Побував на фабриці кавстичних барв, де мені дали повні інструкції й відкрили навіть деякі таємства. Від рана й до ночі цілий рік робив шкіци, проектував, компонував, експериментував з різним матеріалом. І за юних літ мало коли віддававсь я з таким запалом студіям, як нині, в 54 роки. Бо ж таки була це галузь, в якій все мріялось працювати, то ж, як казав наш поет, —
"По роках жорстоких і суворих
Серце знов зробилось молодим"…
А на весні пише мені о. ігумен з Імстичева (сама назва села, яка прекрасно-архаїчна): — Так що ж, Вуйку, зачнем?
Відповідаю: — Гасіть вапно, зачнемо. Те а те вже приправлено.
Приїхав я до милого Імстичева. Монастир — на середині високої гори. Довкола — також блакитні гори. Скромна стара обитель. Тепло в хатах, тепло й на душі. Сади цвітуть, а з усіх боків — оксамитові зозулині стукання.
Дали мені двох предобрих братів, що мали велике бажання працювати, але жодного вміння. Я ж, хоч уже й чимало знав теоретично, також не мав найменшої рутини. "Откуду ж зачну плакати?" — І почали ми з пресвітерії, тобто з найпоказнішого місця. І, дійсно: на початку мало-мало не "плакав я гірко", бо ж "алія рес плектра, алія ж рес фарба електра", як сказав би нам старчик Сковорода. Що не зроблю — все не так, як думалось і хотілось. Бачу: банкрутую. Перестав я спати і нарешті, прийшов до висновку, що мушу резигнувати.
А старий, веселий ігумен мені й каже:
— Не гарячіться, Вуйку. Як прийшли були в Галичину москалі, то від них я чув добру річ. Казали вони: "Поспєшность хараша только при ловлє блох". То ж працюйте ще та будемо молитись: молитва багато зможе, а "добриї діла трудом сніскаваються".
І молились ми всі, хто був у монастирі. Молились св. Василієві, і св. апостолові Луці-маляреві, та св. маляреві лаврському Аліпієві.
Та й ніби повторилася в Імстичеві стара лаврська легенда Києво-Печерська! Спочатку ніби від нашої завзятої праці не було нічого, аж нараз усе зійшлось докупи, і коли ми зняли риштування, то й самі собі не повірили, що такої доп'яли. Щоправда, хотів би я ліпшого. Але ж усі замовники були такі задоволені. Аж і одного дня появився сусідній парох, що його церкву в тій околиці вважали за найкраще помальовану. Подивився, розглянувся й промовив незадоволено:
— Тож бачу, хочете зробити ліпше, як зроблено в мене!
А наш дотепний о. ігумен йому на те: — Так, отче! Напевне вас переклюкаємо!
На пресвітерії іспит закінчився. Далі пішло наше малювання, як у найвправленіших майстрів-професіоналів. Ніде — жодної цятки, раз покладеної — не треба було перероблювати. Праця йшла з подиву гідною швидкістю. Наприклад образ у плафоні (на стелі), який я вперше в житті робив, напівлежачи на спині, дарма, що був той образ чотири з половиною на чотири з половиною метрів, — олійними барвами був намальований за неповних п'ять днів!
І мої помічники — брати, яких я навчав тієї чи іншої праці, сам перед тим ніколи її не робивши, відразу виходили зі свого завдання з найліпшим вислідом.
Отже Святі наші Протектори помагали нам цілком явно. Та й не тільки помагали в праці, — вони охороняли нас від небезпек, бо ж, як це й не дивно, при малюванні церкви є чимало сталих небезпек. Що ж я й мої помічники віддавались нашій праці з незвичайною загарою, то часто й зовсім забували про ті небезпеки. А що запал наш, справді, був великий, говорило вже те, що ми починали працю враз по шостій ранку, а закінчували її при свічках аж по десятій увечері. Навіть о. ігумен монастиря мусів був у дечому змінити регулямін монастирського життя й раз-у-раз робити нам пробачення наших "кульп", коли ми, захоплені працею, не чули дзвінків і на все спізнялись. Тож коли восени приїхав брат-"інженер", що навесні приправляв нам стіни, він — людина досвідчена — рішуче заявив, що ми з ним жартуємо, запевняючи, що ми три доказали за цей короткий час перевести такенну колосальну працю, тим більше, що ми ж — людці без практики й рутини. Для нього й для нас (бо ж і я, хоч живу й у новітній добі, але сучасником її не став), було це очевидним чудом, однак, мовляв, такого спеціального порядку, що сторонні люди не могли бачити й збагнути його очевидності. Але ж побіч із тим раз-у-раз були чудеса наглядніші.
Кожного тижня той чи інший із нас більш або менш небезпечно зривався з риштування, летів згори додолу з дошками, зсувався над порожнечею з драбини. Бо всі ті приладження, з огляду на конечність економії для бідного монастиря, були зроблені примітивно, з невідповідного матеріалу й принагідними не фаховими людьми. Однак рішуче ніколи не дійшло до найменшого поранення. Тобто, говорячи ляїцькою мовою, нам "завжди везло".
Нарешті, коли вже було закінчено другу третину стелі й ми мали вже пересувати апаш (риштування) до третьої третини церкви, сталась подія, що всіх приявних, а також декого з селян, що брали живу участь у малюванні церкви, просто струснула жахом і дивиною.
Теслі вже почали розбирати дошки на риштуванні, повитягали з них гвіздя й зісунули всі дошки на один бік. Тепер можна було з долини оглянути зроблену нами працю. І от, бачу я, що брат забув оправити на однім з янголів авреолю.
— Почекайте рушити! — сказав я майстрам.— І швидко поліз нагору.
Знову поклали кілька дощок до належної стіни, поставили на них столик, що на ньому був асортимент горняток із розведеними, рідкими красками. Я наложив, скільки було треба, на палету, швидко зробив три-чотири тяги й відступився задки, щоб поглянути здаля. В той мент почув, що піді мною зникла опора, побачив іще, що наді мною феєрверком летять горщечки з красками. Далі почув гуркіт, брязкіт, крики з долини й отямився, коли вже сидів верхи, мов на коні, на поперечині-балці, до якої раніш були прибиті дошки, що тепер позлітали додолу. В одній моїй руці я тримав палету, в другій — пензля. Тепер уже зрозумів, що був ступив на край дощок, уже не прибитих цвяхами, що ті дошки під вагою мого тіла звелись угору, стали цапки, як на орелях, столик із фарбами підлетів під стелю й шугнув понад моєю головою на кам'яну підлогу, що була під риштуванням приблизно на шість із половиною метрів! Полетів туди ж і мій цвікер (пенсне) зо спеціальними склами, яких без сумніву на Підкарпатті замінити не було б можна.
Поки мені подали драбину, я пильно оглядав плафони й частину вже закінчених стін. Був певен, що наша праця попсована потоками й бризками фарб.
Та ж, де! Не було ні одної цяточки, дарма, що піді мною, на долівці вилискувались різнобарвні озерця. Коли ж я зліз додолу й почав поміж розбитим череп'ям, по якому вже так довго метушились брати й теслярі, — розшукувати скалки моїх окулярів, — загальне здивування не знало меж: мій цвікер був цілісінький, лише залитий фарбами.
Що сталось надприродне чудо Боже, тепер уже ні в кого не було найменшого сумніву, як не було ж — також — сумніву й у тому, що, коли б я був злетів на кам'яні плити з вишини майже сімох метрів, напевне живий не лишився б. Коли б же тільки розбились скла на моїм пенсне, довелось би спиняти працю принаймні на якийсь тиждень, чи — певніше — на два, а тоді план робіт на даний рік не був би виконаний.
Восени другого року всі праці закінчено. Лишились тільки деякі колюмни[38], що мали бути побарвлені так, як уже для взірця було зроблено дві-три.
Я мусів від'їздити: був останній день мого "дешевого" залізничного квитка. Та ж саме в останній хвилині брат щось мене запитав, як має бути на капітелі колюмни. Вже у верхній подорожній одежі, я швиденько виліз на драбинку з пензлем у руці, мазнув де було треба, — і раптом драбинка нараз уся розвалилась піді мною. Отець ігумен та брати, що стояли довкола, підхопили мене на лету, і я не дістав ані шкрябнуття. А тимчасом була це та драбинка, що ми всі один по одному протягом повних чотирьох місяців день-у-день, буквально висіли на ній над пропастю, одним кінцем упираючи її в стіну над порожнявою, що була між риштуванням і стіною. Отже, кожної хвилини хтось із нас трьох міг злетіти з тієї драбинки на кам'яну долівку щонайменше з семиметрової височини, ще й злетіти без можливості за щось ухопитись, бо обидві руки були не порожні.
Тоді ж був це явний оказ опіки Божої: тепер, коли вже праця була закінчена, було нам ясніше ясного показано, в якій смертельній небезпеці ми перебували постійно.
***
Праця в Імстичівській церкві навернула мене знову до палети, що її за попередніх 20 літ я був цілком "загубив". Тепер же малярство починало давати нам заробіток і можливість утриматись на поверхні. Цікаво тут зазначити, що я — річ видима — третьорядний маляр, особливо ж тоді, ще невправлений, дарма, що я і не гонив за працею, дарма, що в Чехах є сотки видатних техніків-малярів, а між ними таки багато й зовсім першорядних, — протягом усього дальшого часу все в мене була та чи інша малярська праця. Найдивніше ж було те, що мої праці потрапили до видатних конгрегацій, що за них я отримував цілком незаслужені восхваленія, що — нарешті, репродукції моїх праць друкувалися в чеській пресі, де ніколи не були репродуковані й цілком видатних чеських малярів. Нарешті, скільки разів я платив замість грошей, що їх не мав, своїми образочками. За речі виживлення, за праці дослідні, слюсарські, за різні предмети, навіть за лікарську поміч, або за справу зубів.
Було ще й те дивовижне, що деякі мої етюдики, які я сам ніяк не вважав за щось ліпшого, доводилось мені повторювати по п'ять і більше разів.
І так було мені жаль, що вперше, я свого часу не віддався цілком малярству, бо — можливо — що на цьому полі зробив би щось корисного і для України. Бо ж мистецтво всамперед потребує не школи, а рутини. Макарта, Бекліна, Ґабріеля Маха, викинули з малярських шкіл. Автор Полтавського земського дому — Василь Кричевський не був у жодній малярській школі. Світознаний наш різьбар А. Архипенко ходив до малярської школи місяць. Петро Холодний (батько) лише взимку ходив до приватної "іконописної" майстерні. Наш Доре — Іван Іжакевич сам покинув малярську академію… і т. д. Отже мабуть правду сказав професор Празької малярської академії Прайслер: — "Мистецька академія є, власне, річ зайва, бо ж мистецтва навчитись не можна".
А з другого боку також великою правдою звучить признання геніального Веласкеса, який сказав, намалювавши 3 000 портретів: — "Тепер я вже можу намалювати голову".
Я позволив собі тут відхилитись від теми, бо ж хотілось мені молодим читачам цієї книжки кинути побіжно одну приятельську раду: вчіться мистецтва.