Те, що зв'язане на небесі, на землі не розв'яжеш. Ти ж по своїй волі стала під вінець з сином Чагра і заприсягалася при свідках бути йому жоною до смерті".
— Святий отче,— прошептала Доброніга, мовби сповідалася перед єпископом, — ти ж бо знаєш, що рятува-ла-м від ганьби і боргів батька свого, Дмитра. Отже, рота моя була кривою, це на небі бачили.
П-с-с, Доброніго, тихо, бо здається, Лют зачув твій шепіт, ось гляди: свічу підняв високо. Обернувся в слух. Не дай біг тебе запримітить.
Великий терем у Лихваря Люта, несогірше боярського: внизу чотири хоромини, над ними — верхні дві світлички. До задньої стіни туляться кліті господарські, під усім будинком — підкліті. Не перший день живе у теремі Ткальцева доня, але чи могло їй приснитися, що в пивниці — підкліті за високим солом'яним коробом — таяться непомітні в півросту мужа дверцята, залізом ковані? Тепер бачила їх виразно. Лют відсунув короб і, поклавши свічу на підмурок, дзвонив ключами, відчиняючи в дверцятах крихітну, як долоня, кватирку.
Навіть на кватирці колодиця...
Тепер можна щезнути, чимдуж вернутися в ложни-цю, тепер вивідала, у якому місці лежать трут і кресало. Завтра, коли Лют поїде до бистрицьких витоків, вона...
Завтра...
Серце билося гулко, зуб не потрапляв на зуб. Чи від збудження? Чи від студені? Чи від страху? , Завтра...
Тут Лихвар сполохав її мислі, ударивши кулаком у дверцята.
— Гей, ти! — наповнив гуком кам'яне склепіння.— Живий іще?
Припав вухом до заґратованої кватирки.
В глибині кам'яного мішка, десь на самому його дні, обізвалася криком чиясь душа; в тому крикові трепетав страх, мольба, сльози. Хтось несамовито гатив по дубі дверцят... чиїсь скрючені пальці вхопилися за грати.
— Однаково не досягнеш,— посмішковувався Лихвар.— Ти ліпше скажи... чи правду мовив про соляні же-рела. Тобі ж, Луко, байдуже, бо й так згинеш.
Доброніга затулила вуха, а губи прикусила.
...Коли ж Лют вернувся у ложницю, то застав жону на постелі. Не запримітив у пітьмі її закушених губ, щоб не пробуравився з душі стогін, щоб мимоволі не вихопилося: "Хто той Лука, якого неволиш, чоловіче, в під-кліті?"
Спала — не спала, марились скрючені на гратах пальці... марилось гупання кулаків об дубові двері... марився крик утробний; крик марився чомусь гарячим, як скрес блискавиці.
До самого досвідку гойдалася Доброніга в задушливій імлі, а коли прокинулася, то Лют квапно заповняв суму харчами. На дверях чекав княжий бирич, який підганяв Люта, бо коні запряжені в залубні, отець-печатник жде.
Обоз княжого печатника ще не переїхав галицьку митну рогатку, як віконниці Лихваревого терема хляпнули об стіни. Доброніга, правда, не уявляла, що буде робити. Але ж повинна щось робити... При світлі ранку, біломорозяного і чистого, жінка сумнівалася в тому, що пережила вночі. Можливо, наснилось їй і стеження за чоловіком, і низенькі дверцята за солом'яним коробом? Але той крик... той крик був наяву, був і живе, дзвонить дотепер у її вухах, волає на допомогу.
Ех, коби наснилося...
Якщо б тільки наснилося, то не потребувала б щось вирішувати, на щось зважуватися. Запалила б у печі, тепло домашнього вогнища дало б відчуття затишку і спокою. Потім сіла б до столу. Що більше людині треба?
Людині а чи робі?
Вдарена цією думкою, побігла до підкліті і відсунула короб. Нині за дубовими дверцятами — тиша. Доброні-га злегка постукала. З глибини обізвався голос, той самий, вчорашній. Що ж чинити? Як допомогти тому, що мучиться за дверима? І чи треба допомогти? Хто він?
А якби... якби сокирою? Дверцята міцні, та повинно ж дерево піддатися криці. Ну добре, піддасться, а потім що? Чекати тут Люта? Чи звільнити в'язня й самій теж втекти в дикі пущі, в яруги, в глухі займанки.
Воля...
"А дитина, Доброніго. Буде ж дитя у тебе". "Буде. Хіба винне дитя, що батько його покруч. Та на дідька ясного нам такого тата. Втечу". Як ясно і легко на серці. "Втечу".
Метнулася по східцях уверх. Гасала по хоромах, шукаючи сокири.
— Почекай, Луко, почекай, голубе. Зараз будеш вільний, як олень у лісі, як птах під хмарою,— приговорювала Доброніга, мовби в'язень міг її голос зачути.— Почекай,— і замахнулася сокирою. Залізо відскочило від старого дуба, зосталась на лезі зазубрина. Це огнівило Добронігу. Удари сипались один за одним, підземелля гуло, піт заливав жінці вид. Доброніга, цього не помічаючи, люто і вперто гризла сокирою двері.
Сокира лупала дуб по трісочці, колола, розщеплювала, зубрячись об ковані штаби. В'язень, очевидно, здогадався, що до нього добувається несподіваний рятунок, і з свого боку теж бив у двері кулаками. Зусилля його були марними, але Доброніга чула його нетерпляче трепетання і це додавало сили.
Хто рахував, який ромейський клепендр відчислював піщинки часу від тієї хвилини, коли вибухнув у підкліті перший удар сокирою.
Впали, нарешті, двері.
Полум'я світильника вихопило з пітьми постать, що обома руками трималася одвірка. Доброніга присвітила йому в очі, котрі жевріли радісно і дико, як вуглинки на дні глибокого студенця. Далі жінка ковзнула погля^ дом по його білій, як молоко, чуприні, відрослій бороді. Запримітила також, що одежина на ньому пошматована, що голі ноги струпились язвами.
— Скільки тобі літ, чоловіче? — навіщось спитала. Лука дихав глибоко і часто, пив і не міг напитися волі. Про що вона питає? Про мої весни? Хіба пам'ятаю, скільки весен прожив на світі? Мабуть, цілу тисячу або й більше, бо дуже втомився-м.
— Чуєш, душенько добра,— заговорив згодом, коли віддихався,— а у тій ямі табуни щурів. Я один проти них. Вони підкрадалися до мене, як коти. Гаразд, що ломаку намацав. Відбивався. Але скоро б...
Доброніга з острахом глипнула в чорну пащу підземелля. Лука заплющив повіки, уявляючи, мабуть, свою смерть. Раптом здригнувся, гейби рильця щурів знову торкнулися його покусаних ніг, і кинувся притьмом до східців.
— Куди ти, дурний,— сварилася Доброніга, наздоганяючи Луку.— Тепер уже не бійся.
Він сів зморено на приступці.
— А я й не боюсь. У темниці вмирав каждохвилево. Ніякої смерті не страшуся: ні смерті од звіра дикого, ні од меча, ні од рогатини, ні од болесті. Тільки цієї... — ловчий з Вістової не доказав. Доброніжина долоня мимоволі простягнулася до його розпатланої посивілої чуприни. Жінці аж подих перехопило, ніжність, жаль лилися їй у душу.
І відчула Доброніга на своїй долоні кресало і трут.
IV
Яр-пора розковувалася...
У Тисменицькому пралісі ще синіють тужливо сніги, ще ночами морозко видзвонює срібними підківками, ще дерева стоять закоцяблі і сонні. Боян однак видить: колесо на небі побільшало і почервоніло, небавом колесо перемеле сніги на воду, вмиє нею землю, воскресить соки в деревах, обігріє корінці трав.
Дзінь-дзінь...
Кує Ярило яр-пору, від його горна теплий дух лине, Боян, що сидить у кожусі на призьбі перед хижею, теплий дух ловить обличчям і руками. Зрідка з-під вій кидає позір то на Івана, що вимахує сокирою у дровітні, готуючи дрова для вогнища, то на Любану, що розвішує на корчах верети з лежанок і шкури ведмежі, аби провітрились. Мовби обоє вони зайняті пильною роботою, а проте не сховалося від Бояна, що отрок крадькома і гейби випадково зиркає у бік Любани. Дівчина й собі пострілює на нього очима.
Невидимі, потаємні нитки прядуться між молодими, давно це помітив батько Боян.
Чи розірвати ці нитки?
Чи прядива щонайбільше настарати?
Іванко Русин давно поправився після тієї страшної пригоди з вовками, міг би й розпрощатися з своїми добродіями і рушити в Галич або ще куди. Бо тривожить він Любану речами про Грецію пишну, про города і весі, про великий світ, що стелиться за стіною Тисмениць-кого пралісу. Дівка вухо гострить: цікаво і звабно.
"Йшов би, Іванку, пріч у свій великий світ, ми з Лю-баною тут зостанемось. Знаю той світ..."
Та якби Йванів відхід поміг. Ніби Любана без Івана не вимацувала з праліса стежок? Інша річ, коли б Русин тут залишився та посів би місце Боянове. Як зачарувати його пралісом? Чим прив'язати? Тоді Боян з легким серцем міг би зійти на вогнище, як настане час, і полетіти до предків.
То хай прядуться нитки?
...Яр-пора розковувалася.
Любана ще торішнього літа заходилась топтати стежку в чужий світ. Він починався з весі смердів, з Братишан. Весь, щоправда, далеко від лісу, посеред чистого поля. Любана кілька днів підряд, це Боян помітив, бігала на узлісся і зазирала в незнайоме вікно.
О боги, яке воно широке і ясне!
Стояла за калиновим кущем і, мов сарна, боязливо й сторожко пасла очима розлоге поле. А на тому полі в житах дівки поблискували серпами-місяцями, а на тому полі ратаї дзвонили косами, а на тому полі копи звізди-лися.
На тому полі пахло свіжим хлібом. Поривалась, аж тремтіла уся, до дівок, до косарів. До хліба.
Та з місця не рушала. Незнаний світ лякав. Лякав і кликав, манив, обіцяючи золоті гори.
Восени, коли ліс убрався в багрянець, вона таки зважилася. Старий Боян, що стежив за донькою, мало не гукнув, щоб вернулася, бо гори тільки здалека золоті. Однак змовчав; Навіщо зупиняти? Не піде сьогодні — піде завтра.
Любана, тим часам, правцювала полем. Статечні смерди, що оралами краяли поруділі стернища, випрямляли спини, на хвильку зупиняли волів і з-під козирків долонь зорили вслід Любані; отроки кидали в отаву коси, милуючись її тоненькою постаттю і розплетеним волоссям, що маяло на вітрі сонячною хвилею.
Чужий світ стрічав дівчину привітно.
Любана всміхалася ратаям, косарям, скибам і сонцю, і, видно, в її очах, у бровах, у кожній рисочці обличчя було ціле море наївної цікавості, ясної доброти, бо ніхто з смердів не зронив про доньку Бояна Зелейни-ка осуджуючого слова. Жінки, які на купах каміння, зібраного на загонах, годували дітвору, не ховали, як звичайно перед сторонським оком, ані своїх білих персів, ані немовлят. Навпаки, вони пам'ятали добро, яке творив старий Боян, проганяючи хворощі й смерть від мужів та худобини, і жадали, аби його донька, що так несподівано вигулькнула з пралісу, бодай доторкнулася їхніх чад — простягували їй сповиточки.
Може, дівка перейняла від батька чари, слово завітне для росту, для здоров'я, для краси?
Любана ніжно, як, бувало, сліпих зайчат, тулила сповиточки до грудей, і в дівочих грудях сколихувалась незбагненна й тривожна солодка млость.
Під весею біля першої хижі здибав її отрок.