Немає Божого остраху в них перед очима"*; і ніщо не розвіювало ніч, печерного, сирого мороку! щоб якось домарнувати потьмареність— згідно аксіом ледарства, згодом закладених тобою в основу вічного двигуна: чим менше дієш, тим хутчіше минає безчасся— ти звернувся до кращих деміфологів у своєму апараті: чиї то підлеглі, ці, ну як їх, що згадують битий вік і з чистою безсовістю розцереушнюють, промосаджують такі дані? більшість архівів була заллята кривавими слізьми, смерділа смаленою котячою шерстю, гнилокапустяним сапом опричників, що всіма неправдами проривались туди— на покаяння; все, що лишилось: це самоописи гонінь, натяки на філософію, все стилізоване під апокрифи; саме ж випробування змаліло й змерзлося в стомільйонному видихові конань, всіх забитих нізащо, всіх безіменних, всіх простолюдних, всіх позбавлених слова й натяку, що хтось довідається, як безнадійно вони вмирали— і німота невиказаного, лютоскорботного знання змітає по собі всякий схлип, ніби морозний ураган декілька заблукалих подихів; ти співчував кращим і сподівався, що викажуть якусь частину замогильного досвіду, але й кращі з них розгубилися перед надзавданням— відтворити повнокровно, повносило, пристрасно: як там і тоді велось насправді; вони, хто стільки разів доводили свою незгоду, свій спротив, на сей раз впали в одвічну біду інтелігентів: буцім страждали й страждають тільки вони, а решта життя є обрамленням їх страстотерпства; в тебе рука тремтіла підмахувати указ і вислати їх на бурякові плантації, на ливарні заводи, в шахти, просто довічними вантажниками на склади, обхідниками переметених залізниць, доярами в діравих гумових чоботиськах із налиплою по півпуда гноякою, в чоботяках, набитих соломою, та всеодно за халявами чавкає, коли пораються по корівнику, а на вулиці гноєсеч приморожує ступню до підошви; послати будь-ким, на чорнорабську тривалу працю, що знелюднює дужче тортур, одбирає навіть бажання вмерти, і одне дозволяє: в наллятому втомою, важкому, як безмен, кулаці стискати гранчака, рвучко пити і хукати на кухвайку в згинові ліктя— і одягненим простягатись на ліжку в непаленій хаті; і більш нічого не прагнути; мільйони й мільйони малих марнот згоріли, вимерзли, щезли, немов кошара на рівноосінньому полі, над яким всенічно тремтіло жаління ягнят, тонкоголосий страх, принизливіший і вразливіший людського голосу; о, земле крові! о, вітчизно конань! тут ти не бачив такої жмені суглинку, яка б не тримала тоскну, невихрипну ваготу, немов гарячий свинець у горлі; тут ніч не ніжна, ніщо не обходить, не обнадіює, не болить, ниття і стогін землі, немов закопана сирена, вихриплює дочасність втрат, неспокутність гніву, невисповідану тугу позабиваних, просторіє криком у ніч і, мов легені повітрям, наливає і розширює ним темряву, що через мить сурмитиме в летючі сурми; ніч розросталась, мов вимерзле поле під пересів, дихала безсиллям, відчаєм, ніч не минала— просто очі звикали до пітьми— ніч ставала обов’язком, чимось таким, навподобі очищувального вогню для обраних, втішала зламаних, а величних брала за руки, мов дитят, і вела топити, як мачуха; ніч дорівнювала таємниці перетворення живого в потойбічне, відкривала незвідані, незрозумілі сторінки і, коли очі обвикали зовсім— так прагнулось вірити, прощати й жити! і, ледь кивнувши бортпровідниці, збігаючи з трапу літака, ти встигав помічати натовп за огорожею аеропорту і рішучим кроком виходив до народу: попереду, лікоть до ліктя, стояли знайомі з журнальних обгорток діячі з такими самозаглибленими балухами, немов дивляться назад, собі в потилицю, а там, за спинами, юрмилась відставна гвардія прокурорів, слідаків, провокаторів, платних садистів: всі, як один, заплакані криваво, з виразом жорстокого каяття, з притиснутими до грудей покаянними рукописами— як пояснив ад’ютант, вони їх стільки вже нашкребли, що галімари, букери та інші видавництва закидані ними всмерть, мов каменовані лжепророки— ти підступав до огради і людва волала свою новочасну, завчену, "о, америка! страна жувачок!", і стежила як міністри з наготовлених клунків, торбех пригорщами дістають гостинці (горіхи, карамель, печиво, родзинки в пакетиках) і від душевних щедрот підкидають їх межи голови; коли рейвах стихає і діячі з роздутими кишенями позиркують на всі боки, куди б злиняти, ти, за прикладом царя царів Ксеркса, звертаєшся до немилих сатрапів: куди пропадає люд?! чи й справді зашпортався по лісах і там, переховуючись від податків, доплямкує з жмені гуманітарну ласощ, та колотить брагу?! достойники, ясновидці, діячі, голови районних і обласних сатрапій стоїчно, спохмурено мовчали, тільки час від часу перемацували в кишенях назбиране та іноді долинав здушений схлип, шелест перегорнутого рукописа, зболене воляче зітхання; навіть ті, ну як їх, ті, з виряченими назад очима, ясновидці прогавленого, проминулого, навіть ті нічого не відали і не хотіли знати, а загалом юрба нагадувала послідовників диякона карфагенської церкви Датона, більше відомих в історії, як данатисти, що з африканською пристрастю, після розколу, нипали всіма дорогами в пошуках того, як відразу попасти в рай, брали за барки першого зустрічного і наказували, "вбий нас заради Христа, людино добра", і, передчуваючи швидке загробне раювання, з силою вкладали йому в руки довбню; твої печальники також: одні, здавалося, народились, аби звікувати тілом і подумки в тюрмі, інші, аби їх вимордовувати і каятись— а ціле інше життя скресало, тануло, пливло, зривалося вільним голубом з простертої долоні, сходило на грішних Духом, як голубом, назублювало проти неба чорноту лісів, падало ниць і в блаженному вбозтві обіймало землю димами й тугою, гинуло в марноті і рятувалося в плазуванні; "так що з народом?", і нема тобі відповідей, і вітчизна зустріне собачим виттям ліхтарів та мимренням мудрих про спад хрякономіки, про якісь там хрюформи— розлютить нісенітницями, вигаданими тобою в ту непевну пору, коли ти заради копійки укладав їх по всякому для кросвордних газеток— і хоч так вносив поповнення до бюджету; кому ж, як не тобі, було стерегти всю силу слова і всю маніакальність висловів— ти підманувся загальним благом!— і тепер вичитуєш ці нісенітниці в привезеній відразу з друкарень щоопівнічній, респектабельній пресі, про спади, схуднення, акцизи, мито, хрякореформи, що вже не влазять на першу сторінку, а на останніх шпальтах, тремтячим цензорським олівцем, було підкреслено все, що набріхувалося на тебе; така поєднаність наклепів із відвертими маніями не могла не казити— вони ж перетворюють вітчизну в санпропускник божевільні! тепер он стоять розгублені, принімілі, немов повідкушували в сварці, хто більше вистраждав, один одному язики і глипають очима назад, на тих, що заплакані криваво, з притиснутими до грудей рукописами, надриваються від розкаянь; подеколи їхнє хникання збивається на виск і нагадує полювання з підсадною свинкою, коли поночі мисливець кладе в мішку його в сани, їде в ліс і по глухих дорогах тягне на мотузку жмак простої соломи і покручує порося за вуха; аж ось на виск, ніби нізвідки, з вільхових чагарів вискакує такий вовчидло і притьмом за саньми, підскакує до солом’яної цибайки— притримай віжки коліном, хапни рушницю і бий його в лобешник кількома картечинами! "так що ж з народом, шановні?!!!", починаєш ти мітингувати, просто і погрозливо, як колись на партзборах, намагаючись хоч таким рідним стилем навернути їх душі; і знов самі схлипи, гикання, кавкання, рідкий шелест, здушене і невимовне, наче б на порозі в сінях, не то покректування, не то стогнання; і по всьому вгадувалось, що вони міфотворять, перебуваючи в творчому ступорі, однаково відрізані, як від минулого, так і від нинішнього, однаково розгублені перед часом, бо все не так, як домислюється, було і є насправді; та й саме міфотворство— читав ти потім у доповідній секретного відділу— стимулювалося і зринало лише для того, аби притлумити дар пристрасної, переконливої, живої мови, аби випадково не розворушити минулого живцем, аби вивернутими очима поглядати на недолюдків, не засуджувати їх і не прощати, а лише використовувати, як матеріал, для відгороджувань від жаху, від безміру незрозумінь— що діялось і що коїться в світі?! вони створили свою паперову державку,— пояснював далі авторський колектив доповідної записки,— створили свою одомашнену газову камеру, щоб не було ні винних, ні тих, хто, хоч малою мірою, здогадується про справжні причини зловідчаю і простертої скрізь погибелі, а потім прибрати й саме поняття злочину, визнавши його самогубством; досвід сучалізму,— стверджувалося в архісекретному документі— досвід позірного протистояння відвів од Заходу й решти світу людожерливі чреволюції, невситимі кровопролиття, расові й релігійні бойні, виснажливу й надсмертельну лихоманку історії; досвід знесилив етноси до тваринної німоти, до понурого бидляцтва, до такого приречення, жаху, туги, що викастровує силу й інстинкт відтворення собі подібних; спостережливий, на горбові піддослідних, так щасливо розвинутий несвіт перейняв чимало звідси: страхи юрби, страх заворушень, непевностей, криз, страхоту біржових пропадінь і, крім торгівлі, взявся за соціальну сферу, пригрів збатрачених, лишніх, зламаних, так званих, малих людей і, переживши в безпеці протистояння свої минулі варварства, тим новим злодійством, новітнім досвідом, викраденим у піддослідних, відтермінував собі прокляття й вирок, лжеприсягнув, лжезасвідчив, нібито облукавив Суддю, а сюди, роздобрілий, віддарував своє найгірше: здичавілий хрюкалізм, зневіру і бузувірства; знову разом! в інтерв’ю для Рейтарс ти порівнював такий стан речей з примусовим запроторенням до спецлікарень, а там доконають— і не стільки інсуліновими шоками, електротерапією, психотропами, як маніями, перекинутими на здорового з лікарів, як навіюванням і переконанням, що хто попався, той і хворий вже; пора обколювати, — пора лєчіть! – до хрюкального виску, до повного знесвідомлення ; і мозок проплавиться, мов сніг від кривавої сечі конаючого звіра; "так що ж з народом, народники?!!!", гукнеш ти в нікуди, безсилий докричатись до тих, ну як їх... і дивний звичай: як тільки їх запитували про щось суворе, про щось людське, вони поважніли, гонорилися, скляніли так, буцім вперше тебе бачать і не потерплять самозванства; ах ви ж шкури нечиняні! ах ти ж дране дрантя! ти роздав їм держпремії, кращі квартири, де перевішались покоління нечистої сили, ти поназвозив їм гуманітарки, зробив з них людей, навчив не длубати в носі в президіях, не жахатись краваток, як петлі, і власноручно з чорної каси відраховував, сам підпадаючи під кримінал, немало валютних грошових знаків на відрядження! ти бігав по міністерствах, відкривав візи їхнім курв’ягам, що десь припхалися звідти, як то кажуть, в тяжі і верещали на митницях, що вся вітчизна не спала і кидалась їм співчувати! ти хрестив їхніх покручів, приймав занепокоєних послів, під міжнародним тиском змушений був відкривати спецприюти для елітаріїв— і це тоді, коли бюджет поповнювався, майже виключно, з гонорарів за вигадані тобою кросворди!зрештою, як на трибунах не клацати зубами об склянку: похмелятись завчасно; якби не ти, вони б досі цибали в набедрених пов’язках; і от маєш дяку! тільки дійшло до серйозного, тебе зцурались, перекрили всі телеканали, обрізали готові записи в ефір, сказали, що ти нічого не розумієш— ех, дрантя!— і з хитруватим єхидством через своїх пришмандовок, прес-секретуток закликали працювати на історію, там розсудять; "ну я вас попрацюю...", і одного твого задуму, рішучості побілілих нігтів було достатньо, аби силою перечуття їх скорчило в одночасному, моторошному, мертвому сниві— і енурезило до ранку; і другого дня, ледве відшторивши вікно, ти, замість здорової садистичної мордяки часу, побачив за дротяною, привітною огорожею резиденції криваво заплаканих катюг і тих, ну як їх, із вивернутими назад очима, і всі разом вони виспівували, на мотив смердянського гімну, "куди ти подівся, наш рабонароде?"; це не могло не сподобатись: хоч і під тиском, тебе підтримали і є з чим прийти на вибори! вся влада смрадам! вигукнув ти з балкону і водночас прийшло розуміння, чого вони ніяк не дозволять, не захочуть, не знімуть бучу, щоб закопати на заштатному цвинтарі того козлобородого вождя, в черепі якого знайшли фосфоричні зелені драглі; чого не закличуть люмпенів, не перевішають на стовпах для показу й постраху впочеснілих канібалів, вгамувавши нарешті виття ліхтарів— і вперше за століття відмінивши тривогу й безсоння, що за вами прийдуть сьоночі; та видно і в тебе від таких розумінь підплавились клеми, бо, замість того, щоб видихнути "вам не вдасться спихнути...", ти підійшов до стола і в нотатнику для автобіографії закарбував наступне "вдавократія торжествує!"; пам’ятається, ти хотів сказати добре слово про Йосію, іудейського царя, що в передчутті гніву Господнього пройшовсь країною, зруйнував старі капища і на одному з жертовників, присвячених ідолам, спалив і розвіяв за вітром кістки лжепророка, виритого з землі, того, що блюзнірив, жив, насміхався з покари, яка дістане його через триста шістдесят літ; щоб спопеліла наруга і щоб збулося писання; ти хтів сказати про стількох, та в свинособачих очицях вовтузився й наливався гнійною кров’ю клич: не ворушити прошлоє! та й чмопозиція діставала; і ти мусив зважати на кожен виборчий голос; і, засвоївши по закордонах, що варто лише в думках десь голосніше лайнутися, як тебе миттю, як стій та дивись, звинуватять у людиноненависництві, ти наказав по всіх закапелках встановити динаміки і транслювати бедламент— нехай сікаються до депутякал— а в перервах між роздумами та біографічним нотатством ти приймав делегації: першою прибилась молодіж; особливо щось силувався проректи свинопасного вигляду молодик із вухами, як старі магнітофонні бобіни і ротом, немов перископ, роззявленим на всеньку голову: весь його мішкуватий, ліричний вигляд, схилена до плеча головешка, ледача хода, порізаний зморшками, змучений думами про мистецтво лобешник, підказували: він що почує, те дослівно й верзе: по телеканалах, на радіохвилях, на шпальтах; як сказав про нього твій придвірний лікар: це один з бубонного плагіатства, інтелектуальної пошесті століття; ти зрадів невимовно— нарешті-то щось своє!— але й тут тебе розчарували: бубонка закралась до нас і вже підкосила кращі, добірні епігонські полки, як шашіль знищила розділові знаки в класиці, бобінними вухами записує звуки твоїх позіхань і розвелібрує це в поезію; о наївна! як прагне вона твоїх почесних іменних премій! а скільки присягала, і нав’язувалась на посади екерманів, прокрадалась на другий день і переховувалась, бідна, по чужинецьких столицях! ти розумів: митці в твоїх теренах зріднилися з комплексом прошака і схожі на тих, що злиденніли, голодували, а потім весь вік випасали оком неприбране й боготворили недоїдки,— ти співчував і по силі можливостей допомагав їм як міг, поки в розширених зіницях не впізнав той щуриній шал, з яким обгризають вуха сонному, той чорний від бруду під нігтями, трупний потяг перстів, занесених, мов дзьобаки над очницями, той безпристрасний і безживний, вигострений по навколицях нюх падлоїдів, притаманний крукам, що з піднебесної висоти, в безвітрі, вгадують на льоту присутність замерзлої здобичі під півметровим снігом і, похибнувшись на крило, не каркнувши, не кружляючи, з пригамованою радістю трудівника, шукача, з точністю практицизму опускаються серед степів на потрібне місце; і ти мав нещастя повірити лобурові з магнітофонними вухами, епігонія з плагіатством його аж бубонили— і тільки слава!— присягався він— врятує його молоде життя, що, вважай, почалося; ти звірився по настінному, з твоїм маршальським портретом, календарі— яка там дата попереду? яке збіговисько?— і, сівши в крісло-гойдалку, до коліна, на течці з грифом "секретно" летючим історичним почерком витворив, вигойдав, виняньчив йому промову, зачитавши яку він одразу ставав улюбленцем застіль і національним героєм; і, побачивши розгублення на лиці, дав копняком під зад: вперед, на трибуну, вітчизна в небезпеці! історикам легко тепер тебе засуджувати і повчати,— скільки облесливих, маловірних ти вивів за поріг і благословив дбати й дбати!— але в тому, що вони сплюгавіли, запливли смальцем, обвальяжніли, і з шляхів обов’язку відповзли, звиваючись на животі, як ошпарене гаддя, в тому хіба твоя провина? хто в такому надриві, коли вітчизну всю пропили і одгвинчують на металобрухт останні таблички на митницях, хто не думав про спільників; о людство, людство!! звідки мені було знати, що застільне геройство тут перевершує всі інші подвиги; за столами, залежно від випитого, вони пропонували якнайжертовніший чин, а на ранок не могли пожертвувати хоча б одною з плебейських звичок— щоб вірити й дбати з бадьорістю новобранців; подивившись, ти мусив минати їх, щодалі сам, сполучати літописи з некрологами, схрещувати вітер з полум’ям, експериментувати над головними, зістареними в забобонах, природніми стихіями, а потім заклеювати конверти язиком і розсилати рукописи по редакціях, ждати, чи ніхто не лайне, не гавкне, відколи дав ти людям...; ждав, виглядав на головпошті, ждав і, як кінь гнилі посторонки, вривав терпця: збирав довірених редакторів на каву, підозрюючи, не без підстав, що десь запороли рукописа, залляли пивом і денатуратом найліричніші сторінки, на які ставили трилітрового слоїка з помідорами, нашматовували ковбасу і з горя пили після прочитаного— й похмеляються посьогодні; справді, прийшли, мов почаділі, кажуть: "задовгі ваші статті, будем, будем давати, будем, от з’явиться місце, обов’язково дамо, на всі розвороти, фосфоричним шрифтом, щоб розігнати пітьму, будем, каємось, так затягло державотворення з конституційним процесом, це улюблене чтиво публіки, а ще ж новини, безкультура, спорт, негода!", а ти їм "так тєма ж серйозна— пічатайте", "та ми б не проти, десь між рекламою, попід хронікою, але зрозумійте і Ви, на нас тиснуть, антинародна ложа розітре нас у порох!"; хто б тута не сплеснув руками, люди? і ти, що знав і любив вітчизну, як Олександр Македонський свого Буцефала, свого коня, з ласки якого підкорював племена й царства, знав і любив стрімкою, зіллятою в п’янкий галоп, чистою пристрастю вершника й лави за спиною, вигнутої кривим, геть пощербленим об кості лезом, ти, мов звихнутий на нещасному коханні, звертався, практично, до перехожих: до якихось видавців, редакторів— і твоя пристрасть ставала причиною суспільної напруженості, розквіту дуелянства— як всправедливив один філософ: твоє знання породило занадто багато недоуків; пересилюючи самоту, ти доклигував до балкону і в тих, ну як їх, запитував: що з народом, не чути, як він там? вони підкидали газетки з своїми інтерв’ю,— так от чим купилася редактура,— в них вони присягались: ми не відали, нас обманювала пропаганда! і ти вирішив простити і вже узгодив з екзархами всенародні молебни, аж на одному з засідань комітету з реституції синагог, підйому перунів з Дніпра і повернення дикій громаді ідольських капищ, доки погани човплися, кому які належать черепки й попелища, декілька твоїх знайомих ребе просвітили стиха, "вони ошукують вашу доброту, ті, ну як їх, вони все знали, ви уявіть собі іудея, який заприсягся б, що до проголошення Ізраїлю нічого не чув про голокост, і хто й навіщо його вкоїв— уявляєте?", так от вона, життєва правда! ти, очунявши від облуд, розігнав демонстрації під балконом і вже просто неба настійно радив, нагадував, акцентував, ти продовжував свій прямий репортаж з гільйотиною на шиї,— вже кінокамери, свідки, священик і прокурор помічали як за обрізаним коміром частково відгільйотинене волосся від почутого сивіє і встає дибки на лезові різака— але тебе це не обходило: зігнутий в три погибелі, зупиняючи падіння самим криком і нуртом безсонних, пульсуючих артерій, ти хрипів далі: прогеростратили країну і вся історія; в божевільному часі, в папірусних досвітках ти прагнув співмірного і вдавався до збожеволених метафор— однак і вони, приречені, передавали дійсне як зойк юрби спалах у мозкові, коли відсікає голову; щоб якось розвіяти морок, ти взяв собі за обов’язок блукати вулицями з олівцем і блокнотом— про ніч здогадувались хіба що виючі ліхтарі та треті півні, що невтомно, натхненно потверджували зраду, але й самі обдурювались передчуттями ранку— більшість, обвикнувши, приймали ніч за кола в очах від виснажливого вдивляння в безнадію та спотьмареність глузду; і в тій блуканині, присвічуючи собі одним нотатником, світлом уяви на сторінках, невгасимих на вітрові, жаданих зустрічному, всепідкупних, як пачка з розпушеними асигнаціями, ти якось зайшов до милої серцю спілки письменників— скільки тут передумано! випито,— і горе: знову вечір дозвілля та відпочинку ветеранів татаро-монгольського іга, організований місцевою оприччиною, полководцями людоїдів, усих тих чекісів, енкаведісів і кегебісів, яких з перших класів спецінтернату привчили до сирого м’ясила з ще теплою кров’ю і, навчені загризати усе, що дихає, навівали стовбняк на ворога; тепер, під під звуки держгімну, в фанатизмі розкаянь, в сивушному чаду вони защеневмерлили, забутіли, затупали, забичіли шиями і так збадьоріли, так підняли хвости, що дехто навіть насмілився звинувачувати тебе в душевному популізмі, в шахрайстві на виразках народу!— і щоб нога твоя тут не ступила більше!— о лукаві, не каїтесь, каїняки! довідавшись що ті, криваво заплакані, тільки вдають овечок, твої справжні, твої вибрані читачі прийшли на їхню чергову сходку і силою обурення скарфагенили дах, а щоб краще горіло линули кінського лою в полум’я, і, коли паркет, вишневіючи на протягах з розбитих вікон, взявся тривким, білавим жаром, твої читальники змусили їх босими ногами витанцьовувати з себе демонізм; смерділо смаленою котячою шерстю, запахом сатани; а ліхтарі тим часом вили воєм, з яким вітер заходиться в очницях черепів, лисячих, людських, кінських, недавно сповнених жадоби, іржань, мсти, а тепер здатних лише вити, вихриплюючи з себе жах побоїща і смердінь труп’ятини; другого дня ти зробив заяву для преси: про акт вандалізму— всім було зрозуміло, що вони самі підпалили, аби вгеростратися в історію— про посилення відповідальності за розпал ворожнечі; та було пізно: громадськість, на таку яскраву оказію вибігши з лісів і нічого путнього не розгрібши на згарищі,— кінські вудила, підкови, ордени з чінгісханським профілем, наколечники стріл, притуплені об іконостас піки, гарапники, ножі, все, що виказувало недавню ставку ординства,— громадськість поставила вимоги: ліхтарі виють так, що країна впадає в психопатію! вжити засобів! і далі радили: заплаканих криваво разом з рукописами й вербувальними картками відвантажити на переплав: скільки вакси дадуть їхні чорні від мороку душі! ти насилу впомірнив цей стихійний сплеск: соломоновим рішенням наказав каїнству пити білила, сподіваючись, що духовно очищені, вибілені, вони скоріше западуться на позатой світ, бо в прості пекла таких не приймають; там зо страху перед їх живоїдством обсуваються пеклопечери! так і мусять вони тинятись, по вечорах і досвітках, нахваляючись своїми геройствами, мовляв, самі вони, не згораючи в полум’ї, не потопаючи в сльозах, у крові й прокльониськах, одним своїм вікуванням тут образно пояснюють, що всі ті казани й гаки смішні для них своєю дитсадковістю; вони здатні вгризатись, доносити й чинити фізичний тиск на саму нечисту силу; а це ж яким переможцям, яким розгеройним героям по силах ще?!
Зір твій звовчів, збайдужів і часами, в провільглих ночах, збряклих чорною гнойовицею мотороші, ти впізнав свою крадіїну, як піднятий мрець, і заплющувавсь, втішений, перед світанком Пришестя; та ненадовго; сколихнуті співчуттям до твоїх околиць зліталися факси, в яких відгуком на твою стурбованість пропонувалося допомога: коли ваша зникне, наша з Азії готова на орендних умовах поставити випробуваний, витривалий, одноликий, одностайний, перевіяний посівний матеріал, тут за тиждень наплодиться більш, ніж ви розживаєтесь за півстоліття; біла раса своє оджила і вся з’абортована, поблідніла повторить долю нею ж викинутої на смітник невинної людської плоті; долю викиднів; безвинно вбитих; перекоцаних, переморених, погризених кабанізмом, покусаних сучалізмом, розмордованих до невпізнань їх подвійним сказом; долю лишніх чи просто сиріт, позначених одним закляттям: що вони народились у диколіття присмерті; долю нездатних до будь-якого відтворення; такі явища як кордони, візи, митниці, збройні сили стануть умовними і тільки притуплять пильність, і вимотають останні калікозусилля; ми ж проникнемо в пачках з-під чаю, в коробках з-під електроніки, в пляшках з настоянкою женьшеню, в сувоях шовків, на вигаптуваних золотом драконах, по шпалах через транссибірку, з картонними ліхтариками, з ранішнім, жовтим від квіткового пилку дощем, немов вологою, випаруваною з священних вод Гангу, з великим жовтавим сонцем, що впівока, вдосвіта, ледь розплющивши обрій, провіщає вітряні дні, коли зерно перевіється в чорноземну пустелю: ми посіємось як пропарощений живий пісок, ми прибудем, як воїни на імператорський поклик; незборимі, невпинні, стрімкі, як шабельний свист над рівнинами, як хмара стріл, що потьмарує собою світило лише затим, щоб, взабобоннівши, ворог падав ницьма, а його коні хрипли, фиргалися й рвали повіддя, вжахавшись затемнення; ми прийдемо і витремо об кордони ступні, як гаряча праска іржу об холодець, спини простертого звиродніння, ледь тремтливого, небіжчицький одяг; ми прийдемо зціляти й торкнемо білі, мов жирного, зніженого безвільно під м’якими, дитячими пальцями наших масажисток; зготовлений до звичних воєн, під’європеєний світ відмовиться вірити в остаточне, що найпроникніша, найекспансівніша сила за тим, хто прагне народжувати; а, коли зживуть себе чреволюції, нещадні жрійни, розподіл жринків— звичні засоби омолоджень для зветхлого фінансизму— наукова цвілізаційність, втративши лихварство, свою головну підойму, ночами, полуднями, напівпритомно, скрізь, усим незлоскотаним тілом мріятиме про нас, як стара діва про заміжжя.