З нього вийшли четверо в сірих кітелях — співголови "Порядку", з якими Тищенко і Булига-Компанієць відзначали повернення з того світу. Вони були однакового зросту, однакової вгодованості, однакового віку і нагадували набір олов’яних генералів. Поміж них не виявилося того, з залисинами, котрий очолював зібрання, з чого Тищенко зробив висновок, що гору взяла фракція, до якої він не належав.
Іван Іванович, мабуть, вирішивши, що час уже пояснити ситуацію, сказав:
— Заколот виник на грунті того, хто вами, я хотів сказати: нами, володітиме. А точніше — хто володітиме апаратом чистки "Порядку". Будучи одностайними в тому, що асоціація потребує капітальної чистки, вони розходяться в поглядах на те, від кого її слід чистити. — Учений кисло посміхнувся.
Тищенко завважив, що Надя в усі очі дивиться на Булигу-Компанійця. В погляді її було порівну тривоги й збентеженості. Либонь, вона не могла второпати, яку роль у всьому цьому відведено її нареченому, а відтак і їй.
Між тим на екрані від групи офіцерів відділився один, високий, і підійшов до людей, котрі приїхали на урядовому лімузині. Скинувши руку до хвацько загнутої тулії кашкета, він на мить завмер, а тоді, обернувшись на закаблуках, знову пішов до військових. Одразу ж по тому (мабуть, пролунала команда) з критих машин висипало по півсотні солдат у десантній формі. Дула кулеметів на бронетранспортерах ворухнулись і задерлися вгору.
— Вони що, справді збираються штурмувати? — озвався Панас Дряпун. — Але ж у готелі всього з десяток охоронців.
— Мабуть, у такий спосіб вони сподіваються справити на нас враження, — не без скепсису мовив керівник Центру перевтілення.
Та по миті з’ясувалося, що військові мали інший намір. Вони готувалися відбивати атаку з повітря. Над набережною зависло з півдесятка плямистих гелікоптерів. А ще два вже сідали на дах готелю, і з них вискакували десантники. І тут почувся тремтливий від хвилювання голос Наді:
— Моєму дядькові загрожує біда? — вона зверталася до Івана Івановича, і в неї були повні очі сліз.
— Гадаю, сонечко, що біда загрожує отим чотирьом, які заварили кашу. — Учений кивнув на екран, де четверо в сірих кітелях хутко повскакували в чорний лімузин і подалися від готелю.
Керівник Центру підійшов до телефону, зняв трубку і якийсь час очікував, не відводячи очей від екрану. Апарат був без диска і, либонь, зв’язував тільки з одним абонентом. Нарешті клацнуло, і почувся чоловічий голос:
— Якісь проблеми?
— У нас ні. Але біля гуртожитку... Що нам робити?
— Чекайте. — Знову клацнуло. Зв’язок обірвався.
Іван Іванович хоч і притискав трубку до вуха, але в тиші підземелля слова співрозмовника чули всі. То був голос першої особи "Порядку". Тищенко впізнав його одразу. Водночас він завважив подумки, що дівчина заспокоїлась. Поза сумнівом, це був її дядько. "Серйозний чоловік, — подумав про нього Тищенко, — намислив породичатися з самим Антихристом".
Тим часом солдати, які спершу позалягали під стінами готелю, тепер кинулись до воріт і скоро зникли в цоколі будинку, де була автостоянка. Сонце хилилося до заходу, і на бруківці, клумбах, стінах ковзали тіні від гелікоптерів, що були поза межами бачення телеоб’єктиву. Їх налетіло вже з півсотні. На набережній з’явилися десантники, мабуть, із тих машин, що сіли віддалік.
— От і по заколоту, — мовив Іван Іванович.
— На що можуть розраховувати заколотники? — поцікавилася лже-Особа.
— Офіцери — на військовий трибунал. Солдати ж — ні на що. Вони виконували наказ.
— А ті четверо, що приїздили на лімузині? — знову лже-Особа.
— Скоріше за все — поплатяться кітелями.
— І це все?!
— Це дуже суворе покарання.
— Покарання суворе тоді, коли в людини віднімають життя, а не кітель.
— Ну, то вже занадто.
Лже-Особа виразно подивився на Панаса Дряпуна — крізь непроникність на обличчі в секретаря проступала іронія.
— Вам справді слід було б звернутися по допомогу до патріарха Варфоломея Другого, — сказала лже-Особа.
Надя, яка слухала діалог між ученим і Булигою-Компанійцем, закліпала віями, намагаючись второпати, про що йдеться. Звикнувши до статусу нареченої хлопця, котрого з дитинства готували до якоїсь особливої місії, вона не ставила зайвих запитань. Але останнім часом відбувалося щось дивне. Передусім різко змінився характер і темперамент її коханого. Потім — чоловік, який колись із лихими намірами проник до кімнати Компанійця, раптом опинився в одній з ним компанії. І нарешті — патріарх Варфоломей Другий п’ятдесят років як покійний.
— Поговоримо про це іншим разом, — сказав Іван Іванович, завваживши на обличчі дівчини збентеження.
Між тим десантники щільним кільцем оточили гуртожиток Вищої школи "Порядку". Їх було кілька сот, і вони тримали автомати напоготові. Над бронетранспортерами зависли гелікоптери. І тут з воріт вийшов офіцер з білим клаптем у піднятій руці. Водночас у підземеллі пролунав зуммер. Учений зняв трубку.
— Можете йти в гуртожиток, — почувся той самий голос.
Коли вони були вже під басейном і очікували, поки з нього витече вода, керівник Центру перевтілення сказав:
— Про цей хід, крім мене і того, з ким я розмовляв по телефону, досі не знала жодна жива душа. Гадаю, не варто нагадувати про неприпустимість розголошення? — він звертався до всіх, але дивився на дівчину.
...До кімнати вони зайшли утрьох. Водій-секретар залишився біля машини, а Надя пішла до себе в номер. Порожня пляшка на столі свідчила, що заколотники тут побували.
— Варвари, — сказав господар, піднімаючи з підлоги течку з особовою справою, яку до втечі переглядав Тищенко.
Озвалася лже-Особа:
— Якщо на нас було вчинено напад чи замах, то виконавці мали бути втаємничені. А відтак рано чи пізно про нас — людей з того світу — знатимуть усі.
— Таке виключається на всі сто відсотків, — відказав упевнено Іван Іванович. — Військові мали завдання викрасти нас. І тільки. А хто тут є хто, їх не цікавить. Існують правила гри, які нікому не дано порушувати, навіть якщо в цій грі поставлено найвищу ставку — владу. Бо тоді порушник правил втратить не тільки кітель...
8
Тищенко весь час поглядав у панорамне люстерко, але "хвоста" не помічав. Про всяк випадок він об’їздив цілий квартал і, не завваживши нічого підзрілого, погнав машину до офісу "Експарки". Булига-Компанієць сидів мовчки. Коли вони вийшли, Тищенко застеріг, що не тільки в машині, а й також в офісі можуть бути "жучки". Між тим товариш його з трепетом спускався сходами в приміщення, яке вони колись гуртом перетворили із занедбаного підвалу на офіс. Це були перші кроки організаторів нового кооперативу. Двері виявилися незамкненими. Ті, що викрали Тищенка, їх навіть щільно не причинили. Відкритими залишалися і верхні рами вікон. Тищенкові здалося, що в кімнаті ще зберігся запах мастила, яким змащують зброю, і дешевих цигарок. Співчуття до нападників, що досі попеліло в його свідомості, за мить випарувалося. "Падлюки, — подумав він. — Тут же архів, угоди з організаціями-замовниками, гроші!". Та, на щастя, все виявилося на місці. Тим часом прибулець із потойбіччя видивлявся на фотопортрет Булиги. Він довго не зводив з нього очей, а тоді перевів погляд на фото Микити Коршуновича. То був похмурий чолов’яга з низьким чолом і глибоко посадженими очима. Плескатий ніс, вузькі губи і широкі вилиці виказували якщо не кримінального злочинця, то принаймні людину, схильну до злочину. Надто ж ця прикмета кидалася в очі поряд із відкритим, усміхненим обличчям Хоми Булиги.
— Цей тип, мабуть, перед тим, як найнятися до "Експарки", років зо п’ятнадцять відсидів за тяжкі злочини, — мовив Булига-Компанієць, шукаючи очима потаємний мікрофон. Він уже автоматично грав роль людини непоінформованої.
— Ні, хазяїне, — підхопив гру Тищенко. — Це був сміливий, товариський і м’який за вдачею чоловік. Принаймні, така інформація в моєму теперішньому черепку.
І знову Тищенко видивлявся в панорамне люстерко, але стеження не завважив. Схоже, їм вірили. На задньому сидінні лежали дві особові справи: того, кого "Порядок" збирався імпортувати з потойбіччя, і Микити Коршуновича, котрий загинув на одній із планет сузір’я Кассіопеї.
Між тим мовчання водія і пасажира могло б видатися тому, хто сидів за пультом підслуховування, підозрілим, і Тищенко озвався:
— Як ти гадаєш, хазяїне, з чого краще починати?
— Саме над цим я весь час і думаю, — відказала лже-Особа. — Принаймні, починати треба так, щоб не порушити їхніх правил гри.
— Але ж це неможливо. Вони збочили з нашого курсу.
— Чи такий він уже бездоганний — наш курс?
Куляба зустрів їх запитанням:
— Що то за шухер був на набережній?
— Навчання військ протиповітряної оборони, — відказав лже-Каламус.
— Ну, дають! Військові навчання в центрі міста. Це ж треба...
Булига-Компанієць поклав на стіл дві течки з особовими справами.
— Життєпис оцього чоловіка, — він кивнув на особову справу Коршуновича, — віднині мусить стати твоїм життєписом. Від того, наскільки ти в нього вплетешся, залежатиме успіх операції і твоє повернення з відрядження.
Тим часом Тищенко повисмикував штепселі з розеток радіо, телевізора, телефона, згріб зі столу газети.
— Віднині вважай себе під домашнім арештом, — мовив він. — Харчами запасся?
...Вони поминули авто і попрямували до лавки на дитячому майданчику. На піску місцями проглядалися ще сліди від їхньої машини і мікроавтобуса правоохоронців.
— Неспокійно на душі за хлопця, — сказав Булига-Компанієць. — Адже в потойбіччі їхні сутності — його і того зека — зустрінуть не тільки наші, а й "закриті". Сподівання маю на те, що пам’ять у Куляби про Коршуновича значно свіжіша, ніж у зека про свого дядька. А це значить, що сутності провідника й Коршуновича зустрінуться раніше ніж сутності ємкості і того, кого в неї збираються втілити. Втім, поняття скоріше — раніше, як і ближче — далі, там не існують. Значення має тільки глибина почуттів, носієм яких є людська душа.
— Мене теж бентежить доля Куляби, — сказав Тищенко. — Але ми з тобою у ще більшій небезпеці. Викрадення і примусове служіння якомусь із фрагментів дракона — це найлегша участь, що на нас очікує. Гірше, коли Іван Іванович зажадає записати на плівку лже-Каламусову ауру і виявить, що вона нічим не відрізняється від Тищенкової.