У пошуках так званої "січі" проводимо енергійні скоординовані дії.
– Як бачимо, не все так безнадійно! – спробував збадьоритися лідер нації.
Погоджуючись, члени РДБО синхронно закивали головами.
Увечері Неон Вакулович за звичкою аналізував почуте та прийняте сьогодні на РДБО, обмірковував подальші кроки. Хід із залякуванням Президента виправдав себе цілком. Звісно, ніяких диверсійно-розвідувальних груп бійці КБУ в заселених районах не виловлювали, оскільки таких груп не було взагалі. Тут довелося вдатися до театральщини: брали кілька міцних чоловіків у таборі для переселених з пустелі, вбивали й укладали до рук уже мертвих людей скоростріли. Залишалося запросити журналістів єдиного в країні Першого державного телеканалу, щоб ті зафіксували "криваве бойовисько" на свої камери. Пустельників Щасний не шкодував, бо у великій грі це був неминучий витратний матеріал. Врешті-решт, відкликання внаслідок його оборудки елітного полку "Гриф" збереже значно більше життів, до того ж – життів справжніх вояків, а не слабодухів, що здалися на милість уряду. Таким чином угрупування урядових військ ослаблювали, а самосели, або, як правильніше їх тепер називати, козаки отримували додатковий шанс зміцнитися і від оборони перейти нарешті в рішучий наступ. Отоді голова КБУ й скине маску та виступить на чолі обурених праведним гнівом і озброєних китайським стріливом народних мас як справжній національний Провідник. Отоді він і скористається конституційною нормою, яку, непокоячись, либонь, про тиху старість, запровадив сам же далеко не юний Президент. Згідно з нею ім'я наступного лідера нації має право одноосібно назвати Лідер попередній. Тільки й залишиться, що примусити господаря назвати правильне ім'я, тобто ім'я Неона Щасного! А Наказний гетьман, що ж – залишиться при національному Провідникові міністром оборони!
Канал постачання козаків китайським гомінким залізяччям функціонував справно. Трохи дратувала Неона Вакуловича надмірна, як йому здавалося, закритість Пустельника – той уперто відкладав на потім очну зустріч, відмовлявся ділитися планами. Двоє розвідачів Щасного – Сивий і Буланий – не виходили на зв'язок із часу відступу їхніх хуторів на південь, невже загинули? Третій розвідач вовтузиться неприпустимо довго – настанову з голуба миру перетворити Батька М'янбу на кровожерного яструба Карий отримав іще в середині літа, а нині розпал осені! Щасний невдоволено викликав "пустельного пса", не потрібні йому в пустелі голуби-хуторяни:
– Коли я почую доповідь про виконане завдання?
– Працюю, шукаю підходи. Це складно…
– А ти гадав – я відправляю в пустелю розвідачів, щоб вони карки на страусятині від'їдали?!
– Це складно, оскільки М'янба живе доволі відлюдькувато, мало спілкується з батьками інших хуторів… Поруч із Новою Гобі лише одне поселення – Чіпова Діжа.
– Мені байдуже, як ти це зробиш! Перестріляй півхутора, а зроби з того пацифіста козака!
Наступну порцію прочуханів адресував Крепсу:
– Які новини, коли врешті доповіси про Енея?
– Новини… новини чудові! Е-е… про Енея, або точніше – про Генерального канцлера гуде вся Курява, але де він сидить – ніхто не знає! Є підозра, що це місцина під чудернацькою назвою Нова Січ.
– От і розшукай мені цю Нову Січ!
– Мало шансів, босе! Пересічний пустельник… перепрошую – козак скоріше дозволить себе четвертувати, аніж відкриє цю страшенну таємницю! А якщо всерйоз – більшість із них і самі цього не знають!
– Вони не знають, а ти мусиш знати! Яких заходів вживаєш?
– Ну, зараз отаборився на одному симпатичному хуторі, Діжа називається… Треба ж мати якийсь шмат землі… е-е-е – пустелі, куди можна повертатися зализувати рани, а тут гарна кормова база для верблюдів…
– Для яких верблюдів!?
– Ну, босе, ви ж не перераховуєте мені в Куряву зарплатню – мушу якось крутитися…
– Не буде результатів, я тебе покручусь – я до тебе кіллера надішлю!
– Босе, це не ви говорите – це ваша заздрість!
Ще більш роздратованим Неон Вакулович урвав розмову з Крепсом і знову викликав Карого:
– Поруч із Гобі – на хуторі Діжа пригрівся такий собі Крепс, що про нього скажеш?
– О, цього пролазу я давно знаю – разом приїхали колись у пустелю! Зараз ледве його впізнав – зробився таким собі арабським шейхом, що роз'їжджає на розцяцькованому верблюді, біля нього крутиться кілька слуг і… як це – наложниць! Має чималий табун хаптагаїв. Мешкає в розкішному шатрі, який разом із різноманітним начинням возить за ним Курявою особливий караван. Знюхався з сином Чіпа – Мікрочіпом, разом облаштували на Діжі справжнє казино — поки що в наметі.
– Виконаєш настанову по Гобі – перебрідай ближче до цього кубла розпусти, а краще в самісінький намет казино – я хочу мати там свої очі й вуха!
І вже відімкнувши зв'язок Щасний тихо вилаявся на адресу Крепса: – Розстріляю гада!
Воля
Мова Батька Енея була короткою:
– Ти обліковувала в мене на Трої вовну – зможеш вести облік і стріливу. Нині облаштовуємо на лимані паланку з гарно озброєною залогою, господарським блоком, робітнею для механіків – будемо приймати там від нашого Великого друга гостинці! Отаманом на Дебаркадері визначено осавула Межиріча – знаного шанувальника всілякого стрільна, ну а ти візьмеш на себе арифметику. Згодна?
– Згодна, Батьку! Хіба я можу вам у чому відмовити?!
– Ото й добре! Як-не-як, а залізяччя вельми коштовне, тобі ж я довіряю як самому собі!
– Я не підведу, будьте певні – жоден скоростріл не пропаде!
– Рука як, гоїться?
– На очах! Світла – просто богиня, так позшивала сухожилки – всі пальці ворушаться, гляньте! І шрам, сказала, буде майже непомітний!
В дорогу валка осавула Межиріча вирушала поночі, проводжало їх усього кілька козаків – потаємність пильнували на новій Січі ревно. Воля обійняла маму, передала симпат батькові, що козакував десь у Куряві на паланці, наостанок Еней простягнув дівчині невеличку золоту сережку з вигравіруваним китайським ієрогліфом: "На, це додаток до глоб-зв'язку, що долає наше заглушування. Такий буде лише в Межиріча й у тебе!"
– А що означає цей ієрогліф?
– Не знаю. Здається, "Конфуцій"!
Дівчина їхала в "отаманському" повозі з осаулом. Межиріч сипав характеристиками, вадами й перевагами того, або іншого китайського стрілива, хвалився, що за рівнем легкого озброєння нове козацтво, вважай, уже вирівнялося з урядовими військами.
– Важкої артилерії ще бракує, бронетехніки, а по решті ми з ними в паритеті. За зиму підтягнемось, мине Сальва й так уріжемо харцизякам, що ай!
– А чому Китай дає нам стрільно, який йому інтерес?
– Не дає, а продає. Зрозуміло – вигідно.
– Але ж це божевільні кошти!
– Отже, дає в борг!
Осіння Курява навіювала на Волю нудьгу. Чорна порохня на схилах завмерлих кучугур усе більше нагадувала скорину зачерствілої хлібини, а щебенисті прогалини під колесами – закам'янілу багнюку. Сонце котилося бляклим небосхилом у невиразному серпанку, вітер крізь прочинене вікно сявчі дихав безживно. "Така пустеля, певно, й Соловієві не подобається!" – подумала.
Соловій… Коли напівпритомну її зносили темним навскісним тунелем до шпиталю, хлопець незугарно товкся довкола нош, заважав козакам, спотикався й усе хотів торкнутися дівчини бодай за рукав. Провалюючись раз-по-раз у забуття, Воля дивилася на його недоладні рухи і їй хотілося чомусь плакати.
Потім хлопець ні на крок не відходив від недужої в шпиталі, поїв та годував, жалівся, як сутужно було йому, бідолашному, без коханої, а Воля, видужуючи від болю та від операції Світлої, з жахом думала, як їй зізнатися колишньому нареченому в тому, що сталося. Соловій приносив дівчині новини про бойові звитяги побратимів, і вони вдвох раділи першим незначним тріумфам нового козацтва, разом журилися над його втратами, разом згадували Діда Стопуда й фантазували, який пам'ятник героєві спорудять після перемоги. Ніяково усміхаючись, син Сміха розказував, що його батька, спершу ніби жартома, а затим і всерйоз почали пафосно кликати Наказним гетьманом нового козацького війська, і що Соловій зробився тепер ніби гетьманчуком. Хвалився, як зграбно облаштовуються козаки в колишньому метро колишнього міста Дніпропетровська, швидко перетворюючи його на справжню підземну цитадель. Розмовляли про все, але жодного разу жодним словом не обмовився Соловій про їхнє подальше співжиття, жодним словом не згадав ані Локі, ні її перебування з колишнім хаптагером на Материзні. Не згадав, бо жодним словом не згадувала про це вона. Воля мовчала, але мовчанка ставала врешті-решт нестерпною, і мала урватися.
Тоді вона вже почала ходити і Соловій, котрий, наче колись на Фірмановім хуторі, відповідав за всю хитромудру електроніку Нової Січі, запросив Волю прогулятися поміж похмурих, але мальовничих руїн колишнього міста – мав перевірити встановлені на найвищих точках руїн вловлювачі руху. Взявшись за руки, вони видерлися на височенну піраміду з бетонних блоків, цегли та войовничо спрямованих у височінь уламків панелей перекриття. Зачарована непривітним видовищем руїн, Воля роззиралася навсібіч, поки не наштовхнулася на зажурливі очі Соловія – прямісінько перед своїми очима. Не витримавши їхньої зажурливості, дівчина опустила погляд.
– Любиш пласконосого? – спитав її супутник. – Бачу – любиш!
– Пробач, Соловійчику! – сказала дівчина. – Пробач і нічого не питай!
– Добре, – зітхнув хлопець, – тоді й ти нічого не кажи. Не хочу, щоб тобі було боляче… Нехай буде боляче лише мені!
Він оглянув припасований до металевого стержня пристрій і простягнув Волі руку: "Ходімо вниз. Обережно – цегла може порушитися!" Більше про почуття вони ніколи не говорили й на прогулянки зруйнованим містом Соловій Волю відтоді не запрошував.
Після прибуття на лиман Межиріч одразу взявся за роботу. Козаки розгорнули сонячні батареї та пересувний опріснювач, заходилися споруджувати господарський блок, готували майданчик для прийому техніки – її мали вивантажувати прямо на суходіл з китайських ліхтерів на повітряній подушці; встановлювали імпульсну огорожу, пустельні обшири довкола паланки Дебаркадер вирушила патрулювати перша стежа.
2
Локі
Його привезли на пустельну паланку й зачинили в крихітній кімнатці обіч приміщення, де, голосно перемовляючись, гупали теплочеревиками по підлозі козаки.