
— Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки.
— Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!
— Били?
— Ой били, ваша милосте, ой били, — ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.
— А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть!
Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.
— Говоріть! — наглив його гетьман. — Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову. Патер хитро підморгнув очима.
— Отже?
— Отже, лист тут...
— Де?
— На плечах, милосте ваша, на плечах.
— Як то на плечах?
— Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його милості Карла XII.
— Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка?
— Авжеж що тому. Без нього й письма не відчитаєш.
— Ну, — здвигав раменами гетьман, — чого вже люди в тій війні не вигадують, дальше й найбільша осторожність не поможе, хто хоче перехитрити — перехитрить.
— Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане нонсенсом.
— Почекаємо ще трохи, — сміявся гетьман. — Відколи світ, відтоді й війна, і поки його, поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його трібутум віддати.
— Віддайте кесареві, що кесаря.
— Авжеж. Так ото fesrina, venerabilis frater [26], а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Carolus rex.
— Добре пише, — відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.
— Гадаєш?
— Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу.
— Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі.
Тринітар припіднявся з місця.
— Gratias ago magnificentiae vestrae [27].
— Ergo, ad rem! [28] — сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні. — В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман своєму гостеві змиє спину.
— Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура — річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал.
— І били ж би козаки, пізнавши патра.
— Ой били ж би, милосте ваша!
— Обнажай тілесо своє, преподобний отче!
ПІДПИСАЛИ
Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла Х Густава, гарантував гетьманові й українським станам Jus roiius Ucrainae aniiquae vel Roxolaniae [29] на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської, українською мовою.
Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657-го було безперечно перворядним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об'єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня.
Цей великий кінь і стояв отеє перед ним готовий до дороги.
Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставати під начальним керуванням українського князя-гетьмана, і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.
Крім писаних пунктів, отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністер короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важний історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами.
Гетьман перехрестився тричі.
— Богові хай буде дяка.
— Вовіки, віков, — додав від себе патер.
— А тепер, звернувся до нього гетьман, — підеш, отченьку, до нори.