додому не писав, не просив нічого, і до "Жовтих чобіт" не звертався. Такий початок заяви здавався йому принизливим, а до прохацького змісту заяви не добереш іншого початку. Та й... Спасибі, за навчання не беруть платні... На признавання він уже не мав навіть фізичної сили. І краще здохнути тут, а не піддатися. Капітулювати? Він знає: кидають на рік, на півроку, а застрягають десь у якійсь дірі на все життя.
Зрештою, ще не все так чорно. Он учора пощастило заробити — рубав дрова. Можна буде піти відкидати сніг на вулиці, а може й пощастить улаштуватися розносити газети.
Він так пристрасно хотів учитися, що не помічав вопію-щої суперечности: адже ж, хіба йому, голодному, роз'їденому самобичуванням, лізе в голову наука? Він одно знав у своїй засліііленій впертості — мусить учитися, хоч би ціною власного життя. Так, і ще дорожчою, — ціною власного сумління.
Коли по правді, то ось що заважає йому заводити дружбу, знайомства, ось що примушує знічуватися, йти в тінь там, де треба сказати слово. І це тому, що він тепер фальшований... Що несе на душі непосильний тягар.
Але коли б він не мав брехні на сумлінні, він би вступив у комсомол. Щодня про це чують студенти, скрізь по авди-торіях висять плякати, гасла: "Пролетарське студентство — до лав комсомолу!".
III.
До комсомолу! Которий раз стоїть перед ним комсомол з йапіврозчиненими дверима? Которий раз хоче зазирнути Тарас — що за ними? Вже четвертий.
Перша нагода була тоді, як йому минав тринадцятий рік. Він сидів на скрині в куточку, захований межи кожухами, й плакав, обливався палкими слізьми: "Де правда? Де правда?* — жагуче сам себе питав.
Друга кімната вся була заставлена червоними полковими бойовими стягами, в хаті за столом і на тапчані сиділи командири з п'ятикутніми зірками й по-приятельському розмовляли з татом, з мамою, з Оксаною. Було з ними безліч книжок більшовицької агітації й пропаганди, які вони охоче роздаровували, самі вони були гарні, говіркі, відкриті люди й залюбки тлумачили червоні ідеї. Тато підтакував, дивувався, як то воно колись буде добре і, здається, куняв. А Тарасик все те жадібно слухав і щиро приймав до серця. Так ось які ті більшовики — з загальною освітою й справедливістю для (всього світу йдуть! А про них казали, що де проходять, там вирізують людей і палять села.
І це було зараз після того, як у їх хаті був розташований полковий штаб петлюрівського війська, так само з бойовими прапорами. Малий Тарас так само палко приймав до серця вільну, самостійну Україну. Тоді він збагнув, що найвищий сенс його життя — Україна, нею мусять починатися й кінчатися по думи Тарасові, що б він не робив, де б він не був. Солодка, мила, гноблена Україна великого Тараса, іменем якого він був названий.
Змалку та Україна миготіла йому золотим вогником — у розмовах старших, у татових книжках, у чомусь ще такому невисловленому, рідному, пронизуючому всі почуття.
Для неї мае свое життя. І з нею.
Ще не перестало в серці дудніти солодке піднесення тих днів, як тепер цих слухав із завмиранням серця й переконувався, що не злодії, не бандити вони, як казав тато, не страшні звірі, а інтелігентні, освічені, ідейні хороші люди., які за щастя людини воюють, і української також.
Де правда? Де правда? Хіба вони Україну забороняють? Ні! Тільки чого ж вони про неї російською мовою говорять, чому слово їх ідейне не пронизане любов'ю до українського життя, чому цих гарних слів не розуміють ні мама його, ані тітка Христя? А мама, тітка Христя, — то ж і є Україна, вони інакше не вміють, як українською. Де правда? Де правда?
Тарасові так хотілося віддати своє життя за людське щастя, таке, як розказують червоні. За такого ладу і тато став би скрипалем, і Мокринин Павло не вмер би, і мама не мучилась би коло горшків, і бідних не було б, і не робили б одні на других. Але й без України не мислить він цього всього. А по-їхньому якось так виходить — Україна десь на задньому пляні, в їх устах це слово стає плюскле, порожне й другорядне. Головне ж, — права й охорона трудящої людини, пролетарська .революція у всьому світі. Де правда? Де правда?
І від того плакав Тарасик, що не міг сам, своїм умом і серцем погодити милу Україну з пануванням справедливости на всьому світі, з сліпучо гарною всесвітньою пролетарською революцією. Не міг відмовитися від української правди, а більшовицька була така всеохоплююча.
Бо чого ж ці дві правди воюють? Чому, як уже є ці веселі комісари з червоною зіркою, то не можуть бути золоті тризуби й козацькі малинові шлики?
В комісарів він не міг запитати, бо вони на нього не звертали уваги. Вони Оксану все підмовляли, щоб вона йшла з ними, в них і жінки є в армії, мають однакові права з чоловіками, буде й їй робота. Бібліотекою завідуватиме.
Е, якби вони підозрівали, скільки хвилювання завдавали вони цьому хлопчикові, що бігав у батьковому піджаку з довгими закасаними рукавами й жадібно слухав їх розмови? Але вони не звертали на нього уваги. А він був би втік із ними й тепер може гордо носив би по університетських коридорах славне минуле учасника громадянської війни й витриманого старого комсомольця.
Вдруге розчинялася перед ними брама комсомолу, як учився в педагогічній школі в невеличкому місті. Питання тоді стояло так: "Комсомол, чи укр'юс?".
Тоді ще ніхто незнар, що то таке укр'юс, а що комсомол. За велике диво було навіть, коли прийшли до їх школи про-фесійну спілку заснувати.
Одного разу Несміюнчик, досить таки плюгавенький хлопчина, тільки глумливий, здатний усе на світі висміяти, встав на порожній лекції й сказав:
— Товариші! Прошу слова! Окружком комсомолу доручив мені заснувати в нашій школі комсомол...
— О, а це що за комсомол?
— Комуністична спілка молоді, яка діє й працює скрізь, тільки в нас її нема. Комсомол бореться за комуністичне виховання молоді й нам, як майбутнім вчителям...
Пам'ятає Тарас, як його вразили слова: "На нас покладено почесне завдання творити підвалини світлого комуністичного суспільства... Тепер, як він день-у-день чує ці слова в університеті, — вони його анітрохи не вражають, — інколи тільки, як надокучлива муха, — тепер уже хотілося інших виразів, свіжих не затертих щоденним вживанням. А тоді Тарас аж охолов. Він ще не знав, що це не рідні, виплекані почуттям Несміюнчикові слова, а вичитані, зазубрені з "Аз-буки політграмоти".
Як закінчив Несміюнчик, бурею немов піднісся Іван Тя-гнибіда. Загорнув широкою долонею м'яке волосся з широкого й високого чола, війнув обстряпаною шинелею, всміхнувся своєю сліпучою посмішкою і рубнув:
— Як заснувати, то краще вже укр'юс!
— Укр'юс? — знову хтось перепитав.
— Так, до пор'ядку, — перебив Іван, він десь навчився по-галицькому вимовляти це слово. Він коли вже ставав у ролі промовця, то не терпів, щоб йому церебивали. — Так, українську юнацьку спілку. Це правда, соромно нам тут хіхи та хахи справляти, коли по всій Україні молодь закладає підвалини нашого українського життя.
— А що ж ми будемо робити? — запитала котрась дівчина.
— До пор'ядку! — уговтав її одним поглядом Іван. — Я ось маю з собою програму, ми її прочитаємо й виробимо собі статут, який покаже, що робитимемо...
Несміюнчик демонстративно покинув клясу, а Тягнибіда організував укр'юс далі.
Тільки другого, чи третього дня Івана заарештували, й укр'юс його захолов. А в комсомол також ніхто не записався.
Дотепного, життєрадісного, з блискучим розумом Івана всі любили, а Несміюнчик був завжди їдкий і зарозумілий, пнувся, як жаба, в проводирі, а ніхто на нього не зважав, бо був нікчемний проти Івана.
Іван уже нюхав бойовий порох, хоч молодий, а в українських полках був. Втім, він про це не любив говорити.
Тарасові тоді комсомол здавався ширшим за укр'юс, але от самого Івана він тепло любив і досі любить. Іване, Іване, колодязю талантів! Де правда? Невже загинув ти з твоїм золотим, гарячим серцем, з широким усміхом тонким-бага-тозначним — за вузьку націоналістичну ідею?
Видко, загинув. Сидів у в'язниці довго. Тієї осени, як приїхав до міста, Тарас поніс йому передачу. Вернули назад.
От за Іваном пішов би скрізь! Якби то він був серед цих, — повний життєрадісности, віри, романтики, притягаючої величі. А то дивні суперечності виходять. Так, як і тоді: ідеї милі, підносять душу на високості, навіюють високий патос, а люди, що доносять ці ідеї, чомусь чужі, неприємні, дрібні, плюгаві.
В університеті він уже надивився на цей комсомол досхочу. Якась барабанщина в ньому, нема молодости, нема щирої віри й чуття в тому, що промовляють їх уста. Починаючи з жовтенят, з піонерів, — все одна й та нудота: збори, піднесення рук, політгодина, навантаження. З дітей уже старичків роблять. На зборах говорять зазубреними фразами з "Азбуки політграмоти", а в житті запобігають ліпших вигод, перших місць...
Ну, а ці? Жовточоботяний наче тільки-но з лісу вийшов і косо поглядає, як би кого вперіщити. Бурманша — просто гладка баба, яка боїться, щоб часом раз не поснідати без масла. Натанзонша — з презирством дивиться на цю мужико-ту, що залляла університет, хоч сама вона не варта першого-ліпшого з них. Мовшовіц — наче з бакалійної крамниці вискочив, а Воробйов бігає з новеньким портфелем, як ново-спеченний міністр, і нічого не помічає...
Ціла зграя кар'єристів висне коло цієї верхівки, що держить у своїх руках долю кожного студента.
І хоч Тарас почував себе ніби винним, що не йде до комсомолу, бо він, як уже пролетарська держава його вчить, повинен виховати себе в дусі пролетарської ідеології... Він щиро хоче чесно йти в ногу з життям, якого частина він є. Хоче бути йому корисним. Але він до комсомолу не йде... Хоч усі стіни кричать, запрошують — він не йде. Його щось відштовхує; він гадає, що нудота комсомольської жуйки, оці кар'єристичні пики. А може, що боїться людей? Чи тому, що не має права? — Скажуть, що куркульський синок проліз...
І не йде.
Ніхто досі не полонив його серця так, як Іван Тягнибіда.
IV.
От чому била по нервах Тараса ота весела *чистка" в архієрейському корпусі. Хоч він уже реєстрував у комісії на чистці свій жовтенький, незаможницький квиток і вступив до університету за відрядженням Дрижипільського комнезаму, — все ж він не любив черкатися об цю тему в приватних розмовах, бо мовна артикуляція його не була пристосована до брехні. В