Камертон Дажбога

Олесь Бердник

Сторінка 27 з 37

— Можливо, я неправильно зрозумів своє завдання. Можливо, це на-слідок перевтоми. Я прошу вас… забудьте прикрий інцидент. Займайтеся своїми хворими. Ми підемо. Всім іти за мною, — махнув рукою підполковник до підлеглих.

— Гаразд, ідіть, — сказав Владисвіт. — А з велінням того, хто вам дав наказ, ми розберемося.

— Справді? — засяяв чекіст. — Ви з ним знайомі?

— Дуже давно, — іронічно озвався Владисвіт. — Багато віків тому.

— Як? — розгубився офіцер. — Про кого ви? Я не розумію.

— Я пожартував. Ви вільні. А про келих забудьте… його просто не було… Вам здалося…

— Згоден. — Голос підполковника зів’яв, очі затуманилися сірою плівкою. — Справді, мені щось приве-рзлося. Будьте здорові, до побачення.

— До побачення, — дружно сказали всі Космократори, усміхаючись приязно небажаним гостям. Чекісти і лікарі в халатах зніяковіло пошкандибали через прогулянковий майданчик до центрального корпусу. Коли вони відійшли на пристойну відстань, Горениця тихо, але з притиском сказав:

— Ви зрозуміли, що сталося?

— Так, — вихопилося у Галі-Громовиці. — Аріман знову не знайшов нічого ліпшого, як захопити келих з субстанцією невмирущості в критичну мить.

— Отже, він знає про те, що сталося, — ствердив Владисвіт.

— А тому не залишить нас у спокої, — додав Григір. — Мені ясно, що офіцер безпеки психологізований. Це — натуральний зомбі. Після того як Владисвіт його розрядив, він забув, для чого здійснив свою безглузду акцію.

— Добре, це другорядна справа, — владно втрутився Горени-ця. — Нині головне — аналіз того, що від-булося в Троян-полі. Чи всі залишили своїх двійників там… у минулому? Громовиця?

— Так. Я там, — ствердно мовила Галя. — Проте ще не ввійшла в плин свідомих подій. Я нещодавно на-родилася від дружини волхва Горислава. Мене нарекли ім’ям Світа.

— Добре, добре, — вдоволено прошепотів Горениця, заплющивши очі, ніби прислухався до чогось дале-кого й нечутного, — дуже влучне попадання. Прямо в "десятку", як кажуть стрільці.

— Що це означає? Чому ти говориш так втаємничено?

— Жодної таємниці, — заперечив Горениця. — Навпаки, все має бути гранично ясно. Зрозумійте, що по-трапити у космоісторичну мішень, яка розташована за п’ять тисяч літ від нас у так званому минулому, та ще й в динамічному хвильовому розпливанні, — це майже немислима річ. І якби не корекція Горіора та Гледіс… Втім, повинні зрозуміти самі. Громовице, ти станеш улюбленою подругою славетного Ріяма… того воєводи і кшат-рія, котрого Схід величає Рамою.

— Ти мовиш про Сіту?

— Так. Протягом тисячоліть Світа перетворилася на Сіту. Та досить про те. Меркурію! Ти побачив себе там?

— Так, — сказав Григір. — Я народився Ріямом. Проте інша жінка, яка врятувала мене в горах на Близь-кому Сході, дала дитині ім’я Яні — син зірниці. І я не розумію, як може бути, щоб…

— Зажди, — махнув рукою Горениця-Горикорінь. — Містерія лише почалася. Ми будемо аналізувати плин подій там, у минулому, щоб коригувати їх відповідно до задуму Горіора. Владисвіте, хто ти?

— Магатям Ям.

— Чудово. А ти, Сократе?

— Боян Дивогук.

— Юліано?

— Я стала дівою Макошею, — ніяково й зворушено промовила Марія-Юліана. — Проте мене цікавлять деякі логічні умовиводи. Там, в минулому, логіка мовчить, усе здається природним і узвичаєним, а нині, коли я мислю розумом людини раціонального віку…

— Ти сама даєш відповідь, — засміявся Горениця. — Дисгармонія між психіками далеких епох вражаю-ча. Саме в тому й суть, щоб подолати прірву космоісторії, що розвела частки єдиного Духа так далеко. Тут корінь перемоги. В усякому разі, тимчасової перемоги Арімана. Втім, ти дарма кажеш, що у тебе розум ра-ціональної людини. Якби це було так, експеримент провалився б. Отже, всі ми ще зберегли іскри Першоцілості. Інесо? Хто ти в Троян-полі?

— Баба Гайя, — відповіла русява сестра, тихенько засміявшись, і на її рожевих щічках з’явилися звору-шливі ямочки. Дивлячись на неї, всі Космократори теж засміялися. — Диво в тому, — додала вже серйозно дів-чина, — що я пам’ятаю все, що знала та мудра Магараня Гайя. Переді мною навіть відкрилися прадавні сторін-ки космоісторії.

— Добре, добре, друзі, — вдоволено кивнув Горениця. — А ти, Чайко?

— Я — Матуся Горогна, — блиснувши палкими очима, сказала чорнява дівчина. — Володарка знання Троян-поля, покровителька острова Хора — притулку воїнів-лицарів, опікунка всіх характерників. Ахейці, ге-ракліди мене люто ненавиділи і називали Медузою Горгоною.

— Коло замкнулося, — рішуче кивнув головою Горениця. — Перший ступінь експерименту вдалий. Те-пер маємо зв’язатися з Горіором, щоб кожен крок був узгоджений з волею вищої Ноосфери. І ще… потрібна кореляція інших реальностей.

— Тобто зв’язок з іншими своїми двійниками, модифікаціями? — запитав Григір.

— Так, — кивнув Горениця. — Тоді Аріману неможливо буде імпровізувати, бо два вільні алгоритми, синтезуючись у раптових виявах, руйнуватимуть будь-яку ворожу програму. Ви збагнули?

— Так, — тихо, але дружно відповіли Космократори.

— Решта — залежить від Владисвіта, — владно мовив Горениця. — Чуєш, друже? Подумай, як нам захи-ститися від хаотичних нападів випадкових чи цілеспрямованих зомбі.

— Я зроблю ось що, — впевнено відповів Владисвіт. — Нещодавно Психіатричний Центр отримав окре-му ділянку. Там є кілька котеджів, клініка. Довкола ліс, спокій, тиша. Звичайно, буде охорона, але під моїм на-чалом, ясна річ. Я вимагатиму, щоб групу хворих передали мені. Пообіцяю держбезпеці, що зможу з певністю виявити, хто ви і звідки. Доки триватиме обсервація, досліди… ми будемо в безпеці й завершимо задум Горіо-ра. Згода?

— Згода, — трохи поміркувавши, сказав Горениця. — Та найголовніше для мене — зв’язатися з власним двійником у тій реальності, де він розв’язує таємницю мандрів у часі.

***

(Із щоденника Сергія Горениці)

…Сьогодні були гості. Мої друзі з Інституту проблем буття. Соколенко порадував новинами. Останні експерименти, де враховано невдачу катастрофічного досліду, дали дивовижні результати. Виявляється, що класичний погляд на вектор часу — минуле, сучасне, майбутнє — найпримітивніша концепція, яку лише мож-на уявити.

Векторів часу — безліч.

Вони, як віяло голок на їжакові, генерують хвилі хрональної сустанції увсебіч, даючи можливість і право кожному творящому духові обрати будь-які координати буттєвості для власної творчості. Кожен мо-же мати самостійний Всесвіт. Відкритий для інших або закритий для інших. Господар нашого світу — Аріман — знав цей закон. І злочинно сформував сферу лише по одному — найпримітивнішому — вектору.

Хлопці фантазують, радіють. Мріють прокласти стежки у кілька векторів, альтернативних існуючому, щоб відкрити для романтиків нові континенти Буття. Інші Всесвіти. Інші сфери. Інші планети. А може, навіть такі форми та вияви буттєвості, що годі їх уявити обмеженим земним інтелектом.

Настане епоха Безсмертя.

Чи не її пророчив Христос, стверджуючи: "У Вітця Мого осель багато?"

Написав ці рядки — і глибоко замислився. Перед внутрішнім зором яскраво постав образ Христа, як він запам’ятався ще з юнацьких сновидінь… чи, може, видінь? Раціональний розум дивувався тим видінням, але чому той Образ знову й знову повертався до свідомості сучасного вченого, вихованого на парадигмі матеріаліс-тичної науки?

Яке значення Великого Учителя Нового Заповіту у змаганні з Аріманом? Хто Він у містерії Космократо-рів? Чи зустрічали ми його тоді, коли Він ходив тяжкими стежинами Землі? Хто скаже про це? І чому раптом у мене виникло таке палке бажання зрозуміти суть Його Місії?

Уже засинаючи, знову сформулював у серці болісний запит: "Чи зустрічали ми Його тоді, коли Він ходив тяжкими стежинами Землі?"

А в свідомості луною прокотилася відповідь: "Коли воєвода йде на битву, друзі поспішають стати пліч-о-пліч з ним для змагання з ворогом".

Я розплющив очі. Хто це? Звідки такі владні слова?

Біля мене стояла блакитна постать Горіора. На осяйному обличчі промінилася дружня посмішка.

— Це ти, Зоряний Корсаре? — зрадів я.

— Так. Я почув твій запит. Це визначальний пункт у твоїх пошуках. Місію Космократорів ви хіба розга-даєте без розуміння Місії Христа?

— Ти хочеш сказати, що Христос… це ти?

— Христос — Вічне Слово Всесвіту, — заперечив Горіор, присідаючи біля мене на кріслі. — Дві тисячі років тому я вирішив стати Його виразником, Його вустами…

— У тілі Ісуса?

— Так.

— Тоді скажи мені, чому відсутнє Євангеліє від Христа? Чому писали Благу Вість люди другорядні, але не Він?

— Хто сказав тобі, що Він не писав? Євангеліє Вічності звучить у Всесвіті, у кожній душі. Кожен пише його так, як чує. Біда в тому, що обоготворюють посередні або сумнівні варіанти. Прийнятні для більшості. А тотожні варіанти переслідувалися й знищувалися.

— Чому?

— Така стратегія Арімана. Ким би він не був — узурпатором Космічного Права чи зрадником Вітця.

— Горіоре, ти стверджуєш, що для успіху нашої місії треба знати правдиву Вість про Христа?

— Так, Горикореню, — ласкаво відповів Зоряний Корсар. — Людство Землі тісно пов’язане з цим Обра-зом. Слово Христа формувало суть Людини Мислячої. Хай воно затемнювалося, спотворювалося, потрапляло в полон Антилогоса, але в першо-суть людей, в їхню психогенетику посіяні зерна Вічності, що їх безсилий спо-пелити весь легіон Володаря цього світу.

— Тоді я прошу тебе, доки я не приступив до остаточних експериментів прориву, розкажи мені все, що має право знати людина, втілена в цій сфері?

— Я для цього й прийшов, друже! Запитуй.

Частина друга

Євангеліє від Христа

— Учителю! Апостол Іван писав: "В Початку було Слово…"

— Течія часу спотворила правдиву суть мудрості Благої Вісті. Треба читати: "Одвіку єсьм Слово".

— Тобто інформація Всесвіту вічна?

— Так.

— З яких джерел наповнився цей Океан, який назвали Богом? Адже Слово єсьм у Бога і Слово єсьм Бог?

— Творець і Творення єдині. Хто бачив Сина — той бачив Вітця.

— Хто ж такий Вітець?

— Об’єднаний Дух всіх творящих Батьків.

— Чи був Початок у цьому потоці Буття? Адже сказано у Книзі Книг: "В Початку сотворив Бог Небо і Землю…"

— Одвіку творить Дух Вітця світи. Кожна мить такого Творення — Початок і Кінець. Я оповідав учням дві тисячі літ тому притчу про зерно, котре, зберігаючи себе, самотнім залишається, а вмираючи — багатий врожай дає.

24 25 26 27 28 29 30