Вони провели його до лаврських воріт, але за ворота не вийшли. Антоша, широко розтуливши рота, лежав горілиць і легенько посвистував носом. Вітольд торкнув його за плече і мовив:
— Так тебе колись викрадуть разом з кашкетом і автомобілем, Антошо.
— Куди, шефе? — Антоша за звичкою приклав долоню до скроні.
— На працю! Куди ще може їхати державний службовець, коли в країні такий бардак? — Миронович глянув на лаврських жебраків і молодого бомжа, який щось вишукував в урні для сміття.
— Молодий, ледачий. Об'їдками харчується. Нема щоб працювати.
— Роботи нема, Вітольде Володимировичу.
— Неправда. Ти ж працюєш.
— Мені пощастило, — відповів Антоша.
— А я?! Я ж міг без роботи, але ж ти бачиш, як я працюю. День і ніч. Коли ми з тобою повертаємося додому, Антошо?
— Пізно вночі, Вітольде Володимировичу.
— А хто в це повірить? Ти он постійно не висипляєшся. Рідко дружину свою бачиш.
— Тільки сонну, Вітольде Володимировичу. Вона мені каже, що я теж гуляю всі ночі.
— Що значить "теж", Антошо?
— Вихопилося, Вітольде Володимировичу. Але вона й справді так каже і ви кажете: "Дивись мені, Антошо, доповідай про все. Навіть про те, що про нас твоя дружина каже". Ось я й доповідаю.
— А про мене що каже? Про моє одруження?
— Чесно? — перепитав Антоша.
— Чесно, Антошо. Тільки правду і нічого, окрім правди, — заговорив він мовою судді.
— Багатим усе дозволено.
— Так і каже?
— Так і каже.
Миронович важко зітхнув:
— Це правда, Антошо... Але життя, сам розумієш... Не така вже й проста річ.
— Та бачу... Багаті теж плачуть...
— Плачуть, Антошо, плачуть. І часто. Якщо не гинуть.
Антоша підкотив до сірої, мов день і настрій на душі в Мироновича, будівлі.
Пізно ввечері Миронович повернувся до готелю "Прем'єр-палац", де тимчасово проживала і Роксана, чекаючи закінчення будівництва їхнього двоповерхового особняка в панському районі Києва, на Липках. Тут вони й вели підготовчу роботу до найбільшого свята в їхньому житті. Складався план, список гостей, запрошення преси, а також відсів журналістів з опозиційних телеканалів. Тут обговорювалися всі найменші подробиці: меню, в якому найактивнішу участь брав Едуард Шор, але, як виявилося, Роксана не менше розумілася на ресторанних стравах, ніж його партнер і колега. Найталановитіші художники столиці (принаймні, за рекомендаціями знайомих) змагалися в конкурсі на краще весільне запрошення та індивідуальні конверти. Кілька головних редакторів найпопулярніших газет мали честь розмістити кольорові повідомлення і вітання, як на перших сторінках своїх приватних часописів, так і на кольорових вкладках. На всю шпальту або й — розворот.
Особливо багато проблем виникло під час обговорення розташування столів і посадки гостей за рангами, чинами, уподобаннями, симпатіями, службовою чи суто людською приязню і антипатією.
Виготовили спеціальні, позолочені підставки-сувеніри з вказаними номерами столів і з іменами гостей того чи іншого столика. Кращі каліграфісти з державної канцелярії, що в службовий час працювали над випискою почесних грамот чи посвідчень до орденів і медалей, тепер, після робочого дня, кректіли над вітальними текстами, спеціально замовленими і складеними до цієї події ледь не державної ваги професійними поетами і прозаїками — членами Національної спілки письменників. їхнім головним завданням було — на високому художньому рівні викласти побажання, як в прозі, так і в поезії від імені того чи іншого почесного гостя, запрошеного на весілля. Вимагалося не лише красивостей у змісті, а й інтелектуальної думки того чи іншого державного достойника, що мав честь бути запрошеним на обід і відповідно висловитися. Всім членам Спілки, що брали участь у змістовному оформленні гостьових вітань, було обіцяно не тільки пристойний гонорар, але й ордени чи медалі, залежно від викладу. Старшим за віком письменникам гарантували ще й підвищену пенсію — "за особливі заслуги перед державою".
Роксана готувалася до весілля мов до державних іспитів.
Адже я виходжу заміж за державного службовця, Тольде. Чи не так? — підстрибувала вона в самих панчохах по кімнаті. — І не просто держслужбовця, а держслужбовця найвищого рангу, — сміялася радісно, час від часу припадаючи до його плечей, і цілувала, цілувала, цілувала, запевняючи його, що він з нею буде такий щасливий, як сам Господь Бог до вигнання Адама і Єви з раю. — І ми грішитимемо... Піднімемо з окопу бійця і кинемо його спочатку в рукопашну, а потім з оголеним багнетом пошлем на окопи супротивника і переможемо. Ми кинемо всі сили на підняття духу в наших військах і з останніх сил візьмемо рубіж і там окопаємось назавжди. До остаточної перемоги, Вітольде.
— Ти можеш коли-небудь бути серйозною, Роксано?
— Любий, ти жив у такій міщанській задусі, у такій напівпідвальній атмосфері, мов у приміщенні, куди часом і світло не потрапляє, ти Божого світу не бачив. Тепер ти розкутий, вільний і, як начальник гарнізону, найстарший на раптово взятій тобою території, ти і тільки ти тут командуєш і навіть твій вартовий, мов сталевий багнет, виструнчився і завжди готовий заради тебе, командире, встати і вмерти під час бою, не боячись пролити жодної краплі крові, ні поту...
— Гаразд, гаразд, — зупиняв її Миронович. — Мені справді легко з тобою.
— А буде ще легше. Коли ми всіх переможемо. Покладемо на лопатки і візьмемо весь фронт під своє командування. Тобі залишиться тільки спостерігати зі свого командного пункту і милуватися бійцем, який бере штурмом усі можливі й неможливі висоти.
— Ми завтра відлітаємо до Парижа. Я хочу, щоб ти наділа найкращу весільну сукню "від кутюр".
— Тільки не від прет-а-порте. І не від П'єра Кардена, — вона обхопила його за шию і поцілувала.
— Але ж П'єр Карден... Всесвітній авторитет?!...
— Любий, П'єр Карден — це і є прет-а-порте. А я сьогодні хочу "від кутюр — висока мода", — вона підняла грайливо ніжку і повисла на його шиї. — Розумієш, "висока мода"! Це навіть не Шарль Фредерік Ворт. Сьогодні дами, які поважають себе, знову одягаються не від масового індпошиву. Вони більше не натягують на себе сукні з автографом творця, тобто кутюр'є, любий. Сьогодні знову в моді сукня в одному примірнику в світі моди. Підігнана до останнього сантиметра цієї пречудової фігурки, яка безкоштовно дісталась тобі у службовому кабінеті без цінника. В одному примірнику, як і сукня "від кутюр". А не — "кутюр креасьєн". Іншої Роксани, любий, у всьому безмежжі нема. Є одна на цьому світі Роксана — відтепер Роксана Миронович-Корн...
XXI
Відлітали до Парижа з легким серцем, але у дощову погоду. Роксана запевняла, що це на щастя, Миронович, який, як і всі поліщуки, вірив у забобони, дотримувався протилежної думки, але про всяк випадок її не висловлював, аби не наврочити. На паризькому летовищі Орлі, як завжди, панували метушня, гамір, лунали по радіо часті оголошення. Зате саме місто їх зустріло лагідно і сонячно, ніби підтверджуючи своє реноме, що це все-таки "столиця кохання". Друзі "газотрейдера" Валяя — Шарль Дюбка і П'єр з українським прізвищем Пастернак, якого Шарль чомусь весь час називав "Доктор Живаго" і після цього щиро й заливчасто реготав, відкидаючи голову аж на підголовник сидіння авто, відвезли Роксану і Вітольда до одного з найпрестижніших готелів у центрі Парижа. Поки Шарль і П'єр бавилися кавою внизу, Роксана потягла Вітольда в душ. Він спочатку опирався і казав, що в Києві приймав ванну, але Роксана сама стягла з нього штани, ухопила, як вона висловлювалася, "за краник" і потягла його за собою, сміючись від гарного настрою і задоволення. Вітольд не опирався. Тільки побоювався критики, а особливо її постійної фрази:
— Як там наш маленький? Він ще досі дрімає над Парижем? — Роксана поливала свої плечі теплою водою душової.
Готельний номер на сьомому поверсі, з вікнами і двома балконами у двір, під якими розташувався серцеподібний блакитний басейн, що милував їхнє око, нагадував величезну овальну залу для прийому гостей і таку ж за формою світло-рожеву спальню.
— Маленький, прокидайся. Ми вже в місті кохання, — тягла вона Вітольда до спальні.
— Тільки не це, — запротестував Вітольд.
— Але він уже прокинувся. Підняв голову. Любий, ми вже в Парижі! — повідомила вона. — Над площею Пляс де ля Конкорд. Мій кучерявенький.
— Роксано, облиш, — благально мовив Вітольд. — Я після цього стаю вареним. Непрацездатним. Захочу негайно поїсти і поспати.
— А ми його нагодуємо, покладемо бай-бай. Він вже хоче... По глянь-но, як він дивиться. Любий, це ж "місто кохання". Ми ж, якщо не займемося тут коханням, підірвемо престиж столиці Франції. Нас мер Парижа не зрозуміє... Правда, маленький?!...
Вітольд у чистій білій сорочці і темних брюках кольору морських водоростей мав тепер і справді вигляд дещо стомлений і навіть трохи зажурений. Роксана у світло-салатовій сукні зі щедрими розрізами по боках з'явилась на очі новим паризьким друзям весела і життєрадісна, і їм здалося, що всю його енергію і запал, який вони бачили до цього у Вітольда, Роксана несподівано всотала на певний час у себе і, не економлячи, зараз щедро витрачала...
— Куди летимо? — запитала поважно вона.
— До Паризького стилю мод, — посміхнувся Шарль. — У вищий світ елегантності. У butik, на авеню Монтень.
Після цих слів Шарля Роксана відчула себе безтурботною королевою життя на святі щастя. Вона вдячно припадала до плечей Вітольда і щось тихе і лагідне муркотіла йому на вухо, час від часу непомітно для французів обціловувала йому то щоку, то шию.
— Сподіваюсь, помада не перших днів нашої зустрічі? — глянув він у дзеркало водія.
— Любий, а навіщо? Нами вже всі рубежі взяті і ми міцно закріпилися на перших позиціях суперника.
— Яка впевненість!
— Любий, від такої "міс королеви" не відмовиться і Париж. Чи ти це знаєш? Чи ти це оцінюєш? Чи ти вже все це усвідомив до кінця? Мільйонний електорат дивиться на твою "міс королеву" вечорами і голодними очима роздягає її, запитуючи про одне: "Кому ця красуня дісталась?" Я тобі покажу тисячу листів, починаючи від фельдфебеля і закінчуючи молодими генералами різного роду військ, які запитують мене: "Роксано, одне тільки слово у відповідь, якщо ви незаміжня, я прилечу, ні на мить не замислюючись".
— Люба, — обернувся до неї Вітольд і видав щось на зразок посмішки.