— Уявімо, що я читала, це неважливо… А цар Микола І задумав із Києва зробити фортецю із центром у Печерському. Всіх звідти позганяв на Новостроєніє над Либіддю, а своїм купцям, промисловцям, воєнним чинам, урядовцям та поміщикам пороздавав ділянки у лісі, у Липках… А цей наш Кубуч, що ми живемо в ньому, цей Михайлівський манастир! Ти ж уяви собі, що за княжих часів то був дитинець Ізяславовичів, Володимирових внуків… А тепер ми живемо. — Слухай, ти відчуваєш, яке тепле весняне повітря? Які ми щасливі, що живемо в Києві! А ми й не цінимо… Ходімо, подивимось на Дніпро…
Може й тепер… Як не солодкі маківники, то кисле вино принесе почуття перемоги над долею?
Суд-розправу над "темним типом", що пограбував їх працю, відклали. Нарциса послали по вино, накричали на нього, що не того приніс, потім Васанта сама бігала купити закуски, бо "ці хлоп’ята нічого не тямлять".
Все це робилося з налетом безжурної блискучости, швидкого переломлення в голові звичайної мови на дотеп. Все це полонило Мар’яну ще здавна, бачила вона знову Васанту таку, як колись. Тільки коли-не-коли усмішка її ставала якоюсь винною.
Півгодини — і вже сидять за столом, на швидку руч імпровізованим. Усі троє ще не зросили горла "нектаром богів", виноградним чи з вишневого садка, а розмова вже стала летюча, бистра, повна звивів, гри слова, сміхів…
— "… Вночі на могилі…" — захотілося Мар’яні піснею вилити свій настрій.
— "Стою і дивлюсь…"
— А пам’ятаєш, як ми справді стояли на могилі й дивилися? Тільки вдень… — перебила пісню Васанта.
— Ми йшли до Високого, ти вже вчилась у Києві, а я ще вчителювала…
Мар’яна щасливо дивиться на Васанту. Вернулась давня Васанта, відзвучує. Певно, що Мар’яна пам’ятає.
— Я навіть оце недавно читала про цю могилу.
— Може й не про цю, але то байдуже, — поправила скептично Васанта.
— Ні, саме про цю! — боронить честь могили Мар’яна. — Трапилась мені одна книжка, з докладним описом історичних пам’яток Київщини. Я, звичайно, почала про наші місця шукати. І знаєш… Ту могилу, де ми стояли, колись уже розкопувано, знайшли в ній багате поховання якогось половецького чи печенізького патріярха. Найцікавіше — срібна кадильниця в самоцвітах…
— То напевне мій пра-пра-прадід! — усміхається аж до вух Васанта.
Мар’яна відразу не повірила, але Нарцис — цілком. Васанта безперечно подібна на половецьку княжну. В ній є щось горде, аристократичне, владне. Від Васси Полуботок.
З цим Нарцисовим спостереженням Мар’яна охоче погоджується. Справді, горда. Навіть у рідного батька нічого ніколи не попросила, а як у біді, то не почуєш від неї скарги.
Зате тепер не погоджується вже Васанта.
— Я тому й від імени свого відмовилась, хоч мене в дитинстві й називали так… щоб кому не заманулось проводити аналогію між мною та Вассою Полуботок.
— Чому? — разом залигали Мар’яна й Нарцис.
Про сковзнула та невинна мінка на її обличчі, що
Мар’яна чомусь не любить.
— "Не вернеться козаччина, не встануть гетьмани"… І нема чого в добу соціалістичної революції витягати знов жовтоблакитні ганчірки з усіма аксесуарами…
Але Нарцис начитався Ніцше і пропускає мимо вух "соціялістичну революцію". Він — за вольову, горду надлюдину, за духовий аристократизм.
Мар’яна ж згадала чийсь афоризм, чи не тієї ж Васанти.
— Під сорок років ми топчемо те, що було для нас святіш у двадцять.
— Скажімо, у дванадцять, — заперечила Васанта. — І до сорока ще далеко.
Ні, рішучо щось робиться з Васантою! Що це за посмішка?
— Але половецькою княжною вам все ж таки бути хочеться, признайтесь. Ніхто вас так не називав, ви самі себе щойно так назвали,. — допоминається Нарцис.
— Якби мій батько не боявся заслання на Соловки за те, що він — раптом князь, то я думаю, він би доходив свою титулу, — вернулась до Васанти іронія. — Це, звичайно, жарт чийсь, але батько мій дуже пишався тим, що він — з роду половецьких князів Чагровичів. Так йому розповів один археолог…
— Е, Васанто, ти жахлива! — обурилася Мар’яна. — Чому ж ти мені ніколи про це не казала?
— Бо ти — лепетя! В тебе ніколи нема ні своїх, ні чужих секретів.
— Цей триматиму! Але які докази?
— Гм, докази! Батько дуже любив баскі коні, завжди були вони в нього, як змії. Хоч, крім коней, нічого такого не було, зате завжди мав славу великого багача…
Вона глузує? Оце й всі наукові докази її династичности? На щось же той вчений спирався, щоб вигадати таку леґенду?
— Він ходив по Розкішній і всіх розпитував, чи нема тут де слідів якого городища. За літописними даними, в околицях Розкішної мав бути княжий двір половецького князя Чагровича або, як колись говорилося, дитинець. Звичайно, він і не підозрівав, що тут є цілий куток Дитинець, він шукав слідів городища. Але трапився йому мій батько і сказав, що є якісь старі вали на Дитинці. Археолог аж підскочив: та ж він саме дитинця й шукає! — То йдіть он туди, а як не маєте де переночувати, то спитайте, де живе Панас Чагир, це буду я. — Археолог у екстазі кинувся цілуватися — я так думаю. — То ви сам — Чагир? — Чагир, нас тут цілий куток Чагирів. — А ви знаєте, що ви із старовинного половецького роду Чагровичів, чи ви знаєте це? — Мій батько озирнувся перелякано на всі боки. — Борони, Боже, тільки нікому не кажіть! — І так, хоч і цілий куток Чагирів, а ніхто, крім мого тата, не знав, що всі ми — нащадки зубожілого половецького княжого роду. Ділили-ділили Дитинець на садиби, аж поки не поробилися звичайними селянами. Не знаю, — закінчила Васанта, — скільки тут жарту, скільки нісенітниці, а скільки правди. Таке мені казав мій тато.
— Все правда! — палко вигукнула Мар’яна. — Найбільше ж мені подобається, що половецька княжна, "нічтоже сумняшеся", кілька років прожила в дитинці Ізяславовичів, Володимирових внуків… А під Володимировим пам’ятником зухвало походжає собі щодня, не боючись грізного ока руського князя, що зводив з її прадідом криваві порахунки. Все правда, от тільки цікаво мені, звідки в похованні твого пра-прадіда взялася кадильниця із самоцвітами…
— Як правда, то зайва! — гостро заперечила Васанта. — Не варто мати справу з князями, дитинцями та гридницями, щоб потім… не стати навіть вченими "синіми панчохами".
І знову Мар’яні стало не по собі. Ніби підмінена Васанта. Вона наче й та сама, все бачить крізь шкельце іронії, — але ця колючість… Зрозуміло, втім… Всі ми озлоблені.
З Васантою завжди було Мар’яні так, що стає повна уява, лексикон ряснішає, все багатство думок іде наверх, як руда до магніту. Але от у Васанти з’явився сарказм, якийсь нігілізм. Мар’яна в’яне.
— Чи ми вже впилися? — питає Нарцис. — Я думаю — так, бо одній вже надали звання половецької княжни, а другій — "синьої панчохи"…
Мар’яну ця шпилька не обходить, вона почуває звільнення від колишніх Нарцисових настирливостей.
— Ви, нарешті, роздивилися? Я рада.
— Я давно те бачив…
— Ну, отроче! В моїй хаті не сваритися, — спинила Васанта, будучи, як видко, в курсі справ.
І отрок покірний, скромний. Він продовжує:
— Як ми вже п’яні, то можемо вчинити мудрий соломонів суд над нашим злодієм. Хто цей темний тип?
— Цей темний тип, між іншим, добре знає вас. Приятель жінки нашого роботодавця. Він підробив довіреність, підпис і на це дістав гроші. Але як почнемо роздмухувати, то розкриється, що не сам Кучерявий робить ці переклади. Він може полетіти з роботи. Ви розумієте?
— Ми злодія підемо, виб’ємо. Як його прізвище?
— Якийсь Мирон Березольський.
Треба було бачити той моментальний погляд Нарцисів на Мар’яну. Але Мар’яна зосталася холодна. Удар пройшов мимо. Мар’яна холодна.
— Я завжди казав, що він — шматок жлоба!
— Я також це знаю. — Мар’яна холодна.
— З того всього виходить, що наша мафія повинна випити перед обміркованням пляну помсти. На брудершафт? — Нарцис завзявся весь вечір витримати в блазенському тоні.
— Ну, як собі хочете, а я з жлобами не зв’язуюсь, — повстала Мар’яна. — Краще забудьмо.
— Але на брудершафт вип’ємо? — допитується Нарцис.
— Не всі.
І диво, Васанта напевно п’яна від кислого вина, вона запиває брудершафт із Нарцисом.
"… коли б не самота душевна, — бо звичайної самоти позбутися дуже легко, — то можна б збагнути красу української кришталевої ночі…" — пронеслося не знати, чому, в голові Мар’яні. Вона, мабуть таки, теж п’яна, бо це — з якогось давнього-предавнього щоденника, либонь, шістнадцятилітні "премудрості".
Дивно, як вони відразу перейшли на "ти", Нарцис і Васанта. У Мар’яни почутті, наче Васанта осквернена. Але ні! Васанта сипле гострим, їдким словом, наводить на ті піст, що особливо їм обом дорогі, бо ніде не записані, ніде не співані на концертах. Тільки вони вдвох їх співають. І Мар’яна знову оживає…
… Жіл-бил на Подоле
гоп со смиком
да-да!
раптом вривається в елегійний романс "Та бодай тая степовая…" — блатняцька з Подолу.
Он славілся
своїм басістим криком,
да-да!
І вже навіть Нарцис, продукт міста, підтягує.
Бас імел он прездоровий,
а ревел он, как корова,
гоп со смиком
ето буду я
Да-да!
— Це нас навчив один наш друг, "либедський матрос" Андрій. Він сам себе називав "Гоп-со смиком", хоч був дуже зґрабний і тендітний. Мені в ньому подобався один жест — нервово витягувати шию з-під коміра й поводити плечима. Але саме за цей жест він і не подобався мені, бо я й досі думаю, що він у когось змавпував, як ознаку елеґантности. Колись ми з ним грали в "журавля й чаплю", а тепер, як зустрінемось, то наче найближчі родичі…
— І зо мною так само, — підхопила Васанта.
Зайшов вечір спогадів. І так сидять вони, аж поки не треба згадувати про останній трамвай. Васанта проводить. Біля зупинки перша прощається Мар’яна.
Ну, що ж! Нарцис розвинений "отрок", а Васанті нудно. Але все ж — не пара їй. Отой брудершафт! Б-р-р!
І від цього останнього кадру здається Мар’яні, що дружба їх живе тепер, як відсвіт колишньої, справжньої. Коли її не ставало, Мар’яна підживляла, освітлювала промінням минулого. Теперішньої — не хотіла помічати, а говорила все до давньої. Та давня любов, що позбавляє душевної самотности, зробила на Мар’яну невитравне враження.
Але що то за винувата посмішка?
II
Розбита немилосердно-лютою нудьгою, вертається Мар’яна додому, продирається крізь густі пахощі квітучої маслини, крізь темні масиви садів, парків, крізь дурман київської буйної весни.