– просто Джейсон!
– Дякую, Джейсоне!
Натхненний благословенням Шумана я зателефонував до батьків і бадьоро повідомив, що вирушаю до Америки в довготривале відрядження. Так-так – я про них не забуватиму – часто виходитиму на зв'язок, переважно скайпом. Врешті, це ж цивілізовані штати, а не дика Африка!
Лука. Липовий цвіт
З Оксаною він познайомився коли вже працював на пак-заводі. Саме під демобілізацію Луки в корпусах колишнього електродного німці закінчили облаштовувати завод з виготовлення пластикової тари, при наборі робітників перевагу надавали молоді, тож досвідчений майстер Іван Гуленко пролетів, а в його сина з працевлаштуванням клопоту, вважай, не було. Спершу Лука працював оператором гарячого пресування, згодом, розгледівши, що руки в хлопця ростуть звідки треба, Несторович перевів його в налагоджувальники.
Тим часом відмінниця, володарка золотої медалі й узагалі всебічно бездоганна донька рожищівських вчителів закінчила економічний (зрозуміло – з відзнакою) й повернулася в рідне містечко. Особливої потреби в економістах провінційний Рожищів не відчував, тож тато з мамою прилаштували доню куди спромоглися, а саме – на ставку рядового бухгалтера в напівпритомне Заготзерно, яке трималося за рахунок новоявлених торгашів, здаючи їм у оренду порожні зерносховища.
Вони вчилися в одній школі, але тоді молодшого на три роки дівчура Лука, зрозуміло, не помічав. А в купу їх звела білочка – згодом щасливе подружжя навіть жартувало, що замовить і встановить на місці тієї вікопомної події скульптуру непосидющої тваринки.
З Підгірців, що були по суті передмістям Рожищева, будь якої пори року й за будь якої погоди Лука їздив на роботу велосипедом. Якось узимку, крутячи педалями повз табунець пухнастих ялин, що біля контори колишнього Комунгоспу, хлопець побачив під деревами діловите руде звірятко. Усміхнувся й покотив собі далі, але коли білочка під ялинами трапилася Луці вдруге, а потім і втретє, парубок вирішив заприятелювати з тваринкою. Брав з дому жменю вилущених горіхових ядер і, проїжджаючи повз Комунгосп, залишав поживу білочці. Та швидко звикла до подарунків, Лука був переконаний, що рудий клубочок почав його пізнавати.
Одного дня, підкочуючи до володінь своєї вихованки, Лука побачив, що під ялиною стоїть симпатична дівчина, а на гілці перед незнайомкою забавляється "його" руденьке звіря. Дівчина була вбрана в коротенький брунастий кожушок з рудою окрайкою, її голівку прикрашала брунаста шапка "Наче дві білочки!" – подумалось Луці. Хлопець зупинився, бо мав у кишені жменю розтовчених горіхів.
– Вона зовсім не боїться! – зауваживши його присутність, повернулася до Луки дівчина.
У її сяючих блакитних очах було стільки щирості й захвату, що хлопцеві враз перехопило подих.
– Звичайно! – промовив він хрипко. – Це ж моя білочка!
– Твоя?
Встановлювати під ялинкою скульптуру вони звісно не збиралися, зате опинившись якось узимку біля історичного деревця, родина Гуленків улаштувала під ним справжню фотосесію: Оксана фотографувала Луку з Бориславчиком, дев'ятирічний Бориславчик – тата з мамою, а татусь – маму з синочком – вдвох і порізно. В Луки тоді саме замерзли пальці, він ніяк не міг втрапити ними в потрібні кнопочки, Бориславчик терпляче чекав під ялинкою і усміхався.
Стосунки між закоханими розвивалися бурхливо. Решту зими після роботи Лука крутив педалі не додому, а до одної з чотирьох рожищівських дев'ятиповерхівок, де вчительська родина з гарним українським прізвищем Калиниченко мала квартиру. Оксана володіла в тій квартирі власною кімнатою й вони годинами просиджували там теревенячи про все на світі, слухаючи музику й дивлячись кіно, сперечаючись і доходячи спільної думки, сміючись і зітхаючи, обіймаючись і цілуючись. Гукаючи майбутнього зятя на чай, Ганна Олексіївна – педагог з двадцятидворічним стажем, делікатно стукала в двері, а коли їй дозволяли ввійти, неодмінно вибачалася.
Якось, уже над весну, коли подружжя вчителів вибралось на іменини до колеги, обійми й поцілунки закоханих продовжились на ліжку, і то було перше спільне ліжко не лише для неї, а й для нього. Лука невміло, незграбно й сором'язливо обхоплював тендітне дівоче тільце й десятки найбезглуздіших думок заважали йому відчути насолоду від цих обіймів: добре, що нас ніхто не бачить; добре, що вона така ж недосвідчена як і я; треба втекти до повернення Ганни Олексіївни й Андрія Андрійовича, бо вони зрозуміють що тут відбулося з винуватого виразу наших мармиз; напевно я якийсь не такий, бо в мене нічого не виходить; напевно я розчарував Оксану й це була наша остання зустріч…
Але насправді та зустріч була не останньою, а лише першою "повноцінною" їхньою зустріччю, і надалі в нього все виходило, й занурюючись у п'янку жарінь обіймів коханої, Лука топився в тій жаріні наче поліетиленовий субстрат у плавильні, й не вірив, що це відбувається з ним, і не хотів щоб це закінчувалось, і йому дуже кортіло зараз же врятувати Оксану від усіх можливих і неможливих напастей світу, й він почувався на таке здатним!
– Яка я? – спитала вона його якось, щаслива й знеможена, коли "плавильня" пристрастей тихо вичахала після напруженої солодкої праці. На той час Лука вже познайомив дівчину з батьками й качались вони не на вікопомному ліжку в "педагогічній" рожищівській квартирі, а на тахті в його підгірцівському барлогові, головною і, власне, єдиною прикрасою якого був постер з розкішною, обчіпляною нікельованими деталями, вантажівкою на розкішному автобані.
– Ти? – Оксанина гра Луці сподобалась. – Невисока, тендітна, з різьбленими ніжками й досконалими грудьми, з пласким животиком і пружними сідничками, з блакитними очима й сріблястими косами, з кирпатеньким носиком і пухкенькими вустами, а ще з родимкою на лопатці…
– Ну, ти мене трохи прикрасив, але хай – дозволяю, а от за вдачею?
– Життєрадісна, довірлива, вразлива, вередлива й ревнива, але, на моє щастя – в терпимих обсягах. Правдолюбна, щира. Любиш солодощі й неспроможна від них відмовитись. Любиш котів.
– І білочок!
– І білочок.
– І що – жодної відчутної вади?
– Жодної!
–Брехло! Брехло й підлабузник! Бо ще я базікало, іноді забуваю свої обіцянки, не вмію заощаджувати, не вмію робити гарний манікюр, люблю котів, але не люблю собак! А ще… тільки між нами: крім еротичної, якщо вірити експерту, родимки на лопатці я маю зовсім негарні цятки на шиї…
– Чортяка, невже? Ти відкрила мені очі! – з робленим розпачем вигукнув Лука.
– Добре що не запізно…
– Боюсь – запізно! – зітхнув хлопець. – Ну а я? Що свідок має повідомити про Луку Гуленка?
– Він кремезний, дужий, у нього гарна спина…
– Спина?
– Не дивуйся, для чоловіка гарна спина – це дуже важливо! Русявий, кароокий. Має рельєфні, виразні риси обличчя: губи, ніс, брови. За природою: чесний, чутливий до несправедливості, можливо десь йому не вистачає рішучості, але це не так вада, як особлива прикмета, наче ота моя родимка. Як і більшість чоловіків неуважний до своєї зовнішності. Любить вареники з вишнями. Любить психологічні детективи. Любить білочок.
– І котів!
– І котів.
– Все?
– Царице небесна, тобі цього мало? – щойно я змалювала Аполлона!
– Нажаль високий суд не може прийняти до уваги покази свідка бо вони необ'єктивні!
– Протестую!
– Необ'єктивні! Свідок забув сказати, що Лука Гуленко зовсім не знається на музиці, що він аполітичний, некомпанійський, що комплексує через незакінчений інститут, що захопившись громадянкою О. Калиниченко, забув про мамині уродини, що на його грудях немає волосся, як у справжнього мачо…
– Наклеп, ваша честь – суцільний наклеп!
– А ще він не помічає вад коханої!
– О – це пом'якшувальна обставина!
Пашка збирав любовні здобутки наче філателіст марки. Єдиною відмінністю між ним і затятим колекціонером було хіба те, що на відміну від філателіста друзяка Луки не міг обміняти одну "марку" на іншу, а якщо вона дуже рідкісна то й на кілька інших, про що, очевидно, мріяв. Мешкав друзяка в хаті, яку ділив навпіл із якимись далекими родичами, де кожен мав окремий вхід і окремий виїзд на тиху яблуневу вуличку. Словом, умови для "колекціонування" були наближеними до ідеальних. Тоді Пашка саме сокорив довкола білявої Женечки, яка найдорожчою коштовністю прикрашала ювелірний кіоск у приміщенні місцевого торгівельного центру Гермес. Подробицями тернистого шляху до чергової звитяги Пашка простодушно ділився з друзякою.
– Брате, виручай – притримав він якось Луку після роботи. – Попрацюй поштовим голубом! Треба передати Женечці цидулку, а мені до кралі наближатися не можна, рогоносець там такої агентури навербував – жах! Заборонив бідолашній купувати стільникового… Підійдеш, тицьнеш, скажеш що від мене. Тільки дивись, щоб поруч нікого не було – агентура!
Передати велелюбній продавчині записку так, "щоб поруч нікого не було" Луці пощастило не одразу. До скляної будки з ювеліркою підходили покупці й просто роззяви, дівчата й молодиці довго розглядали сяючі коштовності за склом, зітхали, відходили, але їхнє місце тут таки заступали інші. Лука мотав кола поблизу, роздивлявся то ліки в сусідньому аптечному кіоску, то сигарети на вітрині біля касирки Гермесу та все зиркав у бік Женечки – чи не збезлюдніло. Почувався ідіотом, надто – пам'ятаючи застереження товариша про насиченість простору навколо його "кралі" агентурою. Врешті піймав таки мить, ткнув білявці зіжмаканий від сум'яття папірець, буркнув, що це від Пашки й ушився.
Міліція загребла його вранці, щойно Лука з'явився на роботі – не встиг і перевдягнутися. Судячи з запаху, в клітці іржавого Уазика хтось відлив, але це, схоже відчував лише затриманий. У відділку Луці повідомили, що він має право на адвоката й повели на допит до щуплявого капітана, обличчя якого прикрашали кислий вираз та окуляри а-ля Лаврентій Павлович Берія. З'ясувавши, що підозрюваний уявлення не має чому його затримали, капітан розказав, що вночі була спроба пограбування ювелірного кіоску в Гермесі, де грабіжники розбили вікно, але коштовності вціліли, бо харцизяки не впоралися з сейфом і вшились. Так от, навідником, а можливо й організатором та виконавцем злочину був не хто інший як він – мешканець села Підгірці, неодружений, військовозобов'язаний і досі чомусь не судимий Лука Гуленко.
– В Гермесі тебе пізнали! – ледве не урочисто проголосив кислолиций капітан.