А я сиджу в ресторані в будинку Іпсі ланті і чекаю на тебе. Якщо тебе нема о сьомій, я викликаю міліцію до тебе додому.
— Навіщо такий дорогий ресторан, пані Ларисо?
— Пам’ять Вероніки не може бути виміряна в грошах. Ми ще раз пом’янемо її.
— Гаразд. Зараз шоста. Давайте о пів на восьму?
— Ні. Згідно з психологічними дослідженнями, опти мальний час на домашні з’ясування стосунків — тридцять сорок хвилин. Я тобі і так даю забагато часу. …О вісімнадцятій сорок Женик перебігав вулицю Січне вого повстання, хоча треба було скористатися підземним переходом. Його зупинила дівчина — дорожній міліціонер і довго цікавилась його документами і тим, чому це аспірант кафедри філософії не знає правил дорожнього руху. Але на сьому до Лариси він встиг. Офіціант стягнув з нього кожуха, звелів здати до гардеробу і привів до Лариси, яка сиділа з келихом червоного вина. Женик дістав із внутрішньої кишені п’ять новеньких стогривневих пaпірців:
— Це треба буде повернути Дмитрові Стебельку. Однієї сотні не вистачає, але…
— А я думала, ти зібрався заплатити за нашу вечерю…
— То була ваша ідея йти до цього закладу. В мене немає грошей на це. Я й Вероніку не зміг би сюди запросити…
Ввечері шостого березня Дмитро Стебелько знову заїхав до свого помешкання на Воскресенці. Взяти деякі речі, перевірити, чи все на місці. Він побачив, що, поки його тут не було, хтось намагався зайти до його хати, і укотре похва лив себе за те, що поміняв ключа. А також іще раз подумав, що гроші взяла не Вікторія. Але хто? Вони з Веронікою забрали тоді два комплекти ключів. Вероніка могла просто загубити того ключа… Але годі про це. Тепер сюди ніхто не увійде, хіба що ламатиме двері… Дмитро зібрав валізу потрібних йому речей, узяв щось із інструментів, потрібних для завершення ремонту в кімнаті діда Раєвського. І, вже одягнений, перш ніж іти, вперше після повернення з Полісся зазирнув до їхньої з Веронікою спальні. Велике ліжко було зім’яте. На ньому хтось вовтузився, можливо, якась без соромна пара тут кохалася. То була не Вікторія. Вона б такого не робила. То були ті, в кого старий ключ від цієї хати.
Задзвонив телефон.
— Добре, що я вас застала! Дмитре Миколайовичу! Чи можу я зустрітися з вами? — жінка на тому кінці дроту мало не плаче, — я не заберу у вас багато часу! Я вас благаю!
— Хто ви?
— Не має значення! Я приїду туди, куди ви скажете.
— Я зараз їду до доньки. Ми можемо зустрітися хвилин за двадцять по дорозі від мосту Патона до центру!
— Ви на машині?
— Так.
— То вам не важко буде проїхати по вулиці Січневого повстання?
— Я саме так і їхатиму.
— А може, ви зайдете до мене? Це великий сірий будинок біля метро.
— Ні. Зустрінемось на вулиці. Я зупинюся… де там можна зупинитися?
— Тоді я вас попрошу: проїдьте вперед до наступного сірого будинку, там продуктовий магазин, і заверніть у тупик за рогом біля парку.
— Домовились.
Він подзвонив Вікторії, розповів їй про дивний дзвоник і виїхав. По дорозі думав: як я впізнаю її? Але з цим проблем не було: на розі, де вони домовились, в елегантному пальті з норковим комірцем, простоволоса, заплакана, стояла та сама жінка, яку він колись бачив на спектаклі біля входу до залу і на цвинтарі біля могили Вероніки. І, поки Лариса з Жеником вели свою розмову у східному ресторані в будинку Іпсіланті, на вітрі біля входу до Маріїнського парку відбулася інша розмова.
А стіни одного з помешкань у сірому будинку біля метро "Арсенальна", здавалося, й досі дрижать від фатального діалогу, хоча його вже давно завершено:
— Мамо, де ти була в ніч з двадцять п’ятого на двадцять шосте січня цього року між третьою ночі й четвертою ранку?
— На нічному чергуванні у своїй лікарні, ти це знаєш.
— Я сьогодні був у твоєму відділенні. І попросив Віру Макарівну перевірити журнал чергувань. Сказав, що це дуже важливо для мене. Ти не була в цю ніч на чергуванні.
— Не була.
— Тоді я повторюю перше запитання.
— Але якщо ти мені, буває, відповідаєш: не твоє діло, де я був, то я тобі тим більше можу відповісти так само.
— Я наполягаю на твоїй відповіді!
— Гаразд, я святкувала Тетянин день із мужчиною. Твоя мати ще не стара для цього. — Із Адріяном Боричем?
— Якби ти таки справді був дорослим мужчиною, ти б не не питав мене про це. А де ти був сьогодні цілий день, крім моєї лікарні?
— Про це потім. А чи не святкували ви Тетянин день — чи то Тетянину ніч — в ординаторській у Ольги Павлівни?
— Ти і в неї був?
— Мамо, у мене є докази кожного твого кроку в ту ніч!
Ольга Павлівна мовчала, але розповіла санітарка, що бачила, як ти виходила зі шприцем із дев’ятої палати!
— Як же ти знайшов ту бабу Зосю? Навіть Ольга не знає, де вона, а вона вже б мені сказала!
— Знайшов — і все! Дуже шукав!
— А ми в той день з давнім другом поїхали до Ольги, теж нашої давної подруги! Але вбивала не я! Не я! То доля! Я вирішила покластися на долю! Це був деоксідомін, "гумані тарний" заспокійливий засіб, у деяких він викликає набряк гортані, але в багатьох — ні. Але доля вирішила за мене! Це сталося само собою! Навіть злочинцям прощають, якщо в них не було наперед обдуманого плану! А я мати!
— Деоксідомін сам собою опинився у твоїй сумці?
— Так! У мене він був ще до того, коли міністерство розпорядилося вилучити його!
— В це ще якось можна повірити! Але навіщо було теле фонувати Дмитрові, щоб він прийшов до Вероніки! І Вікто рії, щоб вона щось думала про бабцю, яка прокляла Вероніку!
Та бабуся померла півроку тому! А ти витягла з антресолей старий телефонний апарат, по якому погано чутно, і дзвонила Вікторії. Ось! Ось мій остаточний доказ! А це вже наперед обдуманий план із твого боку!
— Так, так, так! Наперед обдуманий Ти втрачав себе поряд з цією жінкою! Я більше не могла цього бачити! Ти писав для неї бездарні п’єски! Ти брався за дурні роботи заради заробітку, хоча ми не бідували! Ти навіть вірші писав не зі свого, а з її голосу! І це з твоїм розумом, з твоїм інтелектом! Я жила в пеклі відтоді, як ти зійшовся з нею! Мені був не потрібен той Адріян! Я розпочала гру з ним, спочатку, щоб познайомити його з нею, щоб вона облишила тебе! Але вона розумілася на мужчинах! Навіщо їй старий пес Адріян, хоча він і з грошима!..
— В Адріяна нема грошей! Які в нього гроші? Ті, які вкраде у довірливих жінок? Ти сама забрала з його кишені шістсот гривень, які він витяг у хаті Дмитра Стебелька, коли ви кохалися там у спальні Дмитра й Вероніки! Навіть тобі стало огидно від тої крадіжки! Чому вас тоді не застукав господар хати? От була б картина!
— Женику, ти скоро каятимешся в усьому, що зараз кажеш своїй матері! Мати ніколи не бажає лиха дитині! Ти все це мені наговорив, але це порожні слова! Ти ж мені не казатимеш, ніби наша розмова пишеться на магнітофон?
— Не пишеться.
— Якщо хтось звинувачуватиме мене офіційно, я зречусь усього, що тобі говорила! Адріян мовчатиме! Він хоробрий тільки з тобою й зі мною. За ним стільки гріхів! І ти все забудеш! Хіба можна йти до суду проти матері?
— Я й не піду. Але про все вже знає Дмитро Стебелько.
Він піде. Він її чоловік. Як буде, так і буде!
— Синку! Синку! Колись і ти будеш батьком!
— Якщо я залишусь з тобою, то завжди буду тільки сином!
Т в о ї м с и н о м! Але я не зостанусь. Я звільняю місце для твого Адріяна.
— Ні! Ні! Не кидай мене, синку! І Тетяна впала синові на груди. Женик відчув, що вона горнеться до нього, як закохана жінка, а не як мати. Він відштовхнув її, підбіг до трюмо, де й досі лежали ті п’ятсот гривень, чесно зароблені нелегкою працею Дмитра Стебель ка, кинувся до виходу, і мати не змогла затримати його.
Зміст розмови Лариси Лавриненко і Євгена Мурченка у східному ресторані переповідати не варто. Точніше, якщо й варто, то лише його кінець. Лариса простягла Женикові свій мобільний телефон, хлопець подзвонив батькові, з яким познайомився сьогодні вранці, і той ще раз повторив, що чекає на сина. Поки він доїде, Зося приготує йому ванну й чисту постіль.
— Спитай, як здоров’я бабці! — підказує Лариса, якій дуже сподобалась давня винахідливість цієї свекрухи.
— Як здоров’я бабусі? — слухняно спитав хлопець.
— Я їй вже розповів про тебе… про вас…
— Про тебе… кажіть мені "ти"…
— А ти — мені… і вона дуже вилаяла мене, чому я тебе до неї не завів. Отож усе буде гаразд.
Офіціант приніс рахунок на двісті вісімдесят гривень.
Лариса простягла йому свою кредитну картку, а Женикові сказала:
— Живемо один раз!
Коли вони вийшли з ресторану, Лариса сказала Женику по дорозі до шістдесят другого автобуса:
— Купи для старої квіти, тут, у підземному переході мають продаватися. Привітаєш стару з Восьмим березня. Їй буде приємно.
Потім вона посадила хлопця на автобус. Він попросив дозволу дзвонити їй, а Лариса також взяла у Женика його новий домашній телефон.
Ну а інша, значно коротша розмова, відбулася на розі біля Маріїнського парку. Коли Тетяна зрозуміла, що Дмитро ніяк не збагне, до якого суду і на кого він має подавати, вона залишила його в повній розгубленості й побігла додому зі словами: я знала, що він блефує! Тільки лякає бідну матір!
Ніде він не був! Нічого не перевіряв! Скоро прийде додому.
Але додому Женик не прийшов. Коли він не з’явився опівночі, мати набрала телефон Вікторії, але, почувши у слухавці голос Дмитра, кинула трубку. А потім набрала телефон Адріяна Борича. І той відразу покинув свою стару тимчасову жалюгідну подругу, для якої сьогодні знову ходив по кефір, і серед ночі поїхав заспокоювати подругу такого ж віку, яка, проте, значно краще збереглася і володіла значно кращою нерухомістю. Розрахунок старого знавця жінок виправдався: син, який був коли не тілесним, то душевним коханцем, пішов. І тут найкраще заспокоїть жінку старий незрадливий друг…
…Минулося кілька годин божевілля. Вікторія дивним чином склала залік з основ української родинної менталь ності. Женик, мабуть, лежить у ванні в домі свого батька.
Дмитро повернувся додому і приречено приготував вечерю.
Він приготував біґос з реберцями за рецептом своєї матері, небіжчиці Марії Степанівни. Біґос був її фірмовою стравою до того, як вона очолила деревообробний комбінат. За столом з Дмитром і Вікторією — Лариса з сином Ярославом і Наталя Никонівна. Пані психоаналітик порушила своє залізне правило не ходити до клієнтів в гості, адже випадок екстраординарний.