А хто ж це попереду їх шлях показує? Та це ж Корост, їхній одноплемінник! Оточили фортецю півмісяцем з боку Ярила, бо від Дніпра — круте урвище. Було їх близько чотирьох сотень. Лемент зчинився, ніби від вороння, що кружляє над полем бою в очікуванні свіжої кривавої трапези. Від цієї дикої орави війнуло нестерпним духом, в якому змішалися сморід давно немитих тіл, кінського поту, недавно вичинених шкур і трупів — до сідла кожного вершника приторочено по в'язці людських голів, деякі з них, мабуть, щойно відрубані, стриміли на списах прибульців. Їхній верховода Нугай виїхав поперед строю і став кричати, звертаючись до монголів.
— Чингис хааны Бид ач, хагас дэлхийг байлдан дагуулж байна! (Ми внуки Чингізхана, вже підкорили півсвіту!)
— Алдар суу! (Слава!) — вигукнула орда, потрясаю— чи в'язками закривавлених голів.
— Харин одоо ариун уулыг авч ирсэн юм. Уунийг эзэмших хумус, тэр агуу их хучийг хулээн авах бол— но болон ертунцийг эзэмших болно. (А тепер прийшли, щоб взяти цю святу гору. Хто оволодіє нею, той отримає силу величезну і буде владарювати над усім світом!)
— Алдар суу! — загарчали степові вовки.
— Энэ цэнхэр гол, тоглоом, хоол хунс, эмэгтэйчуд биднийх байх болно! (Ця велика ріка, синє небо, дичина, хліба, жінки будуть нашими!) — здіймав догори свої короткі руки Нугай.
— Алдар суу!
— Бид энэ саад зогсоож чадахгуй байна! Таны зэвсэг хуртэл Ид шид, бид чамайг амьд байлгах бол— но! (Нас не зупинить ця перепона! Складіть зброю, і ми збережемо вам життя!)
Це була не стільки спроба переговорів, скільки ритуал підняття бойового духу перед штурмом руської залоги.
— Пішли геть, пси! — почувся з-за стін острога глухий, але гучний голос соцького Осьмака.
Рій стріл вилетів з усіх городських щілин города, вибивши із сідел кільканадцять вершників.
Відповідь монголів була блискавичною, наче вони чекали першої, хай і крові своїх, щоб накинутися на свою жертву і роздерти її на шматки. Загін Нугая став розкручуватися на одному місці, ніби млинок, щомиті почилаючи блискавки запалених стріл у бік Іван-города, під їхнім прикриттям кількадесят спішених воїнів навкарачки, ніби таргани, поповзли з драбинами до стін фортеці.
"Пора", — подумав Василь і свиснув.
Поруч заворушилася земля, хитнулися високі трави, він побачив ліворуч і праворуч себе біляві голови своїх лучників, які нагадували кульбаби, що зливалися зі степом. Василь ще раз свиснув і змахнув руками, наче крилами. У цю мить він нагадував розгніваного Степового Бога, який випускав із безмежно широких рукавів на ворогів своїх полчища розлючених польових комах — сотні стріл ураз вилетіли з медового серпневого різнотрав'я, рвучи на своєму шляху гаряче повітря і тіла завойовників. Але перша стріла дісталася зраднику. За першою смертельною хмарою вилетіла друга, третя... Четверту стрілу лучники не встигли дістати зі своїх тулів. Живий монгольський млинок став розкручуватися в їхній бік. Ще мить — і полетить кривавий пух із цих степових кульбаб. Хлопці пам'ятали про наказ Василя не стояти на місці і не втікати під час атаки вершників, але. Вже чується гаряче дихання коней і свист нагаїв, видно страшні жовті очі монголів та їхні гнилі вишкірені зуби. І здригнулися від жаху юні серця. Дехто впав навколішки, затуливши руками обличчя та підставивши голови під шаблі, більшість кинулася навтьоки, і лише Григорій, Данило та Костриця, які вже були верхи на конях, та ще з кілька десятків вояків розвернулися обличчям до ворога. Ось летить прямо на Григорія вершник, спрямувавши йому в груди списа. В останню мить хлопець ухиляється від його вістря і вибиває мечем із сідла. І тут же пошкодував, що не добив його, бо начебто переможений монгол із диким вереском випускає йому наздогін стрілу, котра жалить у плече. Ах ти ж гадино, слизька! Врат, крутнувся в'юнком і розвернув хлопця обличчям до розгубленого ворога. Меч Григорія описав коротку дугу. Але ніколи навіть подивитись, куди покотилася закривавлена голова степовика, треба вберегти свою від удару кривого сікача, спрямованого прямісінько в обличчя. Знову якимсь дивом ухилився. Хак! — це його меч розпанахав ворогу груди. Де його хлопці? Краєм ока побачив, як у гущі січі спалахували, немов блискавки поміж чорних хмар, їхні блакитні плащі. "До мене!" — крикнув їм...
Скрипнули ворота палаючої залоги і на поле бою висипала сотня дружинників на чолі з соцьким Глі— бом Осьмаком. Монголам, щоб перебудуватися, вистачило якоїсь миті: більша частина загону Нугая з двох боків вдарила по дружині, решта добивала ополченців. То неправда, що піші нічого не варті проти вершників.
У київській дружині, де кінні воїни становили меншість, уміння битись у піших порядках стало високим мистецтвом, якому заздрили і ромеї, і гунни, і половці з печенігами. Отож степова монгольська гадюка наразилася на старого дніпровського їжака, котрий спочатку випустив у неї сотню смертельних голок, потім прохромив списами коней, які грудьми вдарились об щити дружинників. Не чекав Нугай такого запеклого опору, гадав, принесе на золотому блюді голову соцького Осьмака своєму володарю Бурундаю, а виходить, що і його порожня макітра може покотитися з дніпровської гори. Сталося б усе, як задумав, якби оце дике плем'я не вдарило підстпуно у спину. Як можна було це передбачити? Розгублено озирнувся. Поле біля фортеці всіяне трупами монголів. Сили були майже рівні. Степовики переважали дружинників хіба що у швидкості.
Знову ворог закрутив навколо загону Осьмака свою смертельну круговерть, засипаючи дружинників стрілами. Ті огризалися стрімкими випадами і знову ховалися за щити, ніби равлик у черепашку. Нугай раптом зрозумів, що без допомоги з цими затятими сміливцями не впоратися. Яка ганьба! Не оминути йому нагая Бурундая. "Октай!" — заволав несамовито. До нього підскочив вершник на змиленому коні. Щось швидко і гнівно йому заджеркотів, показуючи булавою на південь, де, мабуть, розташувалося головне військо монголів. "Хурдан, хуц!"("Швидше, баран!") — шмагонув Нугай посланця по спині. Той, втягнувши голову в плечі, помчав у бік Чучина.
Дружинник Василь лежав горілиць на полі бою
і спливав кров'ю. Дві стріли стриміли в його грудях. Одна — біля самісінького серця, друга трохи нижче. При кожному видиху відчував, як вістря боляче шкрябає по ребрах. Швидше все скінчилося б, бо несила терпіти цю муку. Білі хмарки пливли над течією Дніпра, ніби намагаючись її випередити. Небо кривавилося промінням Ярила, що швидко опускавсь у високі трави. Він знав, що житиме, доки палає світило. І ніяка сила не зупинить настання ночі. Та й чи треба, бо тоді не буде ранків, днів, плину Славутича, не народяться нові русичі, які мають помститися за нього. Шкода хлопців із племені дикого, вони ж його сини хрещені. На його очах проткнули наскрізь списом Григорія, який перед цим поклав з півдесятка синів сучих, стріла пронизала шию Данила, майже по руків'я увігнав свою шаблюку якийсь монгол у спину Костянтину. Славні були воїни, хай тепер царствують на небесах і його дожидаються. Сльоза скотилася по закривавленій щоці воїна, залишаючи по собі чистий слід...
Хлопці знайшли одне одного, але вже після того, як попадали на полі брані, уражені ворожими стрілами, мечами та списами. Костянтин та Данило, лишаючи на траві криваві сліди, наче ящірки, яким відрубали хвости, поволі повзли туди, звідки почули голос Григорія. Вони ще дихали, бачили білий світ, сяк-так відчували свої тіла. Розуміли, що після зазнаних ран вже мали б упокоїтись навіки, але чомусь іще жили. Хто і навіщо продовжує їхні муки? Може, притичина у диво-зіллі, яким їх пригостив старий чаклун Ілій? Монголам було не до них, всі сили кинули на приборкання руської дружини. Ось і Григорій. Лежить на лівому боці й тихо стогне, кривава піна запеклася на його блідих вустах. Груди здіймаються високо, наче хочуть дістатися неба, в синіх очах — смертельна туга.
— Ми тут, брате, — поклали на нього свої холодні руки.
— Добре, — ледь прошелестів хлопець, — помремо разом, як і прожили, але хотілося б десь біля Дніпра, бо тут так смердить чужим духом.
У вечірньому присмерку догоряв Іван-город. Залишки загону Нугая разом із сотнею Ільхара, що прибула на поміч, дорубували руську дружину. А підмоги з Києва все не було. Де ж ти загаявся, брате Серга? Чи втрималася на твоїх плечах буйна голівонька?
Григорій, дивлячись, як падають під монгольськими мечами останні захисники Іван-города, тричі важко зітхнув, із пробитих грудей вирвався тихий скрипучий свист. І...раптом, наче з-під землі, поруч постав його коник Врат. Осідланий, зі стременами, з мечем, притороченим до кульбаки. Може, він понесе, його в Царство Небесне? Данило теж зібравсь на силі й тричі свиснув. І ось його холодного лоба торкнулися шорсткі губи Доріса. А Костянтин, як не силувався, нічого, окрім хрипу і стогону не зміг із себе видушити. Але вірного Ортіса і кликати не треба було, він і не відходив від господаря. Вхопилися хлопці за стремена. "Поїхали, тільки помалу, бо дуже боляче", — скомандував ватажок. Волоком по холодній росяній траві притягнули їх на галявину, де зазвичай збиралося Віче. Тиша... Ні душі...
Врат тихенько заіржав. Потім голосніше.
— Ржи ще... — прошепотів до нього господар.
Смертники-безсмертники
Якось зібрався я виносити на смітник картонний ящик зі старими магнітофонними касетами, що накопичилися за роки журналістської роботи Цими плівками можна було, мабуть, опоясати Земну кулю кілька разів. А час їхнього звучання, вочевидь, дорівнював десяткам років, а може, й віків. Хіба не шкода викидати такий скарб? Уявіть собі: голоси на смітнику або ще гірше — віки. Але ж стільки всілякого хламу назбиралося в квартирі! Погляд падає на одну з касет, на якійсь колись фломастером написав: "Б.Щ-Монаст.1993". Подія, зафіксована на ній, вочевидь, відбулася 1993 року в селах Балико-Щучинка та Монастирок. Так-так... Щось пригадую: ветерани, оркестр, курсанти, салют, концерт. Відзначали 50-річчя форсування Дніпра в районі Букринського плацдарму. Щось тоді мене дуже схвилювало, здається, чийсь спогад. Може, зберегла плівка хоч кілька звуків, які воскресили б у пам'яті той день? Витираю пилюку з допотопного касетника...