Зловився й я, старий вовк. Та вибачте, вашмость пане, наші пани не дістають земель на Україні.
– Пусте говорите! – сказав палко Остап. – От, пане старший, сідайте при нас а поговоримо про різні річи, добре, що ви навинулися. Не сидіти нам при різних столах!
Молоді шляхтичі познакомилися з козаком, а коли розійшлися міщани та хлопи, запросив Юрко Коршуна до Лошнева, щоби розказав пану Василеві про Тясмин.
Як постійний післанець гетьмана, був він рад, що найшов кілька родин давньої щирої шляхти, яка могла станути на чолі Руси проти Польщі та татар, як сього бажав Сагайдачний…
9. Поворот
Не довго тривала розмова в коршмі. Цебрівські, Юрко й Іван були дуже втомлені – одні ненастанним ожиданням та чатами, другі дорогою. Тому Кравчик порадив усім іти спати, а Попель замітив, що найкраще буде, коли пани Цебрівські приїдуть враз із Юрком до Лошнева. Коли старий Угерницький розлютиться, то буде відрадніше, коли утішиться, то Остап дещо скористає. Рада була добра, і хлопці пішли спати. Але Юрко не міг заснути, та ледве кілька хвилин провів у півсні, з якого раз у раз будився. Ще сонце не зійшло, ще спав весь город, як Юрко встав і обмився студеною водою з керниці. Відтак збудив товаришів, усі всіли на коні, і невдовзі задуднів під ними міст на річці Гнізні.
Переїхавши річку, звернули наліво та вузькою доріжкою в'їхали в дубовий ліс, який належав уже до пана Василя, і тому був доволі густий та високий. Тут і там видніли білі берези та буки, поза тим ліс був густо підшитий, а під могутніми деревами панував сумерк. По правій стороні червоніло небо від ранньої зорі, а птиці аж заходилися від співу. Раз у раз ударяло мокре галуззя о лиця їздців.
Юрко їхав попереду, козак позаду, і вкоротці почалася між молодцями розмова. Швидко холод, роса та птичий спів вигнали з них сонливість. Юрко розказував про Зглобіцького та Бялоскурського, а панове Цебрівські раз у раз давали вислів свойому подивові, коли почули про пригоди Юрка та Івана протягом останніх тижнів. Іван докидав слівце то тут то там. Укінці спитав Остап:
– То ти певний сього, що Бялоскурський помагав Зглобіцькому?
– Зовсім певний, землю святу їстиму, коли хочеш! – відповів Юрко.
– Тому він так спішився продавати Білоскірку! – додав Микола.
Нагло обізвався козак:
– То у пана Бялоскурського був татарин?
– Був! – відказав Іван.
– Куди їхав?
– Туди, через Русь, перебраний за хлопа.
– Ага!
– Що – ага! Що? – стали питати всі.
– Нічого, я так, про себе! – усміхнувся Коршун. – Воно, бач, дивно було б, коли б не перебрався. Далеко ще?
– Ні! – відповів Олексій. – Всього миля, та й то не ціла, з Теребовлі, а відси – ледве чверть. Ось там, за закрутом, і Лошнів.
Вкоротці виїхали молодці з ліса та побачили село. З лівої сторони за Гнізною стояв Микулинецький ліс, направо видніли білі, чепурні хатки. Над ними стелилися дими, видко, варено снідання. З хат виходили люди, годований товар покидав село та йшов у ліс, а за ним босоніж, викрикуючи та вигойкуючи, бігли пастушата.
Довкола села розклалися поля широкою полосою здовж піки, далі направо стояв замок із двома вежами.
Сонце вийшло вже на виднокруг та сипало проміння на всю картину, а молодці в'їздили в село, розглядаючися, чи не стрінуть кого з двору. Довкола кождої хати красувався буйний сад, усюди видко було харність та добробут.
Господарі в порядних сіряках, жінки в запасках та намітках виглядали зовсім інакше, ніж у інших селах. Був се тугий, рослий та сильний нарід, непривиклий, видко, до бука та здирства. Але у парі з бутним виглядом парубків ішла і ввічливість. Усі здоровили Юрка приязно словом "Слава Богу" та ставали, видко, бажали вдатися в розговір із повертаючим утікачем. Але Юрко спішив невтомно наперед, не здержуючися. Козак аж паленів із радості, дивлячися на ранній рух у селі.
– Здається, що ти в якомусь нашому хуторі на Україні. Що за гарний народ! Були б козаки, як гай!
– Заможний народ, – потвердив Іван. – Сидить на старому праві, робить панщину тілько толокою та дає давні драчки…
– Ага! Тому таке густе село.
– Було би воно більше, лише се ще заблизько. І так багато зайдів, але тим пані Марта дала випас волів своїх та їх і веде величезну торговлю волами. Бач, ліси зашановані, а в сусідів щораз то менше товару… Виплачується.
Козак засміявся.
– То гарно, лише коли єгомость пану Юркові захочеться погуляти, то до двох літ не буде ні ліса, ні плотів, ні товару, а за десять повтікають хлопи.
Іван озлобився.
– Не знаєш ти, пане осауле, нашого Юрка, тому не верзи дурниць!
– Я не верзу, – усміхнувся Олекса, – лише хочу сказати, що село може перейти на інші руки, а тоді пропаде все; іще чорт бери ліс та землю, але люди!
Іван розвів руками.
– На те Божа воля! – сказав. – А поза сим тутешній народ бутний, гнету не стерпить.
– Ха-ха! Та й піде під батіг, на паль, до льоху або втіче, а на всякий випадок зайде межи старці. Треба буде йому тікати заздалегідь.
Іван здивувався.
– Що вам, пане осауле? Пек, осина, чого ви крячете?
– Нічого! – відповів козак. – Таке все приходить на мене, коли бачу тутешніх людей. Господи! Був я в Криму. Гірке рабство у татар, але се життя – се хіба гірш каторги на галерах!
У сій хвилі в'їхав Юрко на майдан двора, зіскочив з коня та побіг стрілою до дверей.
Там сидів на лавці високий худощавий сивий чоловік – пан Василь. Почувши тупіт коней, устав з лавочки та, прислонивши очі рукою, глядів на приїзжих. І нагло відняв руки від чола та простяг перед себе.
Юрко кинувся батькові до колін і обняв їх.
– Батечку, – лебедів, – батечку! Простіть мені мій вчинок, я не хотів вразити вас, але втік, бо не хотів сповнити вашої волі. Я ж не міг вас послухати, не міг і противитися… Тому втік.
Старий Василь заплакав і гаряче обіймав сина. Вкінці сказав:
– Нічого, сину, минулося, забулося. Богу святому слава, що здоров вернувся, се видимий знак ласки на мій поворот межи своїх. Вчера вирікся я ляцької дурійки, нині зсилає мені небо нагороду. О, коби відвернулася від мене ще й кара за мої прогрішення!
Юрко оторопів. Він сподівався ласкавого прийому, та не надіявся такої зміни, і аж тепер пізнав, як любить його батько.
Старий сів знову, підняв очі на небо і, видко, молився, поклавши руку на голову сина. Син мовчав, і аж коли побачив матір, яка з молодшою його сестрою Ганнусею бігла до нього, зірвався та побіг їм настрічу.
Пан Василь піднісся тим часом із лавочки і підійшов до їздців, які гляділи з коней на привітання.
– Ану, хлопці, забули старого? Злазіть з коней та милості просимо в хату! Грицю! Грицю!
Старий гайдук явився зараз. Він мав суворе, дике лице, але очі виглядали якось підозріло.
Дрожачою рукою зібрав поводи і при помочі двох інших пахолків повів коні до стайні.
Першим підійшов до пана Угерницького Іван і поцілував його в руку. Сей обняв його і спитав:
– То ти був з Юрком?
– Так, батьку, ми не розлучалися ні на хвилину.
– Спасибі тобі, сину! Юрко молодий, недосвідний, хто знає, чи вернув би був без тебе!
Іван усміхнувся.
– Ні, батьку! – відповів. – Ваш Юрко не з тих, що потребують "охмістра". Не опоганив він вашої шаблі, але охрестив її ляцькою кров'ю.
Пан Василь потупив очі.
– В такім випадку начав шлях свого життя краще, ніж його батько. Да благословить його Господь!
По черзі звітався старий приязно з панами Цебрівськими, але показалося, що їх лише три.
– Де ж Остап? – спитав Угерницький.
– Остапе! Остапе! – гукнув Микола.
По хвилі надбіг Остап, червоний та засапаний.
– Гніваєшся, Остапе, на старого? Се гріх! Остап поцілував руку пана Угерницького, а сей обняв Його сердечно.
– Я не знав… чи ви, батьку… теє… – заговорив уривано.
Пан Василь усміхнувся:
– Ага! Теє! Ти куди, котюго, бігав, що засапався? Ну, ну, не гнівайся, чого не було, то що може бути!
Остап почервонів іще дужче та відступив, а коли Маруся віталася з Юрком, приступив старий Угерницький до Коршуна та сказав:
– Здоров, козаче!
– А здорові й ви, батьку! Коли приймете в хату, то й я не пріч остатися.
– Милості просимо! Ти з Запорожжя?
– Ні, на Запорожжя!
– А відки Бог веде?
– З Жовкви! А за чим, то розкажу, як поспитаєте.
Старий зрозумів притик та повів гостей до замку, куди подано вкоротці снідання.
Старий Василь не говорив зразу нічого, лиш бігав від жінки до Юрка та кликав Марусі. Але Маруся щезла, а так само не було й Остапа.
Побачивши Марусю, замітив Остап, що він уже переголоднівся та не має охоти до їди. Тому вийшов перейтися, а при сьому припадково зайшов у сад по другій стороні дому, в якім жили Угерницькі. Там побачив Марусю, що сиділа на пні зрубаного дерева, видко, ждучи когось. Була се висока чорнява дівчина з блискучими, мов жар, очима та чудовими, правильними рисами лиця. Побачивши Остапа, встала та вибігла проти нього, усміхаючись. Остап біг зразу, мов молодий лошак, що зірвався з прив'язі, але, підбігши, звільнив кроку, поклонився з поважанням, поцілував її простягнену руку, а відтак глядів в очі дівчини з німою просьбою. Ся зрозуміла його, а її білі зубки блиснули з-поза рум'яних губ.
– Конче? – спитала.
– Конче, конче! – закликав кремезний, мов дуб, парубок, приймаючи вид кількалітньої дитини.
– Ну добре, ходи! – сказала дівчина.
Остап скочив, обняв її, мов огонь, та цілував, немов уперше.
Вкінці сказала дівчина:
– Досить, тепер слухай!
Послушно відступив Остап і станув о три кроки перед дівчиною.
– Перш усього, – сказала Маруся, – ти цілуєш засильно, бо аж губи болять.
– Марусечко, мене серце боліло через дві неділі, а я не кажу нічого…
Маруся усміхнулася, а її уста, зціловані хлопцем, стали ще вдвоє червоніші.
– Від того ти козак, щоби терпів.
– Коли-бо я вже не можу. Подумай лише – вже рік! Мені нема ні їди, ні сну…
Маруся глянула бистро на хлопця і усміхнулася.
– Ба, не видко сього по тобі, – сказала.
– Так, певно, що ні, бо я тепер при тобі, але коли лише поїду, так почорнію, як та земля…
Остап похнюпився, немов збиралося йому на плач. Дівчина споважніла.
– Слухай, Остапе! Ти нині виїмково говориш розумно.
– Справді? – утішився Остап, хоч і не знав, де саме було се розумне слово. – Моє ти серденько!..
І Остап удруге прискочив до дівчини, але вона простягнула руку. Рука висунулася з широкого, м'якого рукава, така біла та лискуча, така аж страшна…
Остап став і почав м'яти свою шапку в жмені, а вітер роздував його довгий темно-русявий волос.
– Тссс! Не вільно!..