Пригоди молодого лицаря

Павло, завжди ве­льми чуйний до всякої краси, трохи не скрикнув від захвату. Ози­рнувся назад і мусив аж очі затінити долонею від золотого, сліпу­чого блиску, яким палало на схід осяйне сонце, відбиваючись на рухливій поверхні води, мов на велетенському свічаді. Тепер лише зрозумів він як слід усю вагу, дотепність і доцільність замислу ко­шового напасти на ворога з соняшної сторони: не тільки тяжко бу­ло взагалі дивитися на схід, але хто й найпильніше придивлявся б, то мало що вгледів би на морі, бо все потонуло, злилося із морем сяйва. Якби хто гнався іззаду за байдаками, то нагоню цю побачи­ли б козаки з човнів хіба лише в безпосередній близькості.

Сонце підбилось геть за сніданок, коли з гетьманського бай­дака дано було гасло — приготуватися до бою. Павло пильно гля­нув перед себе в далечінь і на обрію побачив узеньку смужку зем­лі. На чайках заворушилися. Де були гармати, там гармаші ще раз гарненько оглянули їх, набили гарматними кулями й уже не відхо­дили від них. Оглянуто було й мушкети й теж набито. Інші знову повитягали з-під облавків дрючки з насадженими на них залізни­ми гаками, тобто очепи, подоставали добре нагострені сокири й поклали під рукою, а далі кожен витяг із піхов шаблю, ще раз лю­бовно оглянув її й навіть рукою погладив: мовляв, береженого Бог береже, а козака шабля стереже. Кожен випробувач, чи не зачіпа­ється, чи легко ходить у піхвах, і заспокоювався тільки тоді, коли впевнявся в тому, та так, що аж посміхався від задоволення, не­мовби переконувався, що забезпечився цілком від яких-будь не­сподіванок. Недарма всяк любив свою шаблю, як вірну дружину.

Павло й собі оглянув шаблю й пістолі, а далі знов дивився вперед, слідкуючи за тим, як поволеньки смуга берега ширшала, як почали означатися на темно-сірому тлі обриси башт і мінаретів, а далі білими плямами з чорними цяточками на них очаківські бу­дівлі з пласкими дахами.

Але не тим була захоплена увага Сагайдачного. Немильне око його вже нагледіло в широкій затоці перед містом високі щог­ли турецьких каторг. Віддихнув із пільгою. До цеї хвилі не був тве­рдо певний, що застане їх ще в Очакові. Показав на них рукою Бо­родавці й Хмелеві: обидва, приглянувшись пильніше, радісно за­кивали головами, — вони, мовляв. Дано було гасло змінити вже потомлених гребців свіжими й цим свіжим наказано гребти з усієї сили.

— Жбурляю! — раптом почув Павло голос кошового й аж здригнув.

Козаки з цікавістю обернули голови й дивилися на нього.

— А ходи сюди, сину!..

Павло звинно просунувся до переднього чардака й зійшов на нього. Бородавка й Хмель, посміхаючись в уси, зацікавлено чека­ли, що скаже гетьман.

— Готовий до бою? — ласкаво запитав кошовий, обернувшись до Павла.

— Готовий, батьку.

— Не боїшся?

— Де пак! — спалахнув молодик.

— То-то ж… Це тобі не навкулачки з канівською босотою: тур­ки, голубе, добрі вояки, незгірші від наших, тож візьми очі в руки. Ну, та будемо якось давати з ними раду вдвох. Будь тут, коло ме­не, — будеш потрібен.

— Слухаю, батьку!..

Сагайдачний знов обернувся до них плечима, а Бородавка й Хмель здивовано перезирнулись. Павло ж почував себе дуже ні­яково під зверненими на нього поглядами братчиків.

"Нащо я йому здався, що аж тут треба було поставити, наче на публіку?" — думав Павло.

А кошовий, дивлячись уперед, потирав руки й кидав до Боро­давки короткими увагами:

— Лепсько, лепсько… Далебі, лепсько!.. Вони ще й досі нас не добачили… Аніруш там… А сандалики опрічненько стоять… Еге ж, еге… нам цього тільки й треба…

Він звернувся на правий бік і грімним голосом гукнув:

— Праве крило все вдарить на сандали!..

Далі знов заговорив уривчасто:

— Авжеж, усе… Чимало ж їх, тих сандалів… Еге ж, еге… Ну, та нічого: впораються якось дітки…

І знов грімний гук у лівий бік:

— Ліве крило все на каторги!..

І далі ніби до себе:

— Два десятки каторг, мої панове, це не жук начхав… Еге ж, еге. Лівим крилом усім мусимо…

Дивився Павло на свого в звичайну пору такого неговіркого, хоч і похіпливого, кошового й думав: "Що з ним? Хвилюється, чи що?.. Але ж наче з нетаківських він… Чи підстьобує сам себе й своїх козаків…"

— Ану, розтягніть лаву якнайширше! — урвав гучним наказом гетьман Павлові думки й, показуючи рукою Бородавці й Хмелеві на галери, додав:

— Заворушилися, кляті… побачили… Ну, хіба не так?.. Зараз почнуть гавкати на нас…

Не тільки сам він бачив це — побачили всі. Не встигли ще крила розтягнутись у довшу лаву, як на одній каторзі, на другій, на третій у кількох місцях закучерявився дим клубками; грімний гуркіт гармат збудив місто й стрімкі скелясті береги й вилясками покотився по хвилях.

— Я ж казав, що так, — засміявся Сагайдачний. — Он іще, й ще, й ще… Е, та в них, сучих синів, є чим гавкати.

Гарматні кулі з шумом падали в воду позад байдаків, що стрі­лами неслись уперед, відвертаючи носами воду на обидва боки скибами й лишаючи за собою білий шум на хвилях. Та кошовому мало було…

— Натисніть, дітки, натисніть на весла! — гукав він на обидва боки. — Та загніть краї! У перстень сандали! У перстень каторги!.. Ану, гармаші, по сандалах з усіх гармат!..

Обізвалися запорозькі гармати; але чи поцілили — не знать було, бо галери й сандали обгорнуло гарматним димом. Це остан­нє мало ті щасливі наслідки, що ворог стратив вірність прицілу, бив навмання й не робив козакам сливе ніякої шкоди. Гарматні ку­лі бухали в воду де попало, обхлюпуючи байдаки, й лише кілька їх вдарило в байдаки, попсувавши їх зовсім і вбивши та поранив­ши кількох братчиків. Сусідні чайки миттю повитягали з води жи­вих, а решта байдаків, не зупиняючись ані на хвильку, мчали далі.

Рішуча хвиля наближалася.

— Ану, Жбурляю, ходи зо мною, бери очепу та поможеш бра­тчикам зачепитися за каторгу й притягнутися з байдаком до неї щільніше, а потім поможеш мені злізти на неї, — говорив не то по­важно, не то жартуючи, гетьман і зійшов із чардака. За ним зійшли й інші. На їх місце стало двоє козаків з очепами, так само, як і на задньому чардаку коло стерничого.

— Бери, синку, очепу — зараз ізчепимося! — повторив кошо­вий і взявся за шаблю. Смикнувши її з піхов і пересвідчившись, що ходить вона в піхвах легко, він задоволено оглянув, чи всі на міс­ці, й поляскав Павла по плечі.

— А може б, батьку, ми якось самі… — почав був Хмель, але кошовий грізно зиркнув на нього з-під лоба, й він урвав на півсло­ві.

— Ні, голубе, — зауважив кошовий, — ти вже не втручайся… Я вже якось сам… Та й треба ж мені десь, на підвищення стати, щоб діти бачили, що батько не скапутився, а добре дбає… Підса­диш, Жбурляю, якщо я старістю погано дертимусь на каторгу… А де хорунжий?

— Я тут, батьку! — озвався молодий, дужий козарлюга, що держав у руках козацьку хоругов.

— І хоруговка з тобою?.. Це добре, добре — здасться…

Отак гуторячи, коли вода кипіла довкола від граду куль, що сипалися на байдаки з галер, коли взагалі все кипіло, нуртувало в скаженім руху, падало, вставало, ламалося, перекидалося — отак гуторячи спокійненько, Сагайдачний не спускав очей із лівого крила. Був задоволений: байдаки обплили праве крило турецької морської сили, а на правому боці вже зачепилися чайки з сандала­ми, й бій набирав повного розпалу.

— А що ж ми оце гав ловимо?.. Ану натисліть, дітки! — гукнув кошовий на гребців, а далі до стерничих: — Причалься до оцієї першої, що так димом обкурена!

Гребці з усієї сили натисли на весла, а стерничий справив байдака просто на каторгу, досвідченим рухом круто повернув стерно, виждав певну хвилю, й облавки обох суден зударилися один із одним. Ударившись об каторгу, байдак не відскочив дале­ко назад, бо водночас із зударенням кілька гаків учепилося в вер­хні краї облавків галери. Тим часом дві другі чайки зробили те са­ме, а ще дві зайшли з другого боку. Турки готові вже були зустріти непроханих гостей чубатих, але гармати ворожі не переставали палити невідь на кого, й усе судно було обкутано густим димом. Козаки швидше вгадували, ніж бачили, де ворог, і палили з муш­кетів, щоб прочистити дорогу тим, хто дерся по очепах та линвах на каторгу.

— Ану, підсади, синку! — гукнув на Павла кошовий, витягаю­чи шаблю.

Павло, не пускаючи з однієї руки очепи, підставив правицю Сагайдачному, і коли той став на леї, як на стремено, він легенько підніс його на рівень із краєм облавка. Війнуло вітром, віднесло дим набік, і Павло побачив, як працює шаблею кошовий, а з ним попліч Зінько Хмель. Це була одна невеличка хвилинка, але він не міг потім забути за неї через усе життя й завжди згадував із захва­том.

І гармати, й мушкети замовкли, стояв у повітрі лише брязкіт шабель, галас, крики, лайка, прокльони, стогін. Билися на всіх бо­ках галери. Сагайдачного й Хмелева шаблі блискали, "як сонце в хмарі", відбиваючись від турків, що напосідали з усіх боків; а би­лися вони так спокійно й розважно, немовби не голови ворожі ру­бали, немовби не від шабель яничарських відбивалися, а гралися у вигадливу гру — мовляв, ану хто швидше, спритніше й найбіль­ше зрубає гілля з дерева! Видно було неперевершених майстрів лицарського діла.

А ворога все прибувало й прибувало — хто його знає, де він і брався. Ускладняло те справу, що звелено було зберегти каторги цілими — не рубати їх і не підпалювати, а то справа посунулась би швидше.

— Алла!.. Алла!.. — кричали турки, підбадьорюючи себе й хмарою насуваючи на козаків.

— Непереливки, мабуть, нашим, — промовив Бородавка. — Ану! — гукнув він. — Лишайтеся тільки ті, що з очепами, а муш­кетники, гармаші, гребці на поміч!..

Не треба було казати вдруге: козаки, як мурашки, з усіх трьох байдаків по цей бік подерлися на каторгу.

У Павла й серце впало. А він?.. Так з очепою і стоятиме та ви­трішки продаватиме, коли душа горить стятися з ворогом? Та на якого ж біса тая велика сила в нього? Та на якого дідька він ко­зак? Чи батько кошовий хотів поглумитися з нього, коли, замість кинути його в бій, поставив очепи доглядати?

— Пустіть мене, батечку, до них! — благуще звернувся до Бо­родавки.

Подивився на нього старий козак, і шкода йому стало молодо­го лицаря.

— Правду, Жбурляю, кажеш! — промовив він. — Чого тобі отут стовбичити та силу свою марнувати! Та ти ще й не хрещений, либонь, у бою?.. Ану, підсади мене перше, а тоді й сам дряпайся на каторгу: бачу, що тяжко нашим, — сила бусурменська перева­жає…

За мить обоє були на каторзі.