Чого ж це він своє малярство так занедбав?
— Чому занедбав? Його просто немає у місті. Він у Києві зараз.
Дійсно, Дорошенкова майстерня зараз являла всі ознаки того, що використовувалась не за прямим її призначенням. Масивний мольберт був пристосований під своєрідну вішалку — на ньому була розвішена жіноча каракулева шуба. На канапі купою навалено мерзлої білизни, перед завірюхою, видно, знятої з шворки надворі. І навіть в одному кутку стояла величезна полив'яна макітра з усяким шматтям, з клубками фарбованої вовни.
— Він же депутат від нас у Центральну раду. Мало коли й буває тепер вдома. То сесія в нього, то все в якихсь комісіях, секціях. Не до картин зараз.
— Та певно,— погодився Грицько.— Тим більш, що, як здається, не така вже це й велика втрата. Ну кому це все потрібно? — кивнув він головою на стіну, де, поряд з картинами в рамах, висіли і незакінчені полотна, ескізи.— Наче в баню зайшов. Ненароком потрапив на жіночу половину: самі груди та стегна! А це що таке? — спинився поглядом на великому полотні на підрамнику, що стояло просто на підлозі.
— Ви ж бачите! — знизала плечима ївга Семенівна.— Купальщиці.
— Оце купальщиці? — засміявся Грицько.— А чого ж вони — наче... туші, розвішані по гаках у м'ясній крамниці?
ївга Семенівна мимоволі посміхнулась.
— Ой, критик же ви! Жорстокий. А ще гірше — несправедливий. Адже, крім оцих, може, і невдалих, у нього ж є чимало хороших картин. У реалістичному стилі. Ось хоч би ота, що в книгарні, пригадуєте? На вигоні натовп зустрічає козацький загін.
— А хіба то його! — здивувався Грицько.— А втім, і на тій картині...
ївга Семенівна відчула, що зручнішої нагоди не буде, як оце зараз, щоб перевести розмову на ту тему, яка цілий день, особливо оце увечері, після Діденкового листа, займала всі її помисли.
— До речі, я й забула зовсім,— перебила вона Грицька.— Мені не слід було б тепер і розмовляти з вами. З отаким нечемою! Не розумієте? Я ж просила вас тоді, в книгарні, почекати. Чого ж ви пішли? Невже вас анітрохи не цікавило, що я хотіла сказати вам на прощання?
— Може, й цікавило,— ухильно відповів Грицько і сам раптом спитав: — До речі, що ви хотіли сказати мені допіру в кабінеті? Та Павло зайшов...
— Ні, справа не в тім, що Павло зайшов. Не тільки це не дало мені доказати. І зараз не дає.
— А що ж іще?
— Оця ваша незрозуміла настороженість по відношенню до мене. А тим часом...— Вона зробила вигляд, що вагається.— Ви навіть і не догадуєтесь, Грицю, який ви мені... не чужий! Весь час у мене таке відчуття, наче я знаю вас дуже давно.
— Ви — мене? Та звідки б же!? Ми з вами вперше зустрілись тільки сьогодні вранці.
— Ну й що ж? Яке це має значення. Сьогодні чи... Буває, що людина за один день переживе, передумає більше, як інший раз за рік... Не в часі справа. Справа в умінні людини ущільнювати цей час. Поширювати світ своїх відчувань навіть за рамки буденної дійсності. Ось чому, Грицю, ще тоді на вигоні...
— На якому вигоні? — здивовано перепинив її Грицько.
— Коли я, разом з усім народом, вибігла туди, за село, до вітряків, вас зустрічати. Козацький загін ваш.
— Нічого не розумію,— признався Грицько і, крім подиву, відчув навіть занепокоєння. "Що з нею? Що вона плете? Невже отак чарка самогону вплинула на неї! Чи, може, навпаки — у нього це в самого у голові од хмелю такий туман, що ніяк не добере смислу і звичайну мову сприймає як маячіння?" — Нічого не розумію!
— Мене це не дивує,— спокійно сказала жінка.— Бо знаю, яка бідна й неточна наша людська мова. А особливо коли йдеться про складні рафіновані переживання. От я сказала зараз: на вигоні. Звичайно ж, це — неправда. Я просто позувала тоді Дорошенкові для отої картини. Отут, саме на цьому місці, де зараз стою, стояла і тоді. Але що вам говорить ця правда? Оте пусте слово "позувала"? В ньому навіть і натяку немає на отой мій душевний стан отоді. Але, може, це вам зовсім і нецікаво?
— Ні, чому? — стримано заперечив Грицько.— Будь ласка.
ївга Семенівна стала розповідати про перший сеанс у Дорошенка. Який він невдоволений з неї був напочатку.
"Що ви стоїте, наче до кафедри викликали вас, а ви не приготували уроку! (Саме у восьмому класі гімназії була тоді). Ви мусите пройнятись до глибини душі моїм творчим задумом. Отака врочиста мить! Усе село вибігло на майдан: їдуть! Аж серце мліє в кожної од радості й тривоги. А ви що? Невже вам ото байдуже — вертається ваш милий, довгожданий чи, може, й не прибуде? А десь у чистому полі лежить трупом, і вже ворон йому виклював очі!"
— З оцього й почалось. Я навіть не підозрювала ніколи раніше, що людина здатна до такого цілковитого перевтілення. Доходило до галюцинацій: аж часом вчувалося мені, як дихає натовп за спиною у мене та риплять на вітрі крилами вітряки. А серце аж мліє: їде й мій, чи, може, даремно виглядаю! Ви ще не смієтесь?
— Ні, не сміюсь,— серйозно відповів Грицько і подумав: "А нащо вона мені все це розповідає?"
— Цілу весну жила отак, як уві сні. Мало на іспитах не провалилась.
— Ну, і чим же кінчилось? Прибув-таки "милий"?
— Сьогодні вранці,— притишивши голос до шепоту, продовжувала вона,— коли ви зайшли до книгарні, я одразу ж, тільки глянула на вас, і впізнала: він!
Тепер, думалось їй, Грицько негайно ж перехопить ініціативу в неї і сам доведе вже оцю любовну гру до кінця. Навіть подих затаїла в тремтливій напрузі чекання. Але секунду по секунді одбивало серце, уже, може, й ціла хвилина минула, а він, як і раніш, стояв за два кроки від неї. Наче вгруз ногами в землю. Стоїть і мовчить, хмуро дивиться на неї, весь налитий буйною силою, що клекотить у ньому, не знаходячи виходу. Ще б один поштовх. І ївга Семенівна надумалась. Вона хапливо глянула на наручний годинник і зляканим шепотом:
— Ой, без п'яти дванадцять! Та мені ж давно додому...
— Чекайте,— заступив їй дорогу до дверей Грицько і навіть торкнувся до ліктя, та зразу ж і одсмикнув руку. Дихав важко, і голос хрипкий.— Скажіть: оцю історію ви вигадали сьогодні чи...
— Вигадала? Ви мене ображаєте!
— В житті такого не буває! Це — химера якась!
— А людина на людину не схожа. Атож, тепер я вже бачу, що ми з вами виліплені з різної глини.
— Можливо,— погодивсь Грицько.— Але що ви, жінки,— всі як одна! — виліплені з одної глини, це безумовно. Всі ви — артистки з голови до п'ят. Недарма ж і дограєтесь завжди потім... що тільки й лишається отакому ось художникові малювати з вас оці... протухлі туші.
ївга Семенівна оторопіла. Стояла бліда, навіть губи поблякли, розгублено дивилась на парубка, не знаходячи слів висловити своє обурення.
— Ну, знаєте... Це вже занадто! — насилу розціплюючи зуби, нарешті сказала вона.— За що це ви мене отак? Та чи ви розумієте, що ви сказали? Це ж все одно, що кинути жінці в обличчя: повія!
— ївго Семенівно,-— рухнувся з місця Грицько.
— Пустіть! — І жінка ступила крок до дверей. Але Грицько схопив її за плечі.
— ївго Семенівно! Простіть мене, скаженого. Я сам не тямлю, що говорю.
— Ви п'яний.
— Ні, я тверезий. Але... та це не виправдання, звичайно, і не для цього я кажу, а просто, щоб знали! Коли я говорив ото, я, власне, не про вас і думав тоді, а зовсім про іншу...— язик не повернувся вимовити "дівчину",— про іншу жінку.
ївга Семенівна одразу притихла, звела очі — був на цілу голову вищий за неї — і пильно дивилась йому в лице. Потім спитала:
— А хто ж вона?
І знову, як не раз уже за час їхньої зустрічі, Грицько відчув раптом до жінки теплоту щирої приязні і довіри. Став розповідати про Орину. Що знав її ще з дитинства, був час, коли вважав її майже за свою наречену.
— А чому це в минулому часі — вважав? Що вона, може, зрадила вас?
— Атож. Злигалась з одним там. ївга Семенівна часинку помовчала.
— Так, це — не химера. Це вже реальність. В усій її пошлості й потворності. Наречена і — злигалася, кажете. Ні, тоді я за химеру! Якщо в ній хоч трошечки радості. І вам це раджу. Тим більш, що для цього не треба навіть силувати себе. Я оце заплющилась і вже чую, як риплять на вітрі крилами вітряки...— Вона замовкла і якийсь час стояла з заплющеними очима. Потім ледве ворухнула губами, говорила шепотом, мовби уві сні: — І нікого вже на майдані нема. Всі розійшлись по домівках. Тільки ми удвох. Але чому ти дивний такий? Уже й з коня сплигнув, а повода не випускаєш з руки. Чи, може, сам дивуєшся з мене, що не кинулась на груди тобі? Та невже ж ти не бачиш, що од млості я ледве стою на ногах?
Вона раптом поточилась і, мабуть, упала була б. Але Грицько вчасно підхопив її. Тримаючи на руках, розгублено глянув по кімнаті — куди б покласти знепритомнілу, і рушив до канапи. Ногою згорнув купу білизни на підлогу. І вже хотів покласти жінку, але вона раптом пручнулась в його руках і зашепотіла гаряче:
— Ой, що-бо ви! Божевільний! Можуть зайти!
За стіною в кабінеті з грюкотом упав стілець. Потім рвонули двері,— ївга Семенівна, як щука, виприснула у Грицька з рук,— до майстерні влетів збентежений Діденко.
— Ви теж чули?
— Що таке? — Грицько, крім дзвонів у вухах, нічого не чув.
Павло не відповів. Спинивсь посеред майстерні, чуйно до чогось прислухаючись. Потім кинувся до вікна, виліз на підвіконня, одчинив кватирку і наставив вухо. Тепер і Грицько вже почув крізь шум хуртовини глуху безладну стрілянину.
— Заварилась каша! — озвався Левченко з порога.— От вам і "нема пороху"!
— Це — не наші! — кинув Діденко.— Це ті, що на вокзалі.
— З вокзалу так не було б чути.
В передпокої заверещав дзвінок. Протупотіла Даша і когось впустила з вулиці. Гомоном сповнився передпокій.
Діденко сплигнув з підвіконня і вибіг з майстерні. За ним і решта всі вийшли до передпокою. А тут уже була, крім Даші, і господиня. Обступили хлопчину — кур'єра з редакції.
— Хуртовина така! Я й не чув зразу стрілянину,— захоплено розповідав він,— тільки чую, як повз вухо — дз... дз...— кулі. Аж тоді прислухавсь, а там — справжнісінький бій. Там десь, біля драгунських казарм.
— Хіба не на вокзалі? — оторопів Діденко.
— Та вокзал же зовсім убік.
Тим часом ївга Семенівна вже одяглась. Господиня пробувала затримати,— нехай хоч трохи стрілянина вщухне, але ївга Семенівна рішуче надумала йти.
— Скільки тут ходу! Один квартал. Та й, може-таки, з цілого гурту чоловіків хоч один об'явиться рицар.
Але рицарі щось не об'являлись.