Були це тільки образки Пречистої Діви Марії, найрізноманітніші зображення Матері Божої, що їх почитають у Росії та в Україні. Свята Покрова Іверська – колишнє "паладіюм" грузинських-іберійських царів, перенесене переможцями до Москви, і Горбанівська з Полтави. "Утолі печалі", також знана українська "Козельщанська", де малий Ісусик тримав у ручці не "державу" чи берло, а скриню з ліками, подібну до коробочки з акварелями, та багато инших.
Інститутки підходили гусаком одна по одній. Ігумен Євлогій благословив образочком, а потім два ченці провадили гостей далі в глибину задуманого, поетичного саду, вкритого килимом густої трави, що грала різнотонними барвами на сонячних прогалинах і в затемнених коронами дерев місцях.
Ноель докладно не уявляла собі, як має привітатися з ігуменом. Глянула на простягнену до неї висохлу руку і персня на ній не побачила. Тож не було в що цілувати, а тому вона зі спокійним сумлінням стисла старому руку й увічливо вклонилася. Отець Євлогій притримав руку й ласкаво промовив:
– Бачу, панночко, що ви чужовірка, – його бліде обличчя зморщилось у дрібнесенькі морщинки, немов по спокійному ставі пробігла орябина від легенького вітерця. – Та ж пам'ятаю вас: це бо ви так говорите по-латині, як рідною мовою!
Але до них уже підійшла класова дама й намагалася "висвітлити непорозуміння" з приводу неналежної поведінки Ноель. Та ігумен ураз припинив:
– Але, але... Де ж там непорозуміння?! Навпаки! Я теж іще не забув латини, й панночка, мабуть, не відмовиться розповісти мені щось про далекі країни. Ви ж, кажуть, і Рим бачили, і в катакомбах були... То, коли нікуди не поспішаєте, присядьте тут на хвильку, а потім поговоримо.
Ноель сіла біля ігумена, а він, переглянувши кілька образків і знайшовши бажаний, подав його дівчині та промовив уже по-латинськи:
– Цю візьміть собі на пам'ятку. Це з Софійської "Нерушимої стіни" – Премудрість Божа. Вона вам буде ближча, бо ж без Ісусика, як більшість ваших римських.
У саду чекала інституток несподіванка...
– Еге ж! Це я її навмисне для вас приховав! – посміхався ласкавий господар. – Пізнайтесь, поприятелюйте!..
На той самий час, коли прийшли інститутки, була запрошена найвища класа київських єпархіялок, переважно доньок православного духовенства, що вчилися в тій духовній дівочій семінарії. Всіх гостей розсадили за довгими столами, чергуючи інститутку з єпархіялкою. Інститутки здивувалися, побачивши майже той самий "свій" однострій на єпархіялках, що мали тільки іншу, вишнево-гніду, барву суконь. Спочатку дівчата ніби соромились одні одних, незважаючи на те, що отець ігумен усіх умовляв "бути, як удома", а на столах усе виростали й виростали різноманітні смачні речі, які приносила ціла армія ченців та послушників. Нарешті на поміч ігуменові прийшла кругловида, дуже симпатична класова дама єпархіялок, що почала обходити дівчат, кладучи кожній на тарілочки варення та великанські ягоди з битою сметанкою. Потрохи там і тут проривався свіжий сміх, нав'язувалась розмова. А щоб дівчата почували себе ще вільніше, ігумен порадив брати мисочки й тарілочки з собою та йти просто па шовковий моріг, "захопивши з собою й приятельку".
– Там будете чутися пустельницями, тільки в межах монастирського саду.
Коло Ноелиної сусідки лежав своєрідний образок Пречистої Діви, що мала ніби три руки.
– Так, так, – помітила єпархіялка зацікавлення. – Це образ так званої Богородиці-Троєручиці. Дуже рідко його подибується. Прошу, погляньте.
– Цікаво, дуже цікаво! – говорила тим часом Ноель. – А чи не приходить вам на думку, мадмуазель, що тут, мабуть, є вплив Індії? Так, як скажімо для прикладу, образ "Тримурті" або посвятної "Ґанґи"?
– Можливо. Я про це не можу вам нічого сказати, – трохи почервоніла єпархіялка й відразу запитала сама:
– А дозвольте спитати, чому ви говорите "Ґанґа"? Очевидно, це ви про річку Ґанг? Правда? – і враз додала: – Я з великою цікавістю читаю про Індію й навіть дуже хотіла б, щоб у нас були помітні індійські впливи.
– Можливо, що ви тих впливів маєте більше, як видається спочатку, мадмуазель.
Єпархіялка торкнулась Ноелиної руки:
– Навіщо ви мене звете – мадмуазель? Це якось так... далеко й холодно. Мене зовуть Тайоня. Тобто Таїса.
Це дуже зацікавило Ноель. Бо ж вона з таким захопленням дочитала нещодавно "Таїс" Анатоля Франса, яку принесла їй до інституту мачуха. Сама belle-maman, щоправда, з книжкою перед ближче не зазнайомилась, але ж, перегортаючи листки її, бачила, що мова в ній про пустинників у Тебаїді, й вирішила: "Це – саме лектура для Ноель" – та й принесла її до інституту, де, таким чином, опинився не тільки заборонений для інституток твір, але і книжка, що є "на індексі". Одначе побожна дівчина, не розуміючи багатьох місць у книжці, не вичитала нічого злого в еротичнім творі великого мистця слова. Тому й відразу почала переказувати зміст своїй новій знайомій.
– Яку ж прекрасну святу патронку ви маєте. Читали ви про неї в Анатоля Франса?
Але Тайоня не любила читати "Житій святих":
– Вони всі так нудно писані, і всі – про муки... Невже ж святим не можна бути без тортур, чи на доказ святості конче потрібні чудеса? Мені здається, що для святості насамперед конечна велика сила волі. Правда?
– А певне, – переконано відказала Ноель, – кожен святий – це передовсім твердий характер. А що ж ви читаєте?
Тайоня нещодавно прочитала "всього Бєлінського" і навіть "Что делать?" Чернишевського.
Це – річ заборонена цензурою, – виразно подивилась вона на Ноель. – Її так само тяжко дістати, як і "Ткачів" Гавптмана. Ми можемо роздобути такі речі тільки від знайомих семінаристів, яким можна бачитись із нами в неділі у розмовниці.
Дівчатка поставили на столи опорожнений посуд і, взявшись попід руки, вільно походжали по доріжках саду. Тепер уже розмова ставала жвавіша.
Кожна-бо була повна мрій про той новий світ, що на його поріг мали стати вже завтра. Тайоня розповідала про свою постанову: на осінь записатись на медицину, щоб нести на село реальну поміч тим тисячам істот, що під тим оглядом у гірших умовинах, як пари в індійських пралісах.
– Бо у нас, коли баба Параска застудиться, то вже кашлятиме до самої смерти. А коли якийсь дід Охрим вивихне ногу, то – його щастя, якщо тільки кульгатиме ввесь останок свого життя. Ні, баби-шептухи доведуть його до повного каліцтва й приневолять зазнати незчислимих мук. А вже про породіль – нічого й казати. Страшно у нас на селі...
– А хіба нема лікарів, шпиталів, черниць-жалібниць? – уявила собі Ноель українське село на взірець якогось Pierre-Latte у департаменті Дром чи Високих Піренеїв.
Тайоня замахала руками.
– Звісно, що нема! Але, хоча б і було їх більше, то замало їхнього знання, а навіть чесноти чи доброти. Треба вміти підійти до селянина, а особливо – до селянки. Треба насамперед уміти до них заговорити по-їхньому, викликати у них, затурканих, скривджених, підзорливих, – довір'я й приязнь. А без цього нічого не варті найліпші порошки та пластирі...
При кінці розлогого саду, біля криниці, відпочивали гурти прочан. На яскравій молодій траві виглядали, як розцвілий мак.
– Ось ваші майбутні сільські овечки, – вказала Ноель на прочан. – Може, навіть із вашого або близького села. Хочете: підійдемо ближче, подивимось?
Тайоня з докором глянула на свою нову приятельку. Потім спустила очі й глянула знову.
– Я люблю сільських людей, – вияснювала Ноель, гадаючи, що єпархіялка соромиться підійти до прочан, – вони-бо прості й безпосередні, мабуть, і в добрі, так само, як і в злі. Згадую, як ближче я їх бачила в Піренеях. На прощах, на святах, ярмарках. Навіть раз я співала з ними, танцювала. І мені здається, що їхнє життя куди щасливіше, як наше. А втім я почуваю до них і деякі обов'язки... В нас, у Піренеях...
– "У нас, у Піренеях..." – сумно протягла Тайоня. – Вибачте, я забуваю, що ви – тут чужинка, тож ви й не можете знати...
– Що саме? – затрималась Ноель. Таїса уже весело всміхалась:
– Того, що оті червоні "рубашкі" і "сарафани" – кацапські, а не наші. То – кацапи з якоїсь Курської чи Тамбовської губернії. Дивіться: вони всі в червоному. Про них і та приказка зложена – "Дурак красному рад". Ми здалеку їх розпізнаємо. – І вона почала викладати, яка різниця між москалями та українцями в мові, вигляді, звичаях, психології. Оцінка в усіх напрямах була негативна для москалів.
– Але ж, чому ви самі говорите їхньою мовою. От і зі мною...
Тайоня знизала плечима:
– Мушу! Мусимо! А ми? Я ледве знаю по-французькому, а ви ж чи й чули коли українську?
– Тобто ту, що нею говорять тутешні селяни?.. Отже, я дуже рада, що ви помиляєтесь: певне, що я не говорю нею гірш, як московською.
– Та невже? – радісно здивувалась єпархіялка, відразу перейшовши на українську мову. – Та ж у нас тепер така доба, що й удома "корінних" людей не знайдеш, які знали б рідну мову. А ви ж для цієї землі, виходить, зовсім чужа! Як же це можливе?
– Мене вчить Маруся. А ще раніш – птичниця наша, баба Северина. Та баби вже нема. А Маруся й тепер у нас, удома. Вона не хоче говорити ні по якому, тільки по-українському, або, як тут усі говорять, по-малоросійському.
– Хто ж ця Маруся?
Ноель почала докладно розповідати про дівчину, про милу бабу Северину з бабуниного маєтку. Таїса слухала з величезним зацікавленням. А наприкінці сказала:
– Я ніколи не сподівалась, що Видубицький монастир дасть мені стільки вражень.
– Та що ж тут особливого?
– А те, що ви розповіли про бабу Северину та про вашу Марусю. Це так страшенно мене підсилює і вливає в моє серце невисказану бадьорість і віру. В цьому ж бо є очевидна містика...
– А саме? – запитала Ноель.
Тайоня трохи поміркувала, а потім сказала:
– Не можна так швидко все це вам розповісти. Але скажу коротко. Мені здається, що ота баба Северина – це прастара Земля Українська, опущена аж до повної байдужости, інертна до всього й усіх, хто робить її своєю слугою й користає з її величезних природних багатств... Але ж вона, дарма, що зрезиґнована й відстала від поступу инших сусідніх земель, вона вперто береже свої дукачі, плахти, намиста, вірування, казки, співи, внутрішні звичаї – ці найдорожчі свої скарби, і ними прикрашає та оздоблює молодь... Так на всякий, мовляв, випадок, як і той дукач, що вона вам подарувала, а ви його берегли ввесь час і в далеких Піренеях...
– Цікаво! – сказала Ноель.