Андріївський узвіз

Володимир Діброва

Сторінка 28 з 31

Чим би це загризти? Він повертається в хату і бачить на сходах, які ведуть на горище, дівчину. Ту саму, що на Новий рік в гуртожитку показала йому свої груди.

Привіт, каже їй студент, але вона не реагує.

На плечах у неї — шитий на гулівера офіцерський китель з двома рядами орденських планок. Першим та вказівним пальцями лівої руки вона тримає бичок самокрутки, і присмокталася до нього так, наче цілує ліліпута. Коли вогник, нарешті, доповзає до її губів, вона струшує з пальців попіл і блажено видихає.

Студент нахиляється над нею і нагадує їй про ту зустріч, у залі, під час концерта художньої самодіяльності. Він тоді грав на гітарі, а вона палила і пила каву. Він каже, що часто подумки повертається до неї, бо вона для нього, як би це сказати, як дух свободи, що не знає ні меж, ні правил.

Дівчина не розуміє, хто це, і що йому від неї треба.

Дійшовши до того місця, де вона присунулася до нього й задерла светр, студент для наочності піднімає свою майку. Дівчина щиро здивована. Вона вивчає студентові обличчя, тоді його живіт і груди, але у темряві не розуміє, що вона там мусить побачити.

Ну що, всміхається він їй, згадала?

Дівчина підводиться і кивком голови кличе студента на горище. Від цього жеста гаряча повінь обпікає голову і напинає всі його кінцівки. Горище пахне мишами та вогкими матрасами. Мишей не видно, а матрас лежить так, що дівчина спотикається й падає, а поверх неї валиться й студент. Через брак знання та досвіду він може спертися лише на інстинкт, притаманний усьому живому. Як мале крокодиленя, що не встигає виборсатися зі свого яйця, а вже кидається полювати на все, що живе у болоті, так і студент б’ється носом в обличчя дівчини, швидко вкриває його слиною, знаходить давно омріяні груди, скидає з себе штани й рветься на штурм, під час якого, як він чув, і відбувається ініціації. З усієї дурі він таранить ворота, які мусили б прийняти та огорнути його, але чомусь не роблять цього. Він штовхає, вони виштовхують. Як таке може бути? Він гарчить, розпалюється й трохи міняє кут атаки. А, може… Він на мить спиняється, вражений наглою думкою, й довго відсапується. А що, як він у неї перший?

Від цього відкриття крокодил перетворюється на носорога, грубошкірого, але по-батьківськи лагідного. У пропахлому анашею волоссі студент відкопує дівоче вухо і між поцілунками дає їй зрозуміти, що ц ь о г о не треба боятися.

Що?

Я з тобою, відказує їй студент і повторює, що з ним їй немає чого боятися. Він усе зробить так, що їй сподобається.

Що? — повторює дівчина.

У пітьмі важко розгледіти вираз її очей.

Колготи, каже, нарешті, вона йому. Ми ж не скинули колготи.

Студент обома руками кидається їх скидати.

Ні! Все! — каже дівчина. — Годі!

Вона встає з матраса, розправляє свій одяг і шукає двері.

А знаєш, про що, каже вона йому раптом, я сьогодні дізналася?

Ні, каже студент.

Вони сідають на сходинки, й дівчина розповідає йому, що, виявляється, можна отак, із вулиці прийти у монастир, попроситися до них, і тобі дозволять залишитись. Сьогодні вранці вона пішла на етюди і забрела в монастир. І якийсь дяк чи батюшка побачив, що вона малює, і сказав, що в неї легка рука, а тоді спитав, чи не вивчала вона колись іконопис, тоді завів її у церкву, де були самі монахині, і ті показали їй щойно відреставровані ікони.

Ну, каже студент, бо дівчина несподівано замовкла. Показали. А далі що?

А далі — все! Годі! Сісі, пісі, болти, гайки… Не хочу! Набридло! І ти також! Чеши звідси!

Студент більше години, прикладаючись до пляшки, плентається у бік мосту, де його підбирає вантажівка, що розвозить хліб. Перетнувши річку, він простягає водієві півпляшки горілки, від якої той відмовляється. Студент щось намагається йому пояснити, але язик не слухається. Водій підвозить його під хату.

Батьки вже сплять. Студент валиться на ліжко, але воно його не приймає.

Так мужчина ти, хоче знати ліжко, чи все ще хлопчик? І як пройшла ініціація?

Я — а — а, каже студент, але протиріччя між харчами і горілкою заглушають відповідь. Харчі між собою теж усі пересварені. Ліжко погойдується й хоче скинути студента. Черешня бурчить і у всьому винуватить шашлик, шашлик — плавлений сирок, той киває на редьку, яку студент схрумав іще на палубі під пиво. Зі сварки хочуть скористатися зовнішні вороги — книжкова шафа, абажур, стільці та стеля. Не чекаючи, поки ця братія звалиться на нього, студент сповзає із ліжка, дострибує до вікна і трьома спазмами вительбушує з себе все, що набилося в шлунок. Навздогін за харчами студент шле пайку зеленкуватого шлункового соку.

На світанку пролазливий вереск із вулиці вириває його з маячні.

Гади! кричить хтось голосом сусідки з першого поверха. Хто заблював мої квіти? Та що ж це таке?!

Студент не може розплющити очі, тому просувається до вікна навпомацки.

Он він! сусідка помічає його. Ось я зараз тобі!

Її прокльони відлунюють від стін парадного, а тоді й прориваються в квартиру.

Викохали! Шкідника! Тюрма плаче!

Слова гніздять у студентове тім’я. Крихкий череп тріщить і ось-ось розколеться.

До чого тут "я вам заплачу"? Що ви мені тут соваєте? І це все? Добре, давайте! І не лише квіти! А за труд хто мені заплатить? Хочу й кричу! Маю повне законне право! І хай іде прибирає! І то бистро! Хай все вилизує!

Батько, не кажучи ні слова, подає студентові відро з водою, віник і совок.

Студент стоїть під обгидженим квітником і замітає все довкола. Сусідка з хати скидає йому під ноги поламані стебла. За процедурою стежать половина мешканців будинку.

Невжелі, питає їх сусідка з першого поверха, треба в університети ходити, щоб отакий срач розводити?

Вдома студент миє руки і знову падає в ліжко.

Що ти, домагається від нього батько, пив?

Я — а— а — а, каже студент і щокою розмазує по подушці слину.

Батько йде на кухню і приносить йому щось у півлітровому слоїку.

Студент тягнеться губами до скла. Ні, хитає він головою після першого ж ковтка, не можу.

Пий, наполягає батько, від розсолу гірше не буде.

Поки студент гасить пожежу, батько сідає поруч і, замість лаяти сина, щось бубонить собі під ніс. Студент супроводжує стогоном кожен ковток і не дуже дослухається. Але по мірі того, як у голові йому яснішає, батьківські вдохи-видихи починають складатися в речення, а ті — в розкидисту сповідь.

На той час, коли слоїк порожніє, студент зводить всі гілки сповіді докупи і навіть щось притакує.

Бійся кохання з першого погляду — цією думкою батько розпочинає свою мову і нею ж її закінчує. З другої фрази студент дізнається, що вчора дочка заявила їм про те, що кидає свого чоловіка. І де ж ти, спитав її батько, підеш? Як де? сказала вона йому, туди, де я прописана. А це означає, що студентів диванчик доведеться перетягати у батьківську кімнату. А ти, спитав її батько, часом не вагітна? На що вона йому сказала: це — не твоє діло.

Бійся, зітхає батько і зразу ж уриває вже висловлену ним думку про кохання з першого погляду.

Ти, хитає він головою, все одно не послухаєш. Я свого часу не послухав, і ти — такий самий. Коли наб’єш гулі, згадаєш. Але на той час ти вже будеш вичавлений і оплутаний з усіх боків.

Ні, ні, ні! — ще раз зітхає батько і раптом додає, що, в житті все дуже просто. Любов — це єдине, що має значення. Добре, як вона є. Якщо ж її немає, то починаються філософії. Достаток, звання, повага колег чи так званих друзів, навіть, здоров’я — все це нетривке і розсипчасте. Батько усе це віддав би за краплю її почуття. За одне її слово.

Студент не питає, ні хто ця "вона", ні про яке таке слово йдеться. Натомість, щоб не наполохати батька, він лягає, голосно позіхає і відвертається в бік стіни.

А все тому, каже батько і замовкає. Студент починає дихати так, ніби він закуняв. Батько переходить на шепіт, тоді робить паузу, й, переконавши себе, що син його не чує, повертається до події бозна-якої давнини, коли він під гарячу руку запитав у своєї дружини, з ким їй було краще: з ним, чи з тим, від кого у неї дочка. І вона йому сказала, що не з ним. Потім вона йому клялася, що це не так. Що вона мала на увазі зовсім не те, й що вона захищалася, не так від нього, як від своєї свекрухи, тому що у будь-яких сварках від завжди ставав на бік своєї матері. І батько це розуміє. Але її тодішня відповідь і досі йому пече. Навіть тепер, коли в його дружини почався клімакс, а у нього, навпаки, нарешті з’явилася певність. От зараз би він показав їй, хто тут кращий! А тоді все було інакше. І всі його скандали походили саме від того, від непевності. І вона як жінка мусила б розуміти такі речі!…

Тут сповідь уривається. Стілець рипить, добре знайомі кроки тягнуть батька в коридор, тоді в парадне, і тільки на рівні другого поверха розчиняються в тиші.

Так на що він натякав, не може визначитися студент, про кохання з першого погляду? Добре це чи погано?

На період сесії це питання завалюється більш нагальними клопотами, але при кожній згадці про дівчину воно із тріском та гуготінням виривається нагору, мов вогонь з-під купи хмизу. Студент вираховує, який у неї розклад екзаменів, і під час кожного з них ніби випадково проходить повз аудиторію. Але не для того, щоб до неї підійти, а просто так. Щоб хоч здаля побачити її. Бо, як знати, чи буде вона у вересні тут. Скільки всього за літо може змінитися. Якщо й робити щось, то зараз. Але що саме?

Перед останнім іспитом студенту сниться сон. Він загубив список екзаменаційних питань. А без них як він може готуватися? Іспит — завтра. І його прийматиме Келдиш, той самий, що провів у них колись семінар з динозаврів. Маленький, сухенький, міцний, як дубовий корч.

Я, каже йому студент, десь поклав свої питання і тепер не можу їх знайти.

Келдиш: Вони тобі не потрібні.

Студент: Як можна без питань? Немає питань — нема й відповідей. Нема відповідей — я завалю екзамен. Так?

Келдиш: Ні.

Студент: А як? Будь ласка, поясніть!

Келдиш: Добре. Пояснюю. Всі питання — однакові. Кожне з них зводиться до дуже простого вибору. До "так" чи "ні". Оце й є твоя відповідь. Вірний вибір.

Студент: Для мене це дуже абстрактно.

Келдиш: Навпаки. Немає нічого більш конкретного.

Студент: Але хіба можна наперед визначити, що є "так", а що — "ні".

Келдиш: Ні, не можна.

Студент: От бачите!

Келдиш: Бачу.

25 26 27 28 29 30 31