Дряпались колючки, й дівчинка сердилася: "Та годі, годі".
Врешті стомилася. Нагорнувши купу зопрілого листя, вибралася на осяяний сонцем майданчик. Почувалась, як бджілка на великій квітці: було затишно й тепло.
Тільки їсти хотілося. Після обіду пробувала гризти маленькі падалиці, але вони виявились занадто кислі.
Там, на столі в хаті, хліб і смажена картопля. Добре було б повечеряти, але з того нічого не вийде. Бо сутеніє, й до хати зайшло Воно. Сьогодні це сталося завидна. Просто дивно, як швидко Воно нахабніє!
— От скоро мама повернеться з роботи,— голосно каже дівчинка й озирається: хтось засміявся за спиною. Це флокса. Ну й лукава! Тихенько пирскає в зелене листя, а підійдеш, так наче й не вона: у небо дивиться і пахне.
Поки дівчина підходить, навколо зчиняється справжня катавасія.
— Чого б то я сміялася? — каже м'ята.— Не соромно?
— Авжеж,— підхоплює горошок.— Хіба Мар'яна погана? У неї у дворі чисто, мов у хаті. Й води не полінувалася нам принести: чотири рази до криниці бігала.
— Гаразд,— каже Мар'яна.— Ви мною задоволені? Чудово. То, може, будете слухняними? Подумайте, я почекаю, бо ж вдалася терпляча. От знаєте, як їсти хочеться...
Оце б грушку потрусити. Але вона така товста, що й вітру годі з нею впоратись. Скоріше б ніч... Повернеться з чергування у лікарні мама...
А що як тихо-тихо зайти і... Е, ні. Воно почує. Воно велике й чорне, розлізлося на цілу хату й стереже біля дверей. А може, на столі немає хліба й картоплі? Бо Воно з'їло. Хай собі їсть, аби лиш подобрішало...
Мар'яна сідає на ганок і пристрожує пальцем:
Хай Воно знає. Нехай не думає, що його бояться. Ні, Мар'яна зовсім не боїться і зайде в хату, коли захоче. їй просто треба стерегти квіти.
Бо вночі вони кудись бігають. Нехай собі, аби додому поверталися вчасно. А то підуть кудись і там залишаться назавжди. Хіба такого не може бути? Може. Адже прибилися до Мар'яни сокирки з поля чи маргаритки з садочка тітки Насті. Хіба їх хто знаджував? Ні.
...Щось шелестить і скручується в темну стрічку. Де паркан? Немає паркана. Темрява розгородила двір — що ж тепер буде?
— Іди, флоксо,— підманює темрява.— Іди у інше місце жити. Там і земля пухкіша, і води більше, бо міцніші руки носять її. Підеш?
— Не хочу.
Темрява ставить паркан на місце й суне кудись за будинок. Стукає в шибку й шепочеться. Кого підмовляє, кого?
Золотий павучок спускається в Мар'янині долоні, золота павутинка завиває Мар'яну й піднімає високо-високо. Ось вони, зорі: узявшись за руки, ступають по гілках старої груші, й на корі лишаються маленькі золоті сліди.
— Боїшся? — озивається згори місяць.— Боїшся, так?
— Ні, ні, я не боюся.
— Боїшся, доню? — раптом долинає до дівчинки мамин голос.— Боїшся, доню, лишатися на ніч сама, правду кажи?..
...Мамо, мамо, кому полегшає від тої правди?
Щось давке підкочується до горла і, ховаючи обличчя в подушку,— як тільки опинилась у постелі? — Мар'яна шепоче:
— Я, мамо, не боюся. Я просто виглядаю тебе.
"А молодець, мала, ти вже тоді вміла давати собі раду. Мала характер..."
— Вибачте, вам погано?
Чоловік уже не спить: він дивиться на неї зі свого затишного закапелка й лагідно питає:
— Мо', ви когось шукаєте?
— Ні. Я в цьому домі колись жила, і... мені схотілося подивитись, що ж тут тепер. Ну й подивилася. Вибачте за клопіт.
Мар'яна повернулася, щоб іти, але чоловік несподівано звівся і швидко опинився поряд.
— Дивіться ще.
— Спасибі. Здається, вже маю доволі вражень. Ви давно купили цю половину?
— Років із десять тому. Купили, власне, мої батьки, уже, на жаль, покійні. Мене ж сюди прислали вчителювати. Зайдете до кімнати?
— Не варт. Спасибі. Скажіть тільки, що тепер на горищі?
— Нічого. Колись там мати сушила яблука.
— А оси? Оси живуть?
— Ні, ос я викурив. Вони ж кусаються — так?
— Та ні. Мене принаймні не кусали.
Мар'яні раптом перехопило віддих, і, одвернувшись, вона дістала носовичок та пудреницю. Чоловік дивився на неї з одвертою зацікавленістю.
— Я засмутив вас? Я негуманно вчинив з вашими осами? Знаєте, я вже й сам жалію про те.
— Можливо,— сказала Мар'яна.— Не має значення. Байдуже, з тими осами!
— Я розумію... Ви — взагалі. Тим більше зайдіть. Вип'ємо кави.
— Спасибі.
Мар'яна похитала головою, й чоловік заступив їй дорогу.
— Така чарівна незнайомка... Знаєте, я поховав матір і живу один. Обридло!
Мар'яна почервоніла. Це, мабуть, було смішно: далеко не юна жінка, і раптом — така дівоча зніченість. Вже сердячись на себе за цю недоречну пригоду, вона нетерпляче повела плечима, і раптом чоловік обняв її. Скрикнувши: "Та це ж нахабство!" — вона щосили відштовхнула його й вискочила на вулицю. Тріснуло, зачепившись за металевий візерунок на хвіртці, плаття: мацнувши, знайшла розпоротий шов.
Розчулилась... Дурепа! Захотілось лірики... Маєш!
Мар'яна знов намацала дірку: ніби й не дуже видно, якось обійдеться до вечора, бо таки ж страх як не хочеться зайвий раз заходити до цього бридкого готелю... Чогось аж тепер зрозуміла, що чергова обдурила її: номери порожні, її ж, єдину гостю, запхали до найгіршої кімнати, ще й здерли за ту жахливу конуру.
Оце навідалася до рідного міста! Навтішалася спогадами про дитинство! "Та що вони всі — знущатися з мене здумали?"
Навіть не відчула, коли її овіяло запахом лоху — знайомий з дитинства кущ був такий самий, ніякі закохані, ніякі кози не збавили його пишноти; не помітила, що пройшла повз будинок, де мешкали дві колись найближчі подруги-сестрички, повз майдан, де було зіграно стільки ігор, повз крихітний культмаг, де, готуючись до школи, купувала олівці та зошити.
З гадки не йшла чергова. Та не в трьох карбованцях була справа — дозволила б собі й найрозкішніший люкс. Але де в людини совість? Як можна отак спекулювати і, головне, на чому? На особливому настрої приїжджої, на її зворушеності від зустрічі з рідним містом? І хай не каже, що не має з тих грошей для себе вигоди. В кращому разі з таких викрутасів твориться прогресивка — аби ж тільки! Онде яка онуча валяється на столі замість пристойної скатертини, а рушник дала тільки один — вафельний, запраний до чорного. Не може бути, щоб у готелі ніколи не міняли меблів!
Мар'яна незчулась, як вийшла до річки.
Сідало сонце. Плюскотіла, перекочувалась по косі хвиля. Щось шеберхало в прибережному лозняку — то вкладалися на ніч ворони. Закинувши волосінь на світляну доріжку, над водою непорушно застиг рибалка. Мар'яна спробувала уявити, якою бачила цю косу в дитинстві, коли бігала тут із приятельством по піску, дослуховуючись, чи не ворухнеться під підошвою пічкур, і не могла. Знов і знов думка верталася до чергової, хвилі обурення змивали все те святе й чисте, що лягло на душу протягом дня.
"Вона обікрала мене,— думала Мар'яна.— Ось у чому її вина. Вона украла у мене радість спогадів — ось у чому її найбільший злочин. Вона забрала в мене таке, чого не купиш ні за які гроші".
Увечері, притримуючи рукав, який ще більше розлізся, Мар'яна холодно вишпетила чергову. Та здивовано знизувала плечима й дивилася щиренькими темними очима.
— Таж ви самі погодились — хіба ж не так? Чи я вас силувала? Я вас не силувала, ні...
Безжально роздивляючись руді фарбовані коси з сивиною біля корінців, збрезкле, колись, мабуть, вродливе обличчя з грецьким носом, Мар'яна казала, що, може, з формальної точки зору тут і нема порушення, хоча працівники готелю зобов'язані дбати про вигоди пожильців, але з моральної...
— Та я вас умить переселю в найкращий номер, коли цей вам не до вподоби — так і кажіть одразу! І ви заплатите два карбованці. Три п'ятдесят я маю — долучите завтра п'ятдесят копійок, коли захочете залишитись на другий день. А коли ні, то я вам поверну належне.
— Отак! Три п'ятдесят у вас коштує поганий, а два — найкращий?
— Я знов вам поясню: ви самі так захотіли. Хіба ж я мала що до вас, коли б не згодились? Нічого.
Коли б чергова лаялась, Мар'яна знала б, що робити, а так... Але ж і витримка в цієї жінки!
— Ходімте, ось ходімте, я вам і речі допоможу перенести.
...Вона схопила Мар'янині дорожні туфлі й хутко подалася з ними повз камін, де навстріч сонцю брело стадо слонів — символів щастя. Мар'яні нічого не лишилось, як піти слідом.
— Ось вам і тазик, щоб помити ноги,— востаннє вскочила чергова.— Відпочивайте!
Мар'яна таки стомилася. Номер був на двох, цілком затишний, навіть рушників висіло скільки належало. Так— сяк привівши себе до ладу, Мар'яна лягла в ліжко.
В душі відчувала дратливу холодність і сухість — цілком звичний стан, шкода лиш, що він до неї пізно повернувся. Шкода, що пізно, чи, може, шкода, що взагалі навчилася помічати якісь душевні відхилення від норми: настрій, як серце, доки про себе не нагадає, ти цілком щасливий.
Та годі з ним, з цим містом спогадів. І з Джиглюком теж. І з усім на світі...
Уже в напівдрімоті зринуло перед нею обличчя Ігоря Хвильового й на мить прогнало сон. Тільки на мить: навіть не встигла подумати, до чого тут Хвильовий з його винаходом та наступними претензіями. Засинаючи, знов відчула в собі "саму себе" й щиро зраділа тому.
Але прокинулася з незнаним раніш відчуттям розгубленості. З нею таки щось коїлось: ніби чиясь душа, котра досі бездомним псом никала по світу, скориставшись слабкістю, заполонила це не вельми гармонійне, а тепер уже й ненадійне тіло. Згадала вчорашній замах на свою жіночу гідність і не без цікавості подивилась у дзеркало: тут воно висіло так низько, що мусила нахилитися, інакше бачила тільки підборіддя. Дивно: обличчя теж здавалося чужим. Овал ніби повужчав, очі побільшали, незнана раніш одухотвореність з'явилася у рисах. Останнім часом вона схудла — може, від цього? Втім, схудла вона давно... Звідки ж взялася на її заштатному видові ця ефемерна зваба, схожа на ранкову росу, що надає святковості й найубогі— шому пейзажу? І — чи надовго? Навіть просто підстрижене русяве волосся їй личить — нічого вже й жаліти, що вийшли з моди перуки.
Вдягнувши солом'яний капелюшок, Мар'яна вирішила влаштувати собі день відпочинку — на пляжі.
Біля хлібного магазину її зустрів учорашній залицяльник. Вручив букет настурцій і сказав:
— Я прошу вибачення за грубу вихватку. Найсумні— ше — я зовсім не такий, яким вам міг здатися.