Відчував себе прошаком, притому зганьбленим, і вирішив ніколи в світі не переступати того порога; зрештою, він завжди був мені важкопереступний. Батько, однак, вважав, здається, що ті його скромні подачки — це і є його обов’язок переді мною, бо розшукав мене сам, власне, дочекався, тупцяючи біля нашого під’їзду, повів мене в погребок на Хрещатику, де були старі зацвілі дзеркала і де чадолюбиві мами й тати (більше мами) начиняли морозивом своїх пуцьверінків. Батько купив по двісті грамів собі й мені, і поки їли те морозиво, оповів, що його Свєта непогана жінка, але часом її кусає ґедзь — це буває в усіх жінок, навчав мене батько, а зараз вона кається і хоче, щоб я заходив до них як раніше, вона нічого проти мене не має — з цих слів я прийшов до висновку, що в них там був щодо мене скандальчик і що мачуха таки поступилася. Але я відмовився. Батько зітхнув.
— Хоч, поведу тебе на футбол? — запропонував він.
Це було заманливо, бо мене ніхто ніколи не водив на футбол, однак я розумів, що батько до мене підлещується, тож і від цього відмовився. Тоді він знову зітхнув, вийняв ручку й написав на серветці, яку вийняв зі склянки тут-таки, телефона, сказавши, що це його робочий телефон, що я можу ним користуватися, тобто щоб я дзвонив йому раз на тиждень, ми домовлятимемося про зустріч, ходитимемо в зоопарк, на каруселі, в кіно — куди, сказав він, захочеш.
— Ну, і якогось рубля тобі дам, — завершив він.
Це вже було настільки спокусливо, що я вирішив телефона взяти, дзвонитиму — не дзвонитиму, то діло десяте; зрештою, не він же мене зі свого дому виганяв! Однак я був певний, що в їхньому домі панує не він, а ота кляча з вибіленим волоссям, а її я вік би не бачив. Ми розійшлися, помирившись, але любові до батька все одно я не відчував — був він мені чужий. Куди ближчі мені були Михайло й Борис, а з ними все було гаразд. Було б узагалі з ними чудесно, та на Бориса вряди-годи нападало, тоді він промовляв своє: "Хочеться в смолі покупатися", — і ми йшли чинити дрібні капості: щось потягнем на базарі, спробуємо пролізти безплатно в кіно, раз Борис придумає плювати в спини перехожим, не раз ми влаштовували в кінотеатрі крик та гам і так далі — все це було дрібне, але потрібне Борису, бо по тому він заспокоювався; ми знову ставали мирні й грали в карти, лазили по кручах і дворах; раз на нас напали хлопчаки з іншої вулиці, і ми ледве відбилися. Почали більшу увагу звертати на осіб протилежної статі й чимало про те говорили.
І от якось прийшов Борис, викликав мене, ми спустились униз, захопивши з собою Михайла.
— Хочеться в смолі покупатися, — сказав Борис, але якось загадково, навіть підморгнувши нам.
— Щось придумав? — спитав Михайло.
— Переговорив із Людкою, — мовив він (Людка була його сестра, молодша на рік). — Вона нам дасть.
— Що дасть? — спитав наївно я.
Борис із Михайлом засміялися.
— Ти дурний чи придурюєшся? — спитав Михайло.
— Предки на роботі, — сказав Борис. — Хто хоче, йде, а хто дурний чи придурюється, залишається.
Відверто кажучи, я хотів залишитися, був-бо тільки в п’ятому класі, й дівчата та жінки більше лякали мене, як вабили.
— То як, Миш? — спитав Борис.
— Іду, — сказав Михайло.
— Макс?
— Іду, — мовив я, бо нічого іншого не міг сказати.
Ми пішли в парадне флігеля й піднялися на другий поверх. Людку я знав добре, вчилася вона в нашій школі, інколи дивилася на мене чудним, притомленим чи примлоєним поглядом, від якого, як уже казав, в мене аж шкіра терпла. Борис відчинив двері, квартира також була комунальна — жило тут дві родини. Але зараз, здається, і справді нікого не було. Борис завів нас у кімнату, була вона нечупарна, завалена лахами, що висіли на стільцях і на бильцях ліжка. Саме ліжко абияк застелене, Людка сиділа на стільці в домашньому халатику і спокійно на нас дивилася.
— Вони прийшли, Люд, — лагідно сказав Борис.
Ми ніяково топталися біля порогу.
Людка встала.
— Двері зачинив?
Двері Борис не зачинив. Він мотнувся й накинув защіпку. Тоді поліз у шафу й витяг ватяну ковдру. Розстелив її на підлозі. Людка спокійно підійшла і лягла.
— Спершу будем падать, — сказав Борис. — Кого хочеш, Люд?
— Хай Міша, — сказала Людка й заплющила очі.
Михайло впав на неї, вона обхопила його руками, і вони лежали так якийсь час.
Потім Михайло встав — був червоний, мов рак.
— Тепер Макс, — сказала Людка.
Я відчув, що мене всього трусить.
— Дивись, як його трусить, — засміявся Борис. Михайло засміявся також, хоч, здається, трусило і його. Борис мене підштовхнув.
Я впав. Відчув під собою щось м’яке, мене обхопили Людчині руки, і я обпалився її диханням. Зуби мої зацокотіли. Я вирвався з її обіймів і був, певне, червоний не як рак, а як буряк.
Тепер падав Борис. Ми повторили це кілька разів; зрештою, розвага була невинна, і мені починала подобатись.
— А тепер другий тайм, да, Люд? — сказав Борис.
Але тепер Людка охопила лице руками й захитала заперечно.
— Ти ж обіцяла, Люд, — сказав Борис.
Але Людка все ще трималася руками за обличчя. Тоді Борис нагнувся, заголив їй ноги, я побачив її пах і маленьку тріщинку. Мене замлоїло, і все попливло ніби в тумані. Ми знову по черзі падали на неї, тулячись лопуцьками до тієї тріщинки; все було ніби в мороці, перед очима мигали червоні іскри, обличчя набрякло, та й голова, яка готова була розірватися…
Ясна річ, що це була тільки гра, по-справжньому жіночих чи дівочих таємниць ми тоді не пізнали, але я вийшов звідтіль, наче в хмелю. Незвідь-чому було мені бридко, тіло ломило й нило, обличчя продовжувало палати, і знову, як тоді, коли я вкрав книжки, відчував якесь несвідоме розкаяння. Тому покинув своїх друзяк (ми вийшли разом) і шмигнув у свої двері. З туалету, як монументальна тумба, поверталася Ася Миронівна. Вона на мене, на щастя, уваги не звернула, і я сховався у душовій (ванни ми не мали). Мене нудило й млоїло, і я ледве втримувався, щоб не зблювати. І тут з моїх очей раптом покотилися сльози, великі й пекучі: хтозна-чому мені хотілося провалитися під землю. Я вмився, прихилився до стіни і стояв, аж поки охолов. Все тіло мені боліло. Я вийшов з душової, зайшов до своєї кімнати і звалився на ліжко.
Більше ми такого з Людкою не робили. Хтозна-чому, можливо, слідували Михайловій заповіді, що все недобре треба чинити тільки раз. Коли ж я зустрічався з Людкою у дворі, ми одне на одного не дивилися, ніби між нами нічого й не було. Зрештою, між нами нічого й не було, але й доброго почуття це чомусь у мене не залишило. Мені неприємно й досі про це згадувати теж хтозна-чому, адже я вперше, хай і по-дитячому, доступився таємниці жіночого єства, а це річ загалом природна й не може не хвилювати. Але, хоч не пішли ми далі дитячої гри, щось у тому епізоді очорнило мені тайну. Всяка таємниця чорна, коли п’єш із неї невчасно і коли відчиняєш її чужим ключем.
3
У школі я вчився чудово, пам’ять мав блискучу — був управний з усіх предметів. Власне, моє різке просування у відмінники почалося не зразу, а тільки з шостого класу — доти був як усі, і то, мабуть, тому, що вдома мене не вчили, а мої ровесники прийшли до першого класу здебільшого підготовлені: вміли читати й писати. Отож з’явилася спершу інерція відставання, а щоб побороти її, пішло чотири роки. Зрештою, вже в четвертому та п’ятому класах я був серед перших.
Чомусь запам’ятався один епізод, може, після того вчителі мене, як-то кажуть, і примітили, а може, так здається, адже й учителі, буває, створюють міт про того чи сього учня, а потім твердо у нього вірять.
Пам’ятаю, вчителька російської літератури викликала мене до дошки, задала питання, а Борис вистрілив мені в лоба з гумки, ще й ошкірився при цьому.
— Я не знаю, — сказав сердито.
— Що не знаєш? — спитала русачка.
— Уроку…
— Хіба це складно? — спитала русачка. — Ти читав вірш "Тучки небесные"?
— Хто його не читав? — сказав я.
Тоді вчителька пустилась у прозорі розумування, що, можливо, ми ще замалі, щоб тямити такі проникливі речі — (вона сказала: "про-ник-но-вен-ные", смакуючи кожен склад — всі русачки схильні до велемовності, а ще й вважають, що чинять нам, учням української школи, милість, викладаючи таку "вибрану" літературу, і відчувають просто щастя, коли потім котрийсь із нас іде на російську філологію).
— Да, — сказала русачка. — Вам ето єщьо слож-но. Ви єщьо дєті…
Тоді мене щось заїло. Я розсердився й розказав урок, а розсердився я тому, що вона погано про нас подумала, а ще мене заїло за її російську пиху — вже й тоді такі речі відчував, можливо, сприяла цьому моя негація до вітчима. Вчителька здивувалася й поставила мені четвірку.
— Ти добре знаєш урок, — сказала вона. — Чого ж відмовлявся відповідати?
— Бо я не вчив.
— Але ж ти розповів.
— Подумаєш, — сказав я, — велике діло "Тучки небесные". Це елементарно.
— Да? — спитала вчителька й подивилася на мене уважно.
— Хмари — це як життя людське, — сказав я. — Пливуть і зникають. Примітивна алегорія…
— Знаєш, що таке алегорія? — ще більше здивувалася вчителька.
Клас незвідь із чого засміявся. Але я був серйозний. Вчителька також.
— Сам до цього додумався? — спитала вона.
— Ясна річ, — сказав я. — Це елементарно.
Я вже тоді здобув собі словника іншомовних слів і задоволено зубрив звідтіля складні й химерні словечка, а що пам’ять мав добру, то й чимало їх засвоїв, а потім тим хизувався — це для мене був "шик".
— Запишіть тему нового уроку, — сказала русачка. — Художній та ідейний зміст вірша "Терек".
Я натяг на пальці гумку й пустив "снаряда" Борисові в потилицю. Той підскочив і завив.
— Хоч ти й вундеркінд, Макс, а нам заважаєш, — сказала вчителька. — Чи, може, скажеш, що й вірш "Терек" — елементарно.
— Ясна річ, — сказав я. — Хочете — розкажу.
Я мав одну звичку: любив читати підручники й хрестоматії наперед, тобто те, що ми ще мали вивчати.
— Ну, розкажи, коли такий мудрий.
Я встав, звів очі до стелі, закинув голову і чітко побачив перед собою той вірш. І прочитав його слово в слово, завиваючи десь так, як це любила чинити русачка, тобто увіч її перекривляв, але так делікатно, що клас це помічав, а русачка — ні. Клас задоволено похихикував, а вчителька була захоплена. Вона навіть гримнула кулаком по столі:
— Тіше, остолопи!
"Остолопи" радісно завмерли з розтуленими ротами.
— Отже, Терек — гірська річка, — сказав я.