Пишуть значно простіше:
"Наша горілка варта вашого життя!"
Гадаю, що наша також варта. Але нас у цьому агітувати не треба. Тут від нас американці здорово відстають.
У цьому питанні вони засиділися десь, якщо не в кущах первіснообщинного ладу, то десь на початку формування феодалізму. Хоча окремі індивіди дудлять віскі в пакетах не гірше, ніж наші земляки, що збирались у під'їздах. Американцям краще. Американцеві не треба шукати під'їзду. Та й не кожний його туди пустить. Тут біля кожного більш-менш пристойного будинку стоять здоровила, коліна яких можна прирівняти до путнього молота. Я вже мовчу про одяг. Чим багатший господар, тим його швейцар поважнішого вигляду, чином не нижче генерала. Суджу по формі. На кожному з них формені кашкети з відповідною кокардою. На сірому, переважно стального кольору костюмі регалії, еполети, аксельбанти. Я людина мирна і на тих почесних відзнаках не дуже розуміюсь, але, як на мій погляд, то навіть президент Америки й той, аби його поставити поруч з лакеєм якогось боса, мав би досить-таки скромний вигляд. І якби мені запропонували відгадати, хто з-поміж них старший, я не задумуючись віддав би перевагу лакеєві.
Поки наш екскурсовод на кілька хвилин виключився (очевидно, перемотує стрічку з черговими записами), я вам скажу, що алкогольні напої і куриво американці по телевізору не рекламують. Рекламні щити з ковбоями, що курять знамениті цигарки "Мальборо", чи верблюдами, які не жують тютюн "Кемел" (хоча нам усім відомо, що ці невибагливі на вигляд горбаті тварини жують усе, навіть цвяхи, змащені солідолом, якщо вони тільки не з дамаської сталі), демонструються тут на кожному фасаді, вільному від вікон, чи на даху. Яскраво розмальовані, ці картини, більші у сто разів широкоформатного кіноекрана, посміхаються до вас за сотні миль.
Ваш погляд лоскотатиме й реклама гарної пляшки величиною з півхмарочоса і, звичайно, з напіврозтуленими устами вродливої жінки, яка просто вмирає від спраги. Унизу напис: "Наш лікер гідний вашої партнерші". Є ще кращі лікери: "Жодна дама вашого серця не встояла б перед нашим напоєм". І не встоїть – ці слова, як ви вже здогадалися, я додав від себе. Прочитаєш їх, і одразу – в магазин. А потім уже починаєш даму розшукувати. Для експериментів. Спробуй не пригости її на останні долари. Але чи ваша партнерша справді гідна цього божественного напою, ви можете дізнатися тільки згодом, тоді, коли він вступить з вашою партнершею у реакцію. Для цього не обов'язково виносити її на сонце. Американці рекомендують це робити в затінку, навіть у закритому приміщенні, де не відбуваються реакції на побічні, скажімо, імпульси. Хоча я впевнений, що в словниках є й краще слово, ніж імпульси. Але в моєму лексиконі такого слова нема. На весь фасад середньої руки хмарочоса вам може підморгувати й дамочка сумнівної репутації, закликаючи до порнотеатру, де вона мала честь виступити в останній ролі, міняючи партнерів відповідно до кольору свого купального костюма, який вона тепер демонструє в усій його красі.
– Це знаменитий на весь світ Бродвей, – прокидається раптом наш гід. – Великий білий шлях, перед ним навіть блідне Чумацький, що його росіяни називають Млечним, хоча там молоком і не пахне. На Бродвеї, між іншим, теж. Тут пахне порно. Але фільми всі майже святі, – веде далі він. – Зверніть увагу на цю афішу. Це знаменита "міс Америка". Правда, вона передчасно додала собі приставки – екс і секс. Ці дві приставки підкинули їй у кишеню мільйон доларів. Коли б ви захотіли побачити в неї ту кишеню, то це вам би не вдалося, У цьому фільмі її не показують. Вона там виступає без кишень. – Гід просто захлинався своїми дотепами, і я боявся, що він таки остаточно захлинеться, доки ми доберемося до води (ми збиралися провідати нью-йоркський порт).
– Ви! – показав він пальцем на одну з наших дам, – здається, цікавились, чому фільми на 42-й стріт усі святі?
Дама стенула плечима. Мовляв, я у вас нічого не питала. У мене повний автобус свідків. Кожен би це міг підтвердити. Але то був черговий словесний трюк гіда.
– Тому, мадам, – просторікував гід, – що всі героїні у них з хрестиками. Он погляньте на рекламу. Один хрестик – тут дами й Адами ще з фіговими листками. Два хрестики – листки на дамах і Адамах повідлітали. А де три хрестики – вже не видні ні дами, ні Адами – суцільний Альбіон. Ніякими прожекторами ви з усіх сторін його не освітите, коли б навіть того хотіли.
– А тепер погляньте ліворуч, – закликав гід. – Це знаменитий Чейз-Манхеттен-плаза. Поруч нього шикарні модерністські скульптури з чорного вороненого металу. Вони схожі на моє життя. Таке ж покручене й таке ж чорне. У вас, мадам, життя світліше?
Дама у відповідь зацвіла гарячими маками.
– О мадам! Ви ще так спалахуєте! Одразу видно, що ви з Європи. Наші місіс уже не спалахують. Вони прикрашають свої щічки штучними рум'янами, на які в Америці дефіциту не відчувається. У нас дефіцит тільки на натурель-мадам!
Наша скромна дама пересіла до мене й тихо запитала мене:
– Чого він до мене причепився?
Я їй відповів, що він у неї закохався з першого погляду й тепер залицяється.
Вона сама була такої ж думки, бо попросила поради, що їй робити. Я їй щиро порадив вийти біля нашої місії, бо він уже не заспокоїться. А про все, що він нам розкаже, я, мовляв, потім їй розповім. Вона мене послухалась, і досить-таки вчасно. Я проґавив кілька його дотепів, вловив тільки той, який він кинув на адресу нашої дами, але його я просто не можу опублікувати, бо вона, якщо ця книжка їй потрапить до рук, подумає, що то моя вигадка.
Дотеп був колючий, об нього навіть я міг наколотися, не кажучи вже про неї.
– Рокфеллер-центр, – оголосив гід. – На фасадах цих хмарочосів дами можуть себе розглядати на повний зріст. І розгледіти навіть зачіску й каблучки. Тут їм не треба боятися, що вони не вмістяться у рамки цього фасаду, скільки б тістечок і булочок вони не з'їдали за добу.
Потім на якийсь час він знову замовк, і я відчув, що мої вуха дзвенять, як дзвіночки у районі Бауері. Поки я збирався з думками й сортував у своєму записнику його дотепи, він мовби прокинувся і закричав на весь автобус таким голосом, ніби побачив на небосхилі нову планету.
– Порт Нью-Йорк. Світ біля ваших ніг. Два штати – один порт. На штат Нью-Йорк і на штат Нью-Джерсі! – Після кожного слова він, здається, ставив по три знаки оклику. У мене складалося враження, що йому хтось в горлянку накидав швейних голок від машинки "Зінгер", і він тепер їх разом із словами випльовує, але з таким розрахунком, щоб вони долітали аж до води.
– Пірси, причали, пристані – тисяча кілометрів. Найбільша у світі гавань, дивіться, поки живі, і слухайте, поки я живий, – горланив він. – Через гавань щодня проходять до десяти тисяч кораблів.
Він, звичайно, при такому темпі пояснень міг би й заокруглити цифру до ста, йому б повірили. Адже в Америці все масштабне, все знамените, все шикарне, все грандіозне. То чому б не повірити і в інші його слова!
– Акваторія цього порту...
Шкода, що через проклятий вертоліт, який ледь не збив з моєї голови капелюха, я не почув його останніх слів. Гід з нами прощався. Я з ним попрощатися ніяк не міг. Хвилин з тридцять ходив за ним назирці і думав: якщо він до нас повернеться зі своїм чорним гумором, я все-таки запитаю, яка акваторія порту. По-перше, мені сподобалося це слово, а по-друге, я хотів дізнатися, на якій глибині живуть в акваторії раки. Гадаю, ці дані і йому б знадобилися.
МАЛЕНЬКИЙ РЕКЛАМНИЙ АНОНС № 18
Я знав людину, яка змащувала соусом від шашлика камінці і кидала в пащу лева. Лев, на жаль, лежав за ґратами. Коли того, що стояв по цей бік клітки, запитали: "Для чого ви це робите!" – він цілком серйозно відповів:
– Розширяю світогляд.
– Свій?
– Ні, своєї дами.
Я не мав честі побувати у нью-йоркському звіринці. У Києві цей заклад називається зоопарком і міститься він на проспекті Перемоги. Тож, звісно, не бачив і там таких диваків. Але бачив інших. І де б ви думали! У центрі Нью-Йорка, на Манхеттені. Але цього разу без гіда.
Розділ XVIII. ПО МАНХЕТТЕНУ БЕЗ ГІДА
По Манхеттену я здебільшого ходив не сам. Ми ходили втрьох. Один з нас мав почуття гумору, другий зовсім його не мав. А я ж не розумів їх обох. Це всіх цілком влаштовувало, і, мабуть, тому ми знаходили спільну мову. А за тиждень-два вже не могли обійтися один без одного й почали переживати, що з нами станеться, коли доведеться розлучатися.
Товариші мої – люди досвідчені, професійні дипломати. Кожний з них за кордоном прожив більше, ніж дома, якщо всі їхні поїздки скласти докупи. Вони для мене були як ходячі енциклопедії, буклети й путівники із словами іншомовного походження, але я їх розумів, чого не скажеш про них стосовно мене.
Наші маршрути щодня змінювалися. Скромно кажучи, цю ідею товаришам нав'язав я і дуже гордився своїм незвичним для мене досягненням. Я, між іншим, і зараз горджусь, коли читаю ці рядки. Перший маршрут не мав нічого спільного з другим, а третій маршрут – з двадцять восьмим. Бо перший маршрут, скажімо, йшов по 1-й авеню, а двадцять восьмий – по 28-й стріт. І все було простим, як розграфлення вулиць у Нью-Йорку. Не знаю тільки, як устигав за нами той, хто ув'язувався назирці й вдавав, що вивчає вітрини манхеттенських магазинів, котрі його цікавили так само, як нас, скажімо, оксамитові трусики для кімнатного пуделька. Впевнений, що йому доводилося просити про підсилення наряду, бо він за нами не встигав.
Один з тих "пудельків" (я його спостеріг ще в готелі) часто поновлював свої кучері, чим нагадував дворічного баранчика, якому, безперечно, міг тільки позаздрити, бо той завивки щомісячної не вимагав, а значить, і коштів на неї не витрачав.
Як би там не було, але того "баранчика" ми остаточно збивали з курсу. Особливо у плані релігійному. Ми так часто відвідували тут церкви, собори, кірхи й костьоли, що тепер він і його колеги по плащу (кинджала я в нього не бачив) й фотоапарату б'ються над загадкою, якої ж ми віри: та їм це так само важко буде розгадати, як таємницю Бермудського трикутника.