Звичайна історія

Лепкий Богдан

Проф. К. Студинському присвята

Осінній, безконечно довгий вечір. Сиджу при столі і пишу. Та писання якось не йде. Гнилий, холодний воздух наляг на думки. Відкладаю перо і приглядаюся лампі, що стоїть на улиці, супротив мого вікна. Кривий, підгаилий паль хилиться, якби втомився й хотів кластися до рова спати. На ньому скляна ліхтарня, а в ній невеличка лампа. Горить, як за цапову душу — Довкола неї рої дрібосеньких мушок. Безнастанно кружляють і пхаються до світла. Одна за другою жене, а розбившися об шибу, паде вділ.

Зверха мріє дрібонький дощик, такий, як мряка. Маленькі срібні каплі мішаються з нетлями і не раз не пізнати, чи се упала нетля, чи дощ.

Чую, як в ринві щось зашелестіло.

Зразу тихо, якби хто сльозу пустив по склі, а потім голосніше і частіше: кап, кап, ка... То дощ.

В такий вечір найкраще сидіти в любім товаристві та раду радити або журу журити. Та ба! Де тобі товариства узяти, та ще любого!

Став біля зимної печі і думаю, чи буде завтра погода, ни ні, чи дістану один лист, чи більше. Втім, за дверми чую шурання ніг, потім обтирання носа, одного або двох, а вкінці легонький стукіт.

— Прошу.

Відчиняються двері, і на порозі являється об'ємиста особа знакомого священика.

— Слава Богу!

— Дай Боже здоровля!

— Прошу ближче, най отець сідають.

— Дякую дуже, але я відразу до річи. Зо мною приїхав учитель моїх дітей. Хорий, бідолаха. Завтра рано хоче бути у лікаря і вертати до своїх родичів. Чи не переночували б ви єго? Бідний, а дуже чесний хлопчисько.

— Га, як переночувати, то переночувати. Най простить, як єму не буде добре, і най, борони Боже, не вмирає.

— Жартуйте здорові, але я єго покличу, бо там нездоровий воздух, а він кашляє.

І справді, в сій хвилі, якби на знак, залунав кашель чоловіка, та такий сухий и прикрий, якби хотів серце з себе викашляти. Що втихне, то починає наново, аж в ушах ріже. За третім, а може, четвертим, наворотом кашель зовсім втих, і в хату увійшов хорий.

Був високий і худощавий. Рамена мав піднесені, а голову всунену в тулів. Чоло, як вапно біле, а пед ним глибоко-глибоко горючі сині очі. Мінилися они раз враз. То завмирали спокійною байдужістю, то займалися живим огнем надії. Лиця запалі, якби себе і всю скіру хотіли втягнути досередини.

Привітався і почав виправдувати свій кашель. Не підняв ковніра, а надворі дощ і зимно, тому єго гірше кашель мучить. Говорив несміло і соромливо, якби знав, що робить собою прикрість.

— Ну, але я панів попроїдаю, — сказав панотець. — На возі жде жінка. Моє поважанє...

Попрощався і вийшов. Від дверей вернувся.

— А уважайте на себе. Лікареві скажіть, що я єму кланяюся і прошу, щоби вас добре оглянув. На селі, у родичів, пийте молоко і ходіть много. Книжки лишіть на боці. Що вам з книжок, як не будете здорові?

Говорив скоро, якби з тими словами скидав з себе важкий тягар і утікав від него.

— А не забувайте про нас і від часу до часу відозвіться хоть кількома словами.

— Добраніч!

— Добраніч! — і ми лишилися самі. Глупа, немила мовчанка зависла над нами. Ми були, як люди, що себе не розуміють, бо до одного світа не належать. Він відчував, мабуть, весь гніт такої марної ласки, як нічліг, я, дивлячися на него, згадував євангельські слова: "Суєта суєт, і всяческая суєта".

Всі наші змагання, щоб завести розмову, звелись на нінащо. Она вривалася на кількох словах, сухих, формальних, і ми дальше мовчали. Ми бачили се і розуміли, і було нам дуже немило. Ми нарікали на зимно, болото, на нездоровий воздух, а поза те ні на волос дальше. То він сидів, а я ходив по хаті, то я сідав, а він проходжувався від вікна до печі, від печі до вікна. Я чув єго короткий віддих і боявся, що ось-ось зайдеся кашлем і буде різав мої уши, — він, мабуть, відчуваючи мої гадки, душив в собі той віддих і той кашель.

Оглянув образи на стінах і підійшов до полиці з книжками. Читав наголовки і перевертав листки. Очі єго оживлювалися, запалі лиця виповнювались і наливалися кров'ю.

— Ви, мабуть, любите читати?

— Щей й як! Від малої дитини книжка мала для мене якийсь дивний чар.

Я вірив, що кожда з них криє якусь тайну і розв'язує важне питання. Читаючи, здавалося мені, що нові частини світа розкриваються передо мною, що якісь щільно затво-рені комірки відчиняються в моїм мозку і звідтам вилітають думки.

Я дуже любив читати.

А нині?

І нині люблю, хоть іншим оком дивлюся на ті білі листки, покриті чорними значками.

— Так, так! Очі наші зміняються! Не одно, що було Рожеве, стає сірим. 1 навпаки.

— Добре кажете: і навпаки...

Розмова наша знов встряша, як той віз в болоті. Я га-дав: коли він хорий, то по що єго бентежити гадками. ехай епічне. Але він, мабуть, не хотів спочивати, а противно бажав виговоритися. Видно було, що в єго голові призбиралося багато гадок, а в єго серцю багато почувань які він доволі виносив і вигрів і які бажав пустити в світ. Але де і коли?

І мені здавалося, що він дивиться на мене і питається самого себе, чи можна зі мною побалакати щиро.

Я не міг знести погляду тих хоровитих очей і відвернувся до вікна.

На улиці лампа заєдно хилилася над рів, ніби втомилася від довгого стояння і хотіла положитися спати. Рій мушок заєдно крутився в якімсь безрозумнім бажанні світла і товкмосився і падав в болото. В ринвах хлюпотів дощ.

— Не раз в вечір здаєся нам, — говорив недужий, — що на горі, за нашою хатою, стоїть руїна якогось замку з визубленими башнями, з високими вікнами. Приходимо, — а то корчі ліщини і кілька беріз. І хоть знаємо, що старий замок не може в один вечір вирости там, де рано росли берези і ліщина, та жаль нам за ним. Так жаль за тими творами молодої уяви, за тими поривами, за тим любим жаром.

Затявся, немов соромився своїх фантастичних слів, але за хвилю почав наново:

— Як нині тямлю. Була неділя. Мати ліпила пироги, батько збирався до церкви. Пахли липи, бриніли пчоли, світило сонце. І кращого запаху я ніколи не чув, нічого яснішого я не бачив у світі над ту сорочку, яку тоді мати вложила на мене. Виджу, як руками зліплює тісто, а очима дивиться на мене. Так радісно, так любо. Потім озвалися дзвони. Ми пішли до церкви. Батько стояв між ґаздами і держав свічку в руках. Я між школярами, на самім переді, перед іконостасом.

Крізь вікна вливалося сонце і гралося по образах, по хрестах і по тих головах, вичесаних на свято. Не раз, коли мені на світі дуже зле і дуже чорно, то пригадую собі ту неділю, те сонце, ті липи, ту свою білу сорочку...

Замовк. Вдивився в замкнеш двері, і мені здавалося, що саме тепер прийшла така чорна хвиля і що він пригадує собі ту ясну неділю. Я видів, як по єго лиці скотилася слеза, і вірити не міг, що ті запалі очі годні добути з себе ще хоть би одну, послідню слезу. Я знов відвернувся Д° вікна і знов побачив перехилену лампу...

— Тої неділі, — говорив дальше недужий, — рішилася моя судьба. Здавна учитель намовляв мого батька, щоб віддав мене до школи, але батько не мав відваги, бо був бідний. В ту неділю панотець покликав нас до себе, дав якісь листи і казав, що мене приймуть в бурсі.

Відвезли мене до тої бурси.

Зазнав я там всього, чого зазнати може бідна хлопська дитина. Не раз було так прикро, що хоть гинь. Але я губи закусував і терпів. Хотів науки. Нічого більше, лиш тої науки, тих книжок.

Але наука була якась інша, як я собі уявляв в своїм умі. Якась мертва, суха, нецікава. Може, оно так треба, гадав я собі, може, оно зміниться, і чекав терпеливо. Так минув рік.

З добрим свідоцтвом приїхав я додому. На цілих шість неділь. Ах, Боже! То було шість неділь раю, кромі одної хвилі пекла. Перед від'їздом, знов в неділю, пішли ми з батьком до церкви. Знов горіли свічки, співали люди і сонце розчісувало вимащені голови своїм золотим гребінцем. Я не молився; я вслуховувався в той шепіт молитви, що нісся по церкві з соток уст, я впивався тим чаром спокою, віри і надії, який бачив на лицях людей.

По службі Божій панотець закликали нас до себе, випитували про школу і заохочували до науки. "Учися, хлопче, бо тепер без науки тяжко чоловікові жити". Потім всунули мені в жменю дрібних грошей і сказали: "Ось маєш, то на книжки. Я нині для тебе один акафист відправив".

Ті гроші запекли мене коло серця. Заскоботали в горлі, здавили і — я заплакав. Чого? Не знав в тій хвилі. Чи з вдяки за добре серце, чи з сорому за біду свою і неміч. Я віддав ті гроші батькові, а собі лишив спомин. Той спомин ходить за мною донині...

З того часу я почав заробляти. Помагав товаришам учитися і робити задачі. Знаєте, який то заробок. Багато праці, а мало платні, а ще менше дяки. Та мимо сего не забуду ніколи першого заробленого гульдена. Я почув у собі якусь нову силу; в мені скріпилася надія. І я щось м<>жу... Почалися лекції. Мене зробили бурсовим інструктором. За тоє відобрали мені весь вільний час. Поночі мусив я перероблювати лекції, а по заранках перепитувати.

Б Лспкий, т.

Але батько не доплачував за мене, і я навіть одягався за свої гроші. Донині тямлю тую першу блюзу, що я собі сам справив, і тогу хустку, яку купив для матері в гостинці. Не знаю тілько, хто з нас більше тішився нею, мати чи я? Де ж то, такого сина має.

Всміхнувся тим сумним, безнадійним усміхом. Відкашлянув і говорив дальше:

— І де ж би я погадав собі, що того щастя мені позавидують, що погана зависть і злоба може зрости навіть в молодім, незіпсованім серцю. Був між нами син сільського писаря. Такий бідний, як я, і пильний, лиш талану поскулив єму пан Біг. Що я годину, то він учиться три, і єще добре не вміє. Ніхто єму лекції не давав, і він сам видів, що других не може вчити, та мимо сего дивився на мене боком і плекав злість до мене.

Гадав я собі: нехай, я єму прецінь нічого не винен. А саме тоді почався в нашій школі живіший рух. Почалося гарячкове читання, розбурхалися молодечі уми. Нічого злого в тім не було, нічого грішного. То будилася народна свідомість, і звичайні людські почування облекалися в якусь виразнішу форму. Книжки літали з рук до рук, як ластівки весною. А куди пролетіли, робилося ясніше, ширшало небо, квітчалася земля цвітом надії...

Кихи, кихи, кихи... Ту вхопив єго кашель, вимучив і пустив.

— Видно, що мені і згадувати невільно, — говорив сумно. — На чім я став?Ага! Так читали ми, а голови горіли.

1 2 3