— Не такі були раніш люди. Не такі!... Взяти бодай приклад. Бувало — раніше — з сусідніх замків або й господарі побожні пришлють тобі і хліба печеного, запашного, і крупи, й меду. І наказують лише пильно молитися, а про земні потреби не старатись. Або: хтось надумається за поминки душі усопшої привезти липівочку білесеньку капусти кислої. Відтулиш бочечку, а там — біла, соковита, запашна, як локшина, так і засміється вона на тебе. Немов голосом ангельським до тебе промовить: "Бачиш,— немов говорить,— бачиш, чоловіче грішний, які прегарні речі дає тобі, "нікчемному", Господь премилосердний на потребу?" Подякуєш Господові за дари його. Добродіїв добрим словом спом'янеш, поблагословиш капусточку та й візьмеш у пучечку. Голову закинеш — та й покладеш у рота. Ах! —— тяжко було — вірте! — дуже тяжко було не відкусити собі враз із тією капустою і язика чи пальця. Вельми вважати було треба!.. Га?!
Задоволена голова крутилась, посміхалась і облизувалась, немовби в беззубому роті вчувала ще "ангельські голоси" тієї легендарної капусти.
Але за хвилину лагідне обличчя старого здерев'яніло: замовк знову. Минуле, як вода над головою нурця, заманулось над ним і вирвало його з сучасності. Духовні знову мовчки чекали, оглядаючи залатану й позашивану різними нитками рясу, колись чорну, а тепер вже мінливу всіма барвами веселки. Пляшка з висушеної роповки, прив'язана до пояса, вилискувала на сонці, як і пустельникова лиса голова. Овечий смушок, причеплений на спину, захищав старому легені, а вовняні зелені панчохи, заплетені ремінцями від саморобних морщаків, оберігали від застуди ноги, що вже не могли нагрітись промінням травневого сонця.
Старий приклав руку дашком до чола й поглянув на небо. Зітхнув і перехрестився.
— Най панбіг мені дарує, коли сказав щось неправдивого про тих ченців. Слабим єсьм чоловік і не вільний від празномовності,— промовив покірно. — Якщо й згрішили вони, прийде й на них час пробачення, година милості Божої.
— А коли ж, отче? — не втерпів молодий панотець.
Канонік торкнув його під лікоть. Хай, мовляв, оповідає, що сам хоче.
Пустельник звів на юного патера свої виблідлі, але ясні, як у немовляти, очі, ласкаво оглянув усю патерову постать, лагідно всміхнувся, але не відповів. За хвилину запросив:
— Ходімо. Покажу вам стале чудо Боже. Чудо, на яке й дивитись не хотять от ті, що там грищами "того" тішать.
Човгаючи ногами, попровадив гостей весняним лісом. По дорозі продовжував оповідати, як саме онімів його батько.
— Кажу ж ото: у горах, з пастушками був він. Спав. Аж раптом вчув, що світ завалюється. Небо все вогнем-пожежею взялось: горить, як стіг соломи. Щойно рота розтулив, щоб кричати, аж воно як не загуркотить. ! в тій хвилі з неба так і впав просто на нього чернець. Спасибі, що не товстий був, а то б забив був на смерть батька, тобто малу дитину ще годі. І чернець той був увесь чорний, як вугіль, в огні опалений, звісно, не живий, а мертвий. От тут і одняло хлопчині, тобто моєму батькові, мову. Не говорив і не співав. Так минали місяці, а по них —— і рік за роком. Та надійшов час батькові й до першого причастя ставати.
Ну, що ж з німим робити? Наш панотець аж об поли б'є, бо каже: "Й висповідати тебе, тобто батька, не можу. Ані катехізму поспитати. Ну, яка з тобою поміч, хлопче?" — питає. А тато, німі ще тобто, й відповідають зненацька: — Господь святий поможе, панотченьку! — І з того ж ото часу заговорив, і заспівав, немов ніколи й не німував.
Вийшли на широку луку, що нею кінчався ліс. По свіжій мураві, мов на зеленому небі, скрізь розбіглись білі зорі нарцисів, а на узліссі, де скеля нависала, як дах над глибокою норою-печерою, квіти творили сріблясту, сяючу раму. Неначе хтось розстелив перед печерою зелений килим з білою габою. Середина ж габи була прикрашена віночком. Здавалось, вправлена рука доброго садівника штудерно висадила тут щільно, кущик біля кущика, густо й рівно, великий вінок несмертельників-солом'янок. Рослинки не тільки високо випнулись над срібними зірками нарцисів, але, незважаючи на ранню пору, викинули вже й пуп’янки.
З великих уламків насіченого каменя, з грузів старої стіни, на якій ще можна було розпізнати шматки мистецького карнизу, між зелених віт, кущів, моху та дикого золотого дощу самою природою збудований грот був перетворений в примітивну капличку. В глибині її кам'яний вівтар був накритий дбайливо вив'язаною тоненькою матою, а поверх застелений чистим, селянським полотном. Образ святого Франціска з Ассізі був тут саме на місці: ця ідилічно вбога простота найбільш годилася до його вбогості. На вівтарі лежав якийсь стовбатий предмет, також дбайливо прикритий хустиною.
Чисте гірське джерело вибивалося з-під самого вівтаря й веселіш, говіркий струмочок вступав у маленьке, наскрізь прозоре озерце, що розпливалося тут же, за капличкою. Дверцят капличка не мала. Лише грубо зв'язані ликом білокорі березові віти відділяли гратами вівтар. Пустельник схилився на коліно й звів на образ очі.
— Благослови, отче! — промовив, немов до живого. Почекав з хвилину, ніби слухаючи формулу благословіння з уст патріарха, й тоді підвівся. Обережно підніс полотно, що затулювало таємні речі на вівтарі. Духовні побачили стару, напівзітлілу інфулу і такий же старий, шашелем поточений пасторал.
— Копаючи на себе могилу,— завжди з великим постом щорічно собі її поправляю та лагоджу, щоб на всяк час була в порядку,— знайшов я ці речі в землі. Давно вже,— оповідав пустельник, вельми давно, Ще ж за молодих літ виставив був я оцей вівтар й на нього поклав я оці речі. Чиї вони, хто ж те скаже?! Міркую так: може, ігумена того кляштора, Може, єпископа якогось, що знайшов вічний відпочинок на чернечому цвинтарі. Але — най лежать в порядку, бо ж в день воскресіння мертвих візьме їх той, кому вони належаться, щоб перед страшним судом стати слушно, як пастир, з ознаками свого сану. Для того невідомого й зберігаю я ті речі, для нього, що він тут — господар був і є, а я — лише в гостині в нього, А ось далі, маю я ще й друге мешкання. Часом ночую тут більше влітку.
Прихожі заглянули в іншу печеру, що була поряд з капличкою. Купа листя, вкрита кількома смужками, в стіні — дерев'яний хрест без фігури, під хрестом — пожовклий людський череп. Перед печерою — купа свіжої, приправленої на кошики лози, від якої йшов своєрідний солодкавий аромат. На жердках, під кам'яною брилою висіли пучечки сушених трап, корінців, поморщених на галузках сухих ягідок.
-— Не замикаю ніколи ні капличку, ні хижки,— говорив господар,— а особливо взимку. Люди сюди, щоправда, і вдень серед літа майже ніколи не заходять, але зате звірі лісові, німа Божа твар,— ті від холоду та голоду до мене частенько навідуються. Сарни, зайці, а особливо вивірочки-чепурушки. Тваринки підкріпляться, нап'ються в струмочку,— "Божа вода" він прозивається й від багатьох немочей помагає,— й заглянуть до каплички, святому Франціскові хвалу й дяку віддаючи. Не дурно ж бо всіх їх своїми братами він звав! Знає про це вся німа твар. Знає!..
"Божа вода", накрита легеньким дерев'яним містком, срібною стрічкою витікала з озерця з лагідною пісенькою, яку й заносила в зелений присмерк лісу, що немов прикривав своєю шапкою нову чисту галявинку, котра нагадувала собою цвинтар. Рядками, в геометрично-справних лініях були вишиковані мініатюрні могилки, яких стояло одна біля одної понад сто.
— Бачите? — спитав пустельник.
— Мов кладовище, — не втримався молодий священик. — Але ж такого ніколи в житті ще не бачив.
— Напевне, — притакнув господар. — Це ж бо — "цвинтар непохованих". Кажуть-бо люди, що тіл чернечих, яких досягла кара вогненна, не знайшли. То ж гірко мені було знати, що їх навіть не поховано по християнському звичаю. Я й поробив усім їм маленькі могилки, квітки на них кладу, свяченою водою кроплю й молюся за тих, "імена їх же ти, Господи, віси". Най відпочивають до суду в спокою, а там Господь їх — "непохованих" розсудить. А що було їх сто дев'ять, відкрито мені у видінні...
Пустельник перехрестився широким хрестом й попровадив гостей до Нарцисового килима.
— Тут відпочиває якась свята людина. Гляньте уважно: я до цієї могили ніколи не діткнувся своєю грішною рукою, а отже, щорічно на могилці віночок безсмертників зеленіє й рожево цвіте. І цілу зиму ті квіти так і стоять. Хто їх насаджує? Господь відає. Але ж там, під ними, безперечно, праведний, тіло блаженного.— Став навколішки, молитовно зіп'яв руки до неба. Канонік вголос відмовив молитву за ту душу й за сто дев'ять "непохованих". Коли підвелись з землі, очі пустельника блищали від сліз.
— От тут знайшов я той череп, що там у келії моїй бачили ви. Весняні дощі розбурхали потік. "Божа вода" розмила грунт, лише могила праведника була не заторкнена, нічим їй повінь не пошкодила. Але при могилі блаженного об'явився кістяк і череп, та дивно: лежали вкупі, ніби від однієї людини останки земні, а тим часом череп великий, як у дорослого, а кістяк — манісінький, як у семи-восьмилітньої дитини. Хотів я був зібрати кісточки, поховати в землю свячену, так під руками в мене розсипались в порох. Але череп міцний. То й залишив я собі його "за друга".
Замовк. Звісив голову й замислився, не помічаючи, як весняний вітерець грається з його бородою, відгортає її, мов сторінку з книги. Раптом легенько торкнувся своїм гострим пальцем руки молодого священика.
— Коли прийде час змилування для тих нещасливих, що загинули тоді від вогню в кляшторі? — питалися ви, панотче...
Одного разу молився тут я вночі. І дивне вчулося мені. Над могилою праведника хтось хлипав і голос нерозбіриий щось белькотав, ніби по-дитячому. Довго слухав я, але мало зрозумів. Та все ж таки збагнув зовсім ясно, що тоді прийде змилування Боже на тих ченців зарозумілих, коли в цій церкві, що на Кальбергу, коли в ній буде за їхні душі відправлена остання служба Божа.
— Таж багато, дуже багато їх ще треба, служб тих, бо ж правлять там лише раз на рік, та й тож — не за їхні душі,— захитав головою пустельник.— Багато! Багато треба!
— А скільки ж саме їх треба, брате? — поспитав уже старший канонік.
І тихо злетіло з пустельникових уст велике число:
— Тисячу триста тринадцять!