— Ми оце між собою по дорозі говорили, і ось до чого дійшли. Коли вже Вирвизуб запросив нас до спільної рибалки, то чом би йому не покликати нас і тоді, коли рушить на ординця? Усе ж таки шість гарних шабель до зими, знаєте, як би стали в пригоді!
— Це можна, — згодився Вирвизуб. — І взагалі, братчики, можете перебиратися ближче до нас. Місця тут поки що вистачить всім.
— Слухайте-но сюди, хлопці, — озвався дід Кібчик. — А чи всі з вас на зиму збираються на піч залізти? Чи, може, хтось тут залишиться?
— Я лишаюся, — відказав Вирвизуб. — Нікуди мені повертатися. І Швайка теж, мабуть, залишиться.
— За нього можеш не казати. Я про інших питаю.
— Інші теж знайдуться. А до чого, діду, ви оце ведете?
— До того, що добрий курінь кращий від поганої хати, — знову перейшов на загадки дід Кібчик.
Як не дивно, але першим зрозумів діда його онук-тугодум.
— Щира правда! — сказав він ламким басом. — Як на мене, то я теж не пішов би звідсіля нікуди. Ні влітку, ні взимку.
— То в чому ж справа? — запитав Вирвизуб. — Залишайся. Хоча й зелений ти ще, та, бачу, сила є. І злість на Тишкевича теж дещо важить.
— Та я… — знітився Демко. — Як дідо звелять, так воно й буде.
— Де ти, там і я, — відказав на те дід Кібчик. — Бо без мене знову якусь дурницю встругнеш. А поки що, панове братчики, коли дозволите, ми й справді тут залишимося. Нехай онук навчається вашої козацької справи. Та й я теж дещо зможу. Не дивіться, що з мене вже пісок сиплеться. Зате на слизькому не посковзнуся.
— Оце діло! — зрадів Вирвизуб. — Бо я, було, вже подумав, що востаннє сьорбаю таку юшку.
Частина третя.
Джури вирушають у дорогу
З ВОВКУЛАЦЬКОГО КУТА
Житло діда Кудьми скидалося на ведмежий барліг. Хіба під самісінькою стелею було маленьке віконце. Саме під цим віконцем сидів Санько й читав:
— Аз, буки, веді… Діду, а чому ми читаємо саме так, а не "а", "б", "в"?
Дід Кудьма, що до цього непорушно лежав на лежанці, поворухнувся і розплющив очі. Докірливо зауважив:
— Ой, Саньку, Саньку! Знову блукаєш там, де тебе не просили. Лозини захотілося?
Санько лише посміхнувся на ті слова. Ет, яка там лозина! Ото як узяв дід Кудьма його до себе в науку ще з літа, то й до сьогодні навіть пальцем не зачепив. Хіба що побурчить трохи. Та до його незлобивого буркотіння не тільки Санько, а й найполохливіші звірі давно вже звикли. Іде, бува, дідо повз якесь дерево і бурчить, аж тут вивірка — стриб йому на плече! А то ще й до кишені зазирає: чи нема там якогось смачного горішка?
Майже щодня до нього приходять лікуватися то лось, то борсук, то ще хтось. Учора, наприклад, придибав старий вепр. Виявляється, загнав він у живіт здоровецьку скіпку, а витягти її не може, бо ж рук нема. То дід і йому допоміг.
А от до Санька звірина за поміччю поки що не зверталася, хоча він теж дечого навчився. І сили від неба може набирати, і на ворожінні всілякому почав тямити, і лікувати накладанням рук теж уміє. І в травах непогано кумекає.
Проте найбільше Санькові до вподоби блукати поміж небом та землею. Ось так: заплющиш очі, розслабишся, ніби поринаєш у сон — і ширяєш могутнім орлом у тому безмежжі, наслухаєш тишу, вдивляєшся у те, що миготить перед заплющеними очима. І, бува, часом таке побачиш, що аж душа у п’яти проситься. То промайне небом щось блискуче, схоже на велетенського птаха з непорушними сріблястими крильми, втікаючи від гемонського гуркоту, то привидяться чудернацькі будівлі, точнісінько такі, як ото поставити одну на одну десять хат. Погано лише те, що дідо не дозволяє йому довго блукати подумки. Бо, каже, так можна не втриматися і розповісти комусь, що з ним було чи ще буде.
— Не слід людям голови морочити всілякими казками, — гнівався дідо на ті Санькові розповіді про побачене.
— Та хіба ж це казки? — боронився Санько, бо вже переконався, що все це ввижається йому не просто так. — Може, воно й справді так було чи буде?
— "Може" не допоможе, — ще більше гнівався дід. — Треба не видивами всілякими жити, а власним розумом та руками, зрозумів? А видива лише розслабляють людей. От, скажімо, привиділося тобі, хлопче, що якийсь там Іван, не доведи Господи, має померти за три літа. Скажеш йому про це, а він складе руки та й заходиться чекати кістлявої баби з гострою косою. А землю хто буде скородити, а звіра полювати, а дітей доглядати? Ні, Саньку, краще не забивай собі і людям баки всілякими мареннями, бо хтозна, чи вони й здійсняться колись. Краще помізкуй, як те, що в тебе Богом закладено, віддати добрим людям. Бо так лише даремно сили тратиш…
Атож, дуже багато сил забирають ті видива і чаклування. Тож тепер Санько розумів, чому йому стало так зле після того, як він зачаклував хирлявого татарина.
І все одно йому, Санькові, так хочеться подумки ширяти між хмар, так вже хочеться! Особливо тоді, коли дідо загадає щось робити. А що є нуднішого, ніж вчити оці веді та глаголи? От Санько і подумав: цікаво, як будуть називатися ці веді років за п’ятсот чи й більше? І спробував. Звісно, зазирнути в те, чого, може, й не буде, вдається на дуже короткий час — майже такий, як спалах блискавки… І все ж Санькові вдалося дізнатися, що ази з ведями щезли, а літери стали називатися якось інакше. А як — дізнатися не встиг.
Чи, може, йому це й справді лише привиділося…
Дід закашлявся, і Санько випірнув з небуття. Не допомагало дідові нині навіть те зілля, яким він сам себе лікував. Дуже вже старий він, дід Кудьма. І до того ж, на ньому майже не лишилося живого місця. Одні лише сліди від шабель та стріл. Схоже, не раз і навіть не десять разів довелося йому побувати в найлютіших січах. І як людина може вижити після таких ран?
— Е-е, Саньку, — відказав якось дід Кудьма на це запитання. — На те я знахар і ворожбит. Якби не це, то, мабуть, вже й на світі давно не жив би.
І все ж дідові з кожним днем стає гірше. Морозно йому і стогне ночами. А оце нещодавно сказав таке:
— Мені, хлопче, протриматися б якось цю весну. Не можна мені помирати зараз. Треба тобі передати бодай найголовніше з того, про що відаю. А до решти своїм розумом дійдеш.
А відає дід багато. І розповідає так, що й не віриться, ніби це було насправді. І про стародавніх князів дідо знає геть усе, і про те, звідкіля та коли з’явилися в Україні татари, і про битви з ними…
Розказує дідо і примовляє:
— Слухай, Саньку, та запам’ятовуй добре. Бо більше ні від кого вже такого не почуєш. А колись перекажеш і дітям своїм.
А оце дідо заходився вчити його грамоти. Мовляв, негоже ворожбиту і вивіднику бути темним. От, наприклад, той же Швайка дізнався про татарський напад. А кинути все і сісти на коня не може, бо дуже далеко знаходиться. Може, навіть і в самому Криму. То ж напише кілька закарлючок на тонюсінькому шматочку полотна і перешле Барвінком. А дід Кудьма тільки гляне на той шматок — і все йому ясно: і коли татари мають напасти, і куди саме. А потім дідо передасть через вірних людей ту звісточку кому треба.
І хоч нелегко дається Санькові ця наука, однак дечого навчитися встиг. Навіть може читати окремі слова. Але ж це так нудно!
Дідо знову закашлявся. Кашляв довго, здавалося, аж горло йому от-от надірветься.
— Діду, давайте я вас полікую, — запропонував Санько.
— Дякую, хлопче, — в перервах між нападами кашлю відказав дід Кудьма. — Не треба на мене сили свої тратити. Якось вже перетерплю.
— Тоді я піч протоплю, — сказав Санько. — Щоб вам тепліше було.
Дід Кудьма проти цього не заперечував.
У віконце було видно, як на галяву вибігло трійко молодих вовків. У одного в зубах був заєць.
— Діду, а кому ви збираєтеся віддати Куцого? — запитав Санько, пораючись біля печі.
— Є один такий, — відказав дід. Здається, кашель у нього вже минав. — За нього Пилип просив.
Незабаром потеплішало, і Санько знову повернувся до своєї грамоти. Проте раз по раз позирав у віконце, за яким весело гасали вовки.
Дід Кудьма відкинув поли кожуха, поглянув на малого і посміхнувся.
— Що, не йде наука в голову? — запитав він.
— Не йде, — зітхнувши, згодився Санько.
— То прогуляйся трохи. Тільки ненадовго.
Припрошувати Санька не довелося.
Він вибрався надвір і примружився. Опісля печерних напівсутінків було так біло, що аж очам боліло. Довкола схилялися поодинокі сосни та кострубаті вільхи.
Санько піднявся на пагорб і роззирнувся. Як завжди, ніде нікого. І не дивно — стороння людина сюди навіть у найлютіші морози не добереться. Один лише дідо знають, якими стежками ходити. Та ще він, Санько. Ото коли взяти напрямок до тієї он купини очерету, затим через п’ятдесят кроків повернути різко праворуч, а потім звернути у бік Лящівки і через сотню кроків узяти ще праворуч, то можна дістатися ледь помітної стежки, що веде до Глухих печер. Там, у землянках, мешкають зараз майбутні господарі молодих вовчиків.
А коли покружляти довкола он тих промоїн, то можна вийти на сухе, а там уже й рукою подати до Сторожового дуба, за яким маячить Воронівка…
Санько зітхнув. Так близько жити від свого села — і за увесь час жодного разу там не побувати! Що правда, якось він нишком від діда вирішив туди пробратися. А щоб не було сумно, узяв з собою Барвінка, що саме прибіг з повідомленням від Швайки. І вже під самим селом їх побачила Варка Микитина. Чи то спочатку побачила Барвінка, а тоді вже вгледіла Санькову постать, чи навпаки, — проте заверещала на увесь ліс і дала такого драла, що й сніг за нею не встигав осідати. Спочатку Санько лише дивився їй услід і дивувався, чого вона так репетує. Тоді здогадався, що Варка, мабуть, прийняла його за вовкулаку. Ще б пак — якби Санько нічого не знав про діда Кудьму та його прудких вовчиків, — либонь, подумав би те ж саме.
… Щось кинулося на хлопця ззаду, повалило носом у сніг. А коли Санько протер запорошені очі, над ним стояло трійко молодих вовків.
— Тю на вас, — сказав Санько. — Хіба можна втрьох на одного?
Вовчики радо замахали хвостами. Вони були іншої думки.
Діда Кудьму вони шанували і навіть трохи побоювалися, а от Санько був для них такою ж істотою, як і вони самі, дарма що двоногою. То ж не встиг хлопець звестися на коліна, як Лиско й Бровко вчепилися гострими зубами в Саньків кожушок і потягли його у бік Воронівки. Тієї ж миті Куций прихопив міцними щелепами хлопцеву ногу — либонь, вважав, що їхньому малому господареві приємніше буде прогулятися у протилежний бік, до Лящівки.
— А, от ви які! — вигукнув Санько і сипонув снігом у очі Бровкові.