Од вербичок з дороги на толоку з'їхали. Із темряви виступили чорні плями будівель: велика хата в садку з освітленими вікнами, дві рублені комори, довжелезна повітка й загони. Загавкали люто собаки й кинулись до воріт.
Тільки з брички сплигнув Матюха й кинув віжки наймитові.
— Не випрягай же, до ясел постав! — і пішли з Яковом у хату.
В кухні поралась наймичка біля печі. Огириха з невісткою за столом вареники ліпили — чепурними біленькими трикутничками розкладали на ситі. Щось гомоніли з рудим міліціонером, що сидів у шинелі на лаві.
Матюха поздоровкався за руку з обома жінками й хитнув на одхилені двері в їдальню, мовляв — там? Огириха сказала, що там усі й що ждуть уже.
Як роздягався і вішав кожуха на вішалці біля дверей у світлицю, чув — у нещільно причинені двері брязкали шпори Льоньчині, а Огир старий важко й повагом, мов волами їхав, говорив:
— Через оте ж і занепадає релігія. Куди вже наш отець Євлампій годиться? Старий уже. А тепер не те життя. Треба, щоб і в політиці добре розбиралися, бо на самих заповідях не заїдеш далеко. А й ми ж іще хороші! Коли вже ми, хазяїни, та пуд той боїмось одірвати, що ж кенесе вже тоді. Ми повинні всім приклад показувати. А вже ж даром хто схоче — це ж і не сам він приїде, а ще ж і півчі, душ, мабуть, на двадцять.
Матюха згадав, що в неділю в Обухівку автокефального попа запросили. Аж похмурився.
"Тут цієї напасті ніяк не здихаєшся, а вони про попів знайшли час",— думав хмуро, витяг з полушубка наган і поклав у кишеню.
Зайшли у світлицю, їх там уже ждали всі. Данило аж із стільця схопився, зраділий. Він був розгублений, і завжди чепурно причесана "полька" була розтріпана. Круг стола сиділо кілька хуторян. По хаті ходив схвильовано, заклавши руки в кишені галіфе, начміліції — дзенькав шпорами. А Тягнирядно тупо дивився під ноги йому й думав: "Хороші чоботи в Льоньки — шеврові". І думав, що в нього колись були отакі, ще як у банді Христового був. А це ж у тюрмі більше двох років — опустився зовсім. Треба поправляти діла.
Матюха перший підійшов до начміліції і пошепки та стривожено спитав:
— Ну що там таке, Льонько?
Той глянув на нього й кліпнув білявими віями.
— Да, брат!.. Ось узнаєш!
Кинув погляд на Огиренка, на старого Огиря й на хуторян. Хазяїн догадався й підвівся важко з стільця й чоловікам хитнув головою.
— Не будемо заважати молодим. Ходім у ту хату, люди добрі, ще побалакаємо,
Всі мовчки вийшли — залишились тільки молоді. Як зачинились двері, знов Матюха перший — нетерплячий і збентежений:
— Ну, та що ж у вас там скоїлось таке? Сахновський підійшов тоді до стола, помацав у френчі, витяг папірець якийсь і сказав:
— А те скоїлось, що один дурило з тюрми написав, а другий листа не знищив. От і понюхайте тепер, чим воно пахне!
Матюха й Гнида оторопіли і, не кліпаючи очима, дивились на начміліції. Огиренко похмурився і почервонів, не знати, чи ображений, чи винуватий. Підійшов Тягнирядно важко до стола. Сахновський оглянувся на двері й розповідав:
— На пошті сьогодні листа перехопив — заказний у "Голос праці". Пише... ну, багато там усячини пише, а наприкінці про конокрадство, про фінагента.
Хто зблід. Всі затаїли подих. А начміліції помовчав трохи й заговорив далі:
— "Прокуратуро, зверни свою увагу. А ми й матеріалець деякий припасли: лист одного конокрада з допру до своїх товаришів". Оце й усе! Хватить з вас? — грізно обвів він очима.— Ні, друззя! Якщо так ми будемо й надалі вухами ляпати, то незчуємось, як нас усіх к чорту пе-решльопають. Чи думаєш,— повернувся він до Матюхи,— подивляться на тебе, що ти партійний? Ще гірш тобі буде! А ти з ним панькаєшся!
— Та це ж оцей базікало! — на Якова він гнівно глянув.— Все плани в нього не виспіли. І через якогось гада та хоче всіх у тюрму спровадити! — Потім на Данюшу зиркнув.— І, роззява! Ще тоді казав за оцей лист. Як ти голови своєї в чорта не загубиш?!
Данюша, червоний і спітнілий, витерся хусточкою й повів розгублено плечима.
— Ну, хто зна, як воно вийшло!
Та він і зараз ніяк до розуму не добере — хто б таки його міг? Знає напевно, що дома десь витрусив. Бо ввечері приходила Кушніренкова жінка й принесла листа. Данюша в піджак поклав. Удень же нікуди не виходив з двору, а кинувся на другий ранок, саме мати їхати зібралася в Обухівку, передати Матюсі хотів,— лап — немає. Думав, Ілько, може, знайшов. Казав тому, як знайде та не скурить,— розписка, мовляв, якась,— карбованець дасть.
— Дурень! "Карбованець дам"! Та він реготався з тебе. Думаєш, він дуже в тебе благонадійний? Подай сюдв Ілька!
Огиренко вийшов за Ільком, але в хаті його не було, послав наймичку надвір за ним, щоб зараз же, "на носках", був.
Затим стали радитись. Що лист у Мотузки — це "факт",— як казав Матюха. І що його треба вирвати у нього — це теж "факт". Тому, що хоч і ліквідувати його самого, а лист чорт його знає, може, й не в нього вже, може, комусь і передав — мало хіба їх: Тихін, Яким...— як більмо на оці. Чули ж, може, й Данюша, й Сахновський, що у них у неділю було. І досі ще Матюха нестямився. На всю губернію осоромили, партком уже знає, напевно. Ніяк не можна й дня довше ждати. З Яковом вони балакали — надумали, як це зробити, щоб і їх позбутися та заразом і себе "ребілітірувати". А тільки Льоньці доведеться попрацювати.
Ілько зайшов.
— Кликали мене? — спитав і стояв без шапки, в драній свиті біля порога, підозріло й трохи стривожено дивлячись на них. І не в Данила чогось спитав це, а немов чув,— на Матюху дивиться. Той підвівся і, мов зовсім спокійно, мовчки пройшовся по хаті біля Ілька. Начміліції сказав суворо до наймита:
— А підійди ближче! '
Ілько подався нерішуче до стола й знову став.
— Ти батрак! У спілці "Всеробземліс" состоїш? — спитав, аби спитати, начміліції, потім перевів очі з нього на Матюху, що саме за спиною в Ілька спинився, та — морг! Тільки хотів парубок щось відповісти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його — трах! Аж поточився сердега й з хлипом схватився за висок. І поки не отямився, Матюха тоді швидко до нього обличчям до самого обличчя й швидко спитав:
— Де листа дів? Не бреши, я знаю!
Ілько весь похолонув, тільки горіло лице. А в голові, як блискавка: "Як він узнав?" І хоч був ошарашений несподіваним ударом, але відчув: "Не можна, нізащо не можна казати!" Так і одповів:
— Який лист? Я й не бачив ніякого листа.
— Ах ти ж, байстрюк! Не бачив? — Матюха вп'явся поглядом в Ількові засльозені очі.— А Давидові хто дав? Сам мені показував.
Ілько здивований здвигнув плечима: ніякого Давида він не бачив зроду й не знає. Матюха думав — коли це Ілько був в Обухівці за оці тижні. Згадав — тоді ж перед тою неділею привозив Огириху. І сказав навмання, хоч певним голосом:
— А як приїздив отоді, привозив матір? Думаєш, не знаю? Ви ж бачились тоді з ним? Ілько вже сміливіш:
— Та я його зроду не бачив. А тоді, як приїздив,— хай і люди скажуть. Я просто з двору й додому поїхав.— Це як сказав, подумав: "Бреше, не знає! Ну, чорта з два!"
Матюха весь спалахнув.
— Та вже ж і не святий дух йому звістив! Ти, видно, хлопче, ні в кого ще в руках не був, та й маніжишся. У мене ти заговориш. Де лист? — знов присікався до наймита й ударив в обличчя. Хлопець зігнувся, але мовчав. Втирав зашкарублою долонею кров і не дивився вже ні на кого, а додолу.
Матюха сатанів. Скривавлене обличчя хлопцеве і з очей страх будили в ньому гостре чуття звірячої люті й хмільної насолоди. Од Ількового заюшеного обличчя, од відчуття своєї необмеженої сили й влади над ним ніздрі роздувалися в нього і, здавалося, ловили пожадливо запах теплої крові. Потім він на Тягнирядна хитнув головою. Той підійшов до Ілька — здоровенний проти нього, як віл.
— Бери його!
Матюха за цим словом витяг з кишені наган і рушив до дверей.
— Та хоч на ці двері, а то люди ж там,— сказав неспокійно Огиренко. Матюха вернувся і пішов за Данилом у другу кімнату. Тягнирядно за руку вів Ілька, з кімнати через парадні двері Огиренко виступив на ґанок у сад.
Ніч зоряна. В лице у саду війнуло пахом пожовклого листя й шаруділо листя під ногами, як вели. Ілько ступав — аж йому дивно — так легко по листі тому: м'язи напружені, й здавалося мимоволі — хотів опинатись, а вони пругко згинали ноги, і весь напружений. Був у руці Тягнирядна свою ворухнув, здавив до болю, як у лещатах той. І тільки хмуро муркнув:
— Ну, ну, я тебе!
І ззаду Матюха:
— Де тут є яма? Або на ріллю веди.
Тягнирядно сказав:
— Та ось за загонами є пильщицька яма.
Уже вели через двір біля загонів. У загоні саме воли заборюкались — це старий підручний отих, що з ярмарку пригнали, б'є. І пригадалося Ількові одразу, як ще сьогодні гній возив ними на ниву. І гній — хіба тоді так пахнув, як зараз із загонів? А од клуні з ожередів медяно пахла свіжа житня солома. Як стерні колись у давнині, як ще пастушком... І біля машини в це літо пахло отак — носив солому. По якійсь асоціації згадалося — тоді ж під повіткою, як терли прядиво, як же він Зіньці й наказував, щоб нікому ні словечка. Немов передчував тоді, казав і це ж: "Узнають — уб'ють". Аж було боляче на Зіньку чи на кого — і сам не знав. І раптом кинувся від думки: "Та невже ж уб'ють?"
— Ну, ну! —Тягнирядно скрутив руку, аж хрупнула в плечі, і хлопець, зціпивши зуби, глухо застогнав. Ззаду й Матюха ще підбіг і на ході чоботом ударив — аж хлопець як не впав.
Біля пильщицької ями спинилися. Тягнирядно схрестив Ількові руки за спиною й цупко держав їх, заломлюючи до потилиці хлопцеві. Хрупнуло в плечах з невимовним болем, і груди болем шарпнуло, мов розривало їх. Увесь зігнувся, витягши шию, обличчям до самих колін. А Матюха в пику ногою.
— Чого ти гнешся? Стань як полагається! Тягнирядно смикнув схрещені й заломлені руки донизу. Ілько, аж хлипнувши з болем, виправився.
— От що, ти...— почав Матюха важко.— Тільки ти мені не скажеш по правді про отой лист, так і знай: до ранку загребемо отут у ямі, як собаку! Уже й копиця з'їдів буде стояти на завтра на оцім місці. Отож, гляди мені! Де ти дів листа?
У руці в Матюхи хрупнув наган — то він курок звів.
— Та, дядьку, товаришу голово! Я ж не знаю нічого! Матюха довго й пильно дивився йому в обличчя, а потім одійшов на крок.
— У, гад! — вирвалось у нього.