А темнощі в душу пускати гріх. От, я чув, є книги, де написано, ніби апостол Павло був неграмотний. Як же так: апостол — і неграмотний?
Твердохліб пересмикнув плечима, ніби йому за комір полило холодним. Які перескоки від квашеної капусти до апостола Павла! Ось тобі й Кум-Король!
Він нарешті наважився ступнути на чистенькі ряденця, але не сів, а зупинився посеред кімнати, щоб мати хазяїна перед очима.
— Щодо апостолів я не спеціаліст,— вирішивши не заїдатися з Воздвиженським, сказав він,— та коли вже хтось там доскіпався до цього вашого Павла, то й я скажу: міг бути й неграмотним. Апостоли тому й апостоли, що неграмотні. У всякому разі, прокуратуру це не цікавить.
Кум-Король не відгукнувся, знов виказував суцільну неувагу до Твердохліба, ніби того й зовсім не було в хатинці. На базарі він весь був зітканий з рухів, з метушливих жестів і слів, з угодництва й прислужництва, а тут сидів непорушний, безплотний, як тінь, і не пробував захищатися, а вичікував, хотів виграти час, пересидіти отак, перетривати, не підпускати до себе. Не на того натрапив!
Твердохліб ще трохи поворушився на місці (топтати брудними черевиками чистенькі ряденця не хотів), тоді кинув недбало:
— І що ж ви — ось тільки з книгами та з ликами святих і живете?
— Живу сам, бо ніхто не може видержати такого труда, на який обрік себе,— зітхнув господар.
Годилося поспівчувати такому чоловікові, і Твердохліб поспівчував:
— Тяжко самотою?
— Не даю лінитися душі, вона й спасає тіло натруджене,— пролунало з тапчанчика.
Твердохліб прийшов не для допиту, а для знайомства. Знав, що офіційний допит не дасть нічого, як і офіційний обшук: це вже пробували робити задовго до нього, і щоразу Кум-Король виходив чистим і сухим з води. Він хотів застосувати власну тактику. Такої хитрої тактики допиту-недопиту не зумів би вигадати і їхній колишній викладач криміналістики доцент Калинник (студенти звали його беззлобно: Калимник. Хоч, здається, ніколи хабарів не брав). Калинник мав неабияку втіху від свого предмета. Впливав до аудиторії, як морський скат до акваріуму, обережно проносив опасисте черево до викладацького стола, довго відсапувався, витирав хустинкою спітніле обличчя, шию, руки, тоді майже пошепки звертався до студентів:
— Зачиніть кватирки, і двоє станьте біля дверей. Сьогодні я говоритиму про архісекретні штуки.
От би ахнув архісекретний Калинник, побачивши, як його колишній студент обплутує міцною сіттю здобич, яку ще нікому не вдавалося вловити! Твердохліб був у захваті і від своєї тактики, і від своїх хитрощів, і від своєї проникливості.
— Живете самотою — це видно,— наступав він на Воздвиженського,— а по вашій торгівлі видно й те, що одних рук в такому ділі не досить.
Кум-Король не пробував ухилятися, сам залазив у сіть — тільки зав'язуй.
— Годувати людей — святе діло,— мовив він скромненько.— А в святому ділі помічники знайдуться.
— Діло святе, а за капусту берете дорожче, ніж держава за ананаси, огірки ж ваші, здається, дорожчі за банани.
— А я ж нікого не принуждаю, хай бог боронить, не принуждаю,— трохи посовався на ряденці Кум-Ко-роль.— Не хочеш — не купуй. В магазині — там дешево, а йдуть не туди, а до мене. Бо там принуждєніє: бери, що дають. А в мене — добровілля. Мене люблять.
— Вашу капусту,— підказав Твердохліб.
— Діла чоловікові — ото й він сам.
— Кажуть, ви й фашистів своєю капусткою годували? — безжально вдарив його своїм найстрашнішим, як йому здавалося, запитанням Твердохліб. Але Кум-Король не збентежився анітрохи.
— їсти всі хочуть. Ви ж убивців у тюрмі годуєте? Всі тільки говоримо по-різному, а їмо однаково. Бо й бог же один.
Вимита борідка світилася в півтемряві, як свічечка, іі Твердохліб збагнув, що далі вести цю гру словами безглуздо: цей святенник від усього відбиватиметься своїм боженькою, а чим тут крити, не знав би й сам доцент Калинник. Тому вирішив перейти до рішучих дій.
— Я до вас для першого знайомства,— недбало промовив він,— поговорити ми зможемо згодом, а тепер чи не змогли б ви показати мені своє господарство? Цікавість, самі розумієте, суто службова. Обов'язок. Ясна річ, коли ви зможете... Бо якщо треба кудись далеко, а надворі така негода... У вас тут я щось не помітив нічого такого... Та й садиба у вас нібито зовсім маленька...
— Садибка маленька,— згодився Кум-Король,— чоловік маленький, і садибка така...
Твердохліб злякався, що той знов наверне на бога.
— А квашенина! — майже вигукнув він.— Сотні бочок квашенини — де ж беруться, де зберігаються?
— А де ж? — повторив слідом за ним Кум-Король.— Тут воно все. Під ногами.
— Під нами? Що тут — катакомби?
Він згадав про залишки якоїсь цегляної стіни, що тонули в глині, але не надав тому згадуванню ніякого значення. Що тут могло бути? Підземелля зруйнованого монастиря? Підземні ходи, прориті козаками, коли вони несли тут колись варту на околиці Києва в своїх куренях? Житла доісторичних людей, до яких не встиг докопатися Хвойка?
— Хай господь милує,— бочком зсуваючись з ряденця, прокректав Кум-Король,— все, як у людей, все по-божому. Показати, то й покажу. Хто хоче бачити, хай побачить, а хто хоче почути...
Він бурмотів, ідучи в куток, де тільки тепер Твердохліб помітив вузеньку шафочку для одягу, там господар довго вештався, щось одягав на себе, щось узував, тоді накинув собі на голову цупкий плащ і пішов до сіней і далі в дощ, не дбаючи, йде за ним Твердохліб чи ні.
Той не відставав, ішов за Кум-Королем, обігнув разом з ним хатку, опинився перед низеньким сарайчиком, якого з вулиці ніхто не міг помітити, знав, що все це крутійство, що Кум-Король обдурить його так само, як дурив уже багатьох перед цим, але й відступати вже не міг і не хотів.
Кум-Король голосно покашляв, так, ніби давав комусь знак, обережно відчинив двері сарайчика, відступився, пропускаючи поперед себе Твердохліба, і той побачив, що в сарайчику справді хтось є, дві незграбні постаті то нахилялися, то розгиналися під електролампочкою, що голо жевріла під низькою стелею, чорні тіні від тих двох, намножуючись, наскакуючи одна на одну, краяли, шматували тісний простір, розганяли темряву по кутках, запихали її туди, а вона виривалася і знов наповзала на них, заповнювала приміщення, не лишаючи місця і для тих двох, не кажучи вже про нових прихідців.
Твердохліб ніяк не міг розібрати, що роблять ті двоє, аж доки нарешті здогадався: натоптують у десятиві-дерні каструлі Кум-Короля капусту для завтрашнього торгу. Принаймні так воно мало бути за його припущеннями, бо десь же хтось готував щоночі ті каструлі, щоб вони щоразу повні удосвіта опинялися на Житньому ринку.
Хоч не був високий, прихилив голову, входячи до сарайчика, Кум-Король, якось зумів випередити Твердохліба, ніби й не ввійшов до сарайчика, а просто опинився там у спосіб таємничий і надприродний, так само не-простежено перескочив він увесь темний простір, і вже з-за тих двох постатей пролунав його лагідненький старечий голосок:
— Покажіть, дітки, доброму чоловікові те, що він хоче побачити.
Від того голосочка мовби зірвалася не знати звідкіля чорна лавина тіней. Вони впали на Твердохліба звідусіль, причавили грубо, безжально, твердо, від них чомусь гостро вдарило смердючим потом, тоді забило дух від запаху плісняви, земля провалилася в нього під ногами, тоді грюкнуло над головою так, ніби розлітався на шмаття весь світ, ще було болісне й незграбне падіння кудись униз і вниз, і темрява запанувала довкола нього безнадійна і вічна.
Така темрява, мабуть, буде, коли я вмру, подумалося Твердохлібові. Але знав, що не вмер, що живий, тільки ніяк не міг уторопати, що з ним сталося. Необережно ступнув і впав у якусь яму, в погріб, в хранилища Кум-Короля? Але ж чому така темрява і така тиша, і чому хтось, здається, нападав на нього, скрутив, зім'яв, пхнув, скинув униз? Твердохліб обережно помацав себе, довкола себе. Він досить незручно, боком лежав на холодних земляних (мабуть, глина!) східцях, які вели ще кудись нижче, в затхлість і плісняву, в ще більшу чорноту. Ніде жодного проблиску світла, жодного звуку, ніби в могилі.
— Гей, громадянине Воздвиженський! — гукнув Твердохліб, але темрява проковтнула його голос, а тоді пожбурила назад знівечений і кволий: "...не ...жен-ський..."
— Що за дурні жарти! — не здаючись, знову закричав Твердохліб.
"За ...ні ...ти..." — поглумилася над ним темрява.
— Ви пошкодуєте!
"...дуєте..." — реготнуло позасвіття.
Сміх у пеклі. Нарешті Твердохліб міг би досхочу посміятися зі свого способу слідства, яким хотів здивувати людство. Мав доволі часу і можливостей для цього. Шукати його навряд чи будуть: для цього в районній прокуратурі надто куці штати. До того ж він нікому не казав, що йде до Кум-Короля додому, а здогадатися про це не зміг би навіть геній криміналістики доцент Калинник. Яку тактику обшуку пропонував він для погребів? Тільки тайники, скрізь шукати тайники. "При огляді стінок погребів слід звернути увагу на цеглини, камені, шматки дерева й інші предмети, що легко виймаються, бо саме за ними можуть бути тайники",— це доцент Калинник. А коли сотня бочок квашеної капусти,— які тут до біса тайники?
Твердохліб поворушив руками й ногами, бридливо доторкуючись долонями до слизьких східців, поповз угору, поки вперся в тверду й так само слизьку, як і східці, дерев'яну ляду. Стукнув кулаком — ніякого звуку. Спробував крикнути — знов знущання підземель, а за ним розпач і безнадія.
Він ще не вірив, що попався, не страх смерті, а сором поразки душив його і злість на себе, на дурне хлоп'яцтво. Жалюгідний Шерлок Холмс! Фальшивий генератор слідчих ідей! Примітивний невдалюга! Як хвалився на курсі: "Великих суддів не буває, але є непідкупні!" Мав на увазі свою майбутню непідкупність. А тепер за тебе ніхто не дасть і щербатої копійки — ось і вся твоя непідкупність!
Знов і знов товкся Твердохліб кулаками в глуху ляду, але все марно, мабуть, ті одразу щезли з сарайчика, і Кум-Король спокійно вмиває руки.
Чорнота в підземеллі ставала ще щільнішою, вона заливала Твердохлібові не тільки очі, а й мозок, пробиралася в найпотаємніші куточки душі, з свинцевою нахабністю витіснювала звідти всі промінчики світла, щоб позбавити свою жертву будь-яких надій і навіть згадок.
Твердохлібові лишилося тільки одне: ждати.