— їдь.
Вiн хотiв добратися до автостради, яка вела через Тюрiнгiю на Дрезден. Автострада перетинала маленькi рiчки, мости, якi навряд щоб охоронялися, крiм того, потрапивши на Дрезденську автостраду, вони залишали далеко злiва провiнцiї Саксонiя-Ангальт i Бранденбург, де охороннi загони СА i СД були особливо пильними.
Вони мчали на пiвдень без зупинок, без затримок, надiйно вкритi темною нiччю. Десь далеко позаду вже знали про те, що з штрафної залiзничної команди втекли всi радянськi офiцери, якi були там, але нiхто не знав, що в самому центрi Нiмеччини, несамовито поглинаючи новi й новi кiлометри асфальтованих шосе, мчить кудись дивовижний автопоїзд з утiкачами. Концентричнi кола тривоги в зв'язку зi зникненням сорока семи полонених радянських офiцерiв розповсюджувалися повiльно, мляво, i гримотлива машина вже давно випорснула з окресленого ними простору. Десь ще писалися рапорти, десь ще тривали довгi телефоннi розмови, десь стукали високими твердими закаблуками офiцерських чобiт, перш нiж почати своє повiдомлення про втечу руських, гаркали: "Хайль Гiтлер!" А тут були свист вiтру, тьмянi розливи асфальту й бетону по вологiй веснянiй землi i шалений бiг вугластого громаддя гуми, металу й дерева, серед якого причаїлися такi небезпечнi для отих, що гаркали "Хайль!", люди.
I враз велетенське вогняне лезо розпанахало нiч навпiл. Десятки сонць запалали високо вгорi й тихо попливли до землi, виливаючи па неї потоки бiлого тремтливого свiтла.
— Що воно за чортiвня? — нахилившись до вуха Банникова, крикнув Андрiй,
— Американськi лiтаки, — вiдповiв той. — Кинули освiтлювальнi ракети. Зараз будуть бомбити,
— Що ж тут бомбити? — не зрозумiв Андрiй. — Оте село?
Справдi, попереду, неподалiк од шосе, виднiлося невеличке село, а за ним темнiли гори. Лiворуч стелився зелений пустинний луг. Здається, нiяких об'єктiв для повiтряного нападу немає. А втiм, хiба знаєш. Може, саме пiд отими круглими темними буграми розташувався який-небудь авiацiйний або танковий завод? I, можливо, лiтаки саме тут лишать свiй смертоносний вантаж. Самотня освiтлена машина на пустельнiй дорозi послужить їм прекрасною цiллю. Тож подалi звiдси, з цього осяяного мертвим свiтлом кола, з-пiд цього неба, в якому десь пропливають металевi птахи союзникiв. Андрiй глянув на водiя, щоб сказати йому про небезпеку. Але той сам дивився на Коваленка, i смертельна блiдiсть заливала його неголенi щоки. Губи його ворушилися, намагаючись вимовити якесь слово. "Боїться, — подумав Андрiй, — та й хто б тут не злякався".
— Давай натискуй, — гукнув вiн шоферовi, — вискочимо з цього чортового кола!
I аж тодi нiмець спромiгся вимовити те, що хотiв:
— Немає бензину.
— Що-о? — заревiв Андрiй i сам злякався свого голосу. — Куди ж ти його подiв?
— Кiнчився, — знизав плечима шофер.
— Але ж мотор ще працює?
— Нi.
Справдi, машина вже не гула. Гуло й тремтiло небо од сотень невидимих лiтакiв. Машина котилася по iнерцiї.
— Зверни хоч з дороги! — наказав шоферовi Андрiй. Машина пiдстрибнула кiлька разiв по зеленому купинню i стала.
— Що там у вас? — перегнувся з кузова Антропов. — Зараз же союзники накриють нас бомбовим килимом.
— Бензин кiнчився, — вiдповiв Андрiй.
— Що ж тепер робитимемо?
— Сидiти всiм у машинi. Не розходитись. З повiтря ми зараз майже непомiтнi. А бензин я спробую дiстати.
— Де ж ти його дiстанеш? Хiба в отому селi?
— А хоч би й там!
— У цих, мабуть, i воду по картках дають, а ти на бензин розраховуєш.
— Спробувати можна.
— Ну, давай.
Андрiй узяв у шофера канiстру i хотiв iти з Банниковим до села, але Антропов заявив, що замiсть Банникова пiде вiн.
— Я з кулеметом, — сказав Сашко. — Командира треба охороняти.
— Не говори дурниць, — розсердився Андрiй. — Яка тут може бути мова про охорону?
— А коли в селi розквартирований роздiл есесiвцiв? Не можеш же ти розраховувати, що при такiй iлюмiнацiї всi вони сплять, як бабаки? Цопнуть тебе там, а ми сиди та жди. Пiшли вдвох.
В селi справдi не спали. В дворах чулися квапливi кроки, притишенi голоси, злякана метушня. Небо ще заливало землю потоками свiтла i ревiло, ревiло, загрожуючи прорватися зливою бомб.
— Поки тут панiка, треба дiяти, — шепнув Андрiєвi Сашко. — Спасибi американцям, що присвiтили.
Вiн зазирав до кожного двору, сподiваючись побачити там машину або трактор, але нiде не мiг нiчого помiтити.
— Чорти! — бурмотiв Сашко. — Вони все ховають у гаражах. Ти бачиш, якi сараї повибехкували! Хваляться своєю чеснiстю, а ховають все так, нiби тут злодiй на злодiї.
Нарештi їм пощастило: в одному з дворiв стояв старенький двотонний "опель". Вони вскочили у двiр, пiдбiгли до машини.
— Ти знаєш, де тут бак з горючим? — спитав Сашко.
— А чорт його знає, — знизав плечима Андрiй.
— Ну й я не знаю. Треба було шофера з собою взяти. От дурнi!
Хрипкий, стривожений голос, що пролунав з якогось темного закутка, примусив їх замовкнути.
— Хто там? — спитала темрява.
— Хазяїн! — покликав Андрiй, — Ходи-но сюди!
Хазяїн вагався. Вiн мовчав i думав. Йому, мабуть, не хотiлося виходити на освiтлене мiсце, але вiн не хотiв допустити й того, щоб якiсь чужi люди порядкували бiля його машини.
— А ви хто такi? — ще раз спитав вiн. — Чого вам треба?
— Ходи сюди! — повторив Андрiй, знаючи, що по цiй однiй фразi нiмець не зможе догадатися, з ким має справу.
Старий нiмець, у картузi з навушниками i в цупких чорних крагах, виповз iз погреба i пошкутильгав до хлопцiв.
— Хто такi? — прохрипiв вiн, з подивом розглядаючи по-чудернацькому зодягнених незнайомцiв.
— Бензин є? — не вiдповiдаючи, запитав у свою чергу Андрiй.
— Який тобi бензин! Вiйна! — сказав нiмець i повернувся, щоб iти назад. Але Антропов не дав йому, цього зробити. Вiн схопив нiмця за порудiлий сукняний пiджак, рвонув до себе i, нахилившись до самого обличчя, прошепотiв:
— Давай бензин, гад, а то до стiнки поставлю!
I щоб було зрозумiлiше, наставив на нiмця кулемет. Нiмець зiщулився i злякано зиркав то на Сашка, то на Андрiя.
— Бензин, розумiєш? — сказав Коваленко.
— Немає бензину, — захрипiв нiмець. — Трiшечки є. Зовсiм мало.
— Давай скiльки є.
Андрiй дав нiмцевi канiстру. Той побовтав її, переконався, що вона зовсiм порожня, i ступив до машини.
— Дуже мало бензину, — бурмотiв вiн, одкриваючи бак, — Вiйна все забрала. Все.
— Нiчого, папашо, — вже лагiднiше сказав Антропов, — скоро вiйнi капут, тодi заживемо, ферштейн?
Коли з канiстрою бензину вони повернулися до свого автопоїзда, небо вже гримiло тихiше: лiтаки вiддалялися вiд цього мiсця.
— Мабуть, присвiтили собi, щоб не збитись з дороги, — висловив припущення Антропов. — А ми вже злякалися, що почнуть бомбити.
— Могли й бомбити, — сказав хтось з машини.
— Тодi б i кiсточок не позбирав наших.
— Загинули б вiд своїх союзникiв.
— Одну хвилинку уваги, — попросив Андрiй. — У нас зараз лише два десятки лiтрiв бензину. Його вистачить на те, щоб знову завести машину в схованку, як минулої ночi, але тодi продовжувати свою подорож ми не матимемо змоги. Є iнший варiант. Спробувати дiстатися до автостради, до якої звiдси не бiльше двадцяти кiлометрiв, i до свiтанку роздобути десь бензину. По автострадi ходять машини. Там є заправочнi станцiї. Якщо ми дiстанемо бензину й доберемося до Тюрiнгських лiсiв, тодi ми будемо хоча б у вiдноснiй безпецi. Нинi ми ще в провiнцiї Гессен, тобто в тiй самiй провiнцiї, з якої втекли. Нас тут уже шукають. Отже, треба вирiшувати.
— Що там вирiшувати — треба їхати на автостраду, — залунали голоси.
— Вперед, i тiльки.
— Щоб ближче додому.
— А то весь час плутаємося в цьому клятому Гессенi.
— Хоч до Чехiї добратися б, i то добре. Там партизани є.
Освiтлювальнi бомби одна за одною гасли, темрява й тиша знову одягали землю. Шофер залив бензин у бак, завiв мотор i вирулив на шосе.
— До автостради, — наказав Андрiй. — В Нейкiрхен заїздити не будемо, поїхали прямо.
Автострада бiлiла в темрявi, немов посипана крейдою. Вона була порожня, як безводна пустиня. Широкi смуги бетону втiкали в темряву, i машина нiяк не могла їх наздогнати. Рекламнi щити стрибали з узбочин на дорогу й простягали до машин свої широкi долонi, благаючи її зупинитися. Щити пропонували приїжджим користатися чорнилом "Пелiкан", ловити розкрадачiв вугiлля, економити на картопляному лушпиннi, на якому економить сам фюрер, i знову й знову нагадували про альтернативу, висунуту доктором Геббельсом: "Перемога або бiльшовицький хаос". Лякаючи свiй народ хаосом, фашисти перетворили Нiмеччину на пустиню. Другу нiч машина їхала по мертвiй країнi. Нi зблиску свiтла, нi людського голосу, нi дитячого смiху, нi пiснi не можна було почути в нiчнiй Нiмеччинi. Якби не згадка про гестапiвцiв i есесiвцiв, можна було б подумати, що вони їдуть не по Землi, а по Мiсяцю. I тому, коли далеко попереду, на протилежнiй смузi автостради, зачорнiла зустрiчна машина, всi зрадiли їй так, нiби то їхали якiсь друзi.
З кузова застукотiли в кабiнку, та Андрiй i сам уже помiтив машину. Вiн наказав шоферовi зупинитися й швидко вискочив з кабiнки. Антропов з своїм кулеметом злазив з кузова.
— Хай спробує не зупинитися, — бурмотiв вiн, — як сiкону по колесах, так тiльки пшикне.
Вони перебiгли через нешироку смугу трави, що роздiляла полотно автостради на двi частини, i замахали руками назустрiч машинi. Звiдти їх помiтили. Скрипнули гальма. Вiдхилилися дверцята. Звiдти визирнув шофер у солдатськiй унiформi. Машина була вiйськова!
Але часу на роздуми не лишалося. Андрiй i Сашко забiгли з двох бокiв кабiнки i виставили зброю. Солдат-шофер одсахнувся од Андрiєвого парабелума.
— Бензин, — сказав Андрiй. — Давай бензин! Миттю!
В кабiнцi сидiв ще хтось, теж вiйськовий, але на того так подiяв кулемет Антропова, що вiн навiть не поворухнувся, Солдат зiскочив на землю й став одкручувати затичку бака. Знову появилася канiстра, знову, як у селi, задзюркотiв у порожню посудину бензин.
— Залишиш трошки собi, — звелiв Андрiй.
— А тут i залишати нiчого, — пробурмотiв солдат, — бак майже порожнiй.
Вiн нацiдив канiстру ї постукотiв по баковi.
— Все. Залишилось сто грамiв, не бiльше.
— Заводь машину i їдь, — наказав Андрiй.
Солдат не ждав повторного запрошення. Вiн зiскочив на своє мiсце, натиснув на стартер i рвонув важiль передач,
Андрiй i Сашко постояли, поки машина зникла в пiтьмi, й пiшли до своїх.
— Знову тiльки одна канiстра, — з жалем промовив Андрiй.