Догадувався, що сотник Корнелій, як і Ариматейський, цілком схилялися до науки Галилейського Раббі… Цей процес, дійсно, не був такий, як багато інших, таких численних, що поставали з негоди між людьми, які заселяли цей край. Скільки ниток в’язало його з особистим життям Пилата!
Тепер уже видно неприховану гру Ірода, що бажав собі здобути титул царя єрусалимського! От кому по праву належала б табличка… над хрестом!..
Пророк Гапилейський сам себе назвав "сином Бога" й перед Пилатом. І Понтій не міг вбачати в цьому, як юдеї, ні блюзнірства, ні злочину. Для нього, римлянина, не були новиною випадки, що сини богів перебували серед людей. Міг римлянин не вірити, що Ромул і Рем, які заснували Рим, предки римлян, не були синами бога? Міг він не вірити, що не були божественного походження брати Діоскури?
— А втім, — міркував Пилат, — хіба мене обходять боги підбитих Римом народів? Рим воює з народами, не з їхніми богами, яких цим народам лишає!..
І це розв’язувало справу. Яке ж бо міг мати значення суд над "богом", чи "сином бога"?.. "Син бога" чи "бог" при всіх умовах переможе!..
У воскресіння Пророка Галилейського Понтій повірив без вагання. Чи ж давновікі ще єгиптяни не навчали, що воскрес їхній світлий бог Озіріс, не тільки вбитий, але й розшматований Сетом? Чи ж не встав із мертвих Діоніс, якого священні містерії називають "втіленим Словом Отця"? Кожний, хоч трохи ознайомлений з Елевзинськими[265] містеріями, це знає!
— Воскресати є привілеєм усіх богів! Чи ж не помститься, однак, цей "бог" за те, що я не оборонив його?
Але сам на це всміхнувся: хіба боги потребують людської оборони? Можуть ображатися на людей?
Але, прилюдно п’ятикратно проголосивши, що він не має вини — бо тоді боронив ти його, як людину смертну, — ти, Понтію Справедливий, злякався смертних та злоби їхньої й уступив перед ними!.. От у чому твоя ганьба, Пилате Справедливий! І коли казав ти: "що написав — написав", то скажи ж нині самому собі: "а що вчинив — вчинив"… з малодушного страху!.. Страху перед ким?.. Перед лукавим ідумейцем Іродом? Юдейськими священиками? Каяфою?.. Ганьба тобі, Понтію Пилате, римлянине, прокураторе тієї Юдеї, якої ти… злякався!
Обезсилений до краю власними думками, Пилат не знаходив спокою…
Терпіння ставало нестерпним та збільшувалось тим, що дискусію вів сам із собою. Не чув у тій справі голосу іншої людини…
Могла б про це говорити з ним лише єдина Прокула!
Розважна, мудра, приязна Прокула, що двадцять повних літ була для нього справжньою римською дружиною, як це наказує стара римська формула подружжя: "Де ти будеш Понтієм, я буду Понтією".
Але ж це було протягом двадцятьох літ… Нині ж, по хворобі, Прокула стала інша… Щоправда, залишилася спокійна, урівноважена. Але спокій її став інший: замкнений у собі…
— Вона соромиться мене… І має всі підстави! — констатував Пилат.
І уникав дружини. Уникав розмов із нею, уникав її погляду.
"Обов’язок" і "Примус" стали нині новими ларами[266] у Преторії, замість колишніх: "Довір’я" і "Любові"…
Муж віку зрілого й великого розуму, Понтій не міг шукати розваги в забавах чи нецнотах.
Писання спогадів — улюблена спокійна розвага старіючих римлян? Неможливо й це! Бо Пилата опанувало почуття… не думки!
Коли б був приятель! Може, далися б звернути збудоражені думки на справний шлях.
Але кого б міг назвати приятелем цезарів намісник у країні, так відверто ворожій усьому римському?
А отже, є такий, з яким не може його порізнити навіть належність до того юдейського народу! Це той аргонавт духа, винятковий радник Йосиф з Ариматеї!..
Мало мудрих порад, пересторог прийняв від нього прокуратор Юдеї? Мало пояснень? Від скількох небезпечних підводних скель, укритих у розбурханім юдейськім морі, захоронив його цей радник!
Може, це саме він і порадить, де шукати тої таблички з необдумано кинутим дотепом!
…………………
Ще того дня, коли тіні посинішали, а денна спека й гамір поменшали, прокуратор звелів занести себе до затишного житла Йосифового.
Дуже радів, що Прокула виявила охоту відвідати радника.
І, може, вперше від голгофських днів, в інсулі Ариматейського на Пилата війнув цілющий спокій… Але не надовго!
Розмова, ніби нічим і не скерована, з перших же слів збочила й сама собою нав’язалася до подій останнього часу.
— Тільки як удруге ми повернулися з Никодимом із Витанії, могли добитися до місця страти… І лише тому, що дав ти нам, світлий прокураторе, римську сторожу… Вибач! Ще й досі не подякував я тобі за твою ласкавість!
Пригашене темно-зеленим велюмом світло згасаючого дня перетворювалося в розлитий у повітрі матеріалізований сум.
Гіркий і ніжний, ніби мигдалевий аромат рясно розквітлих олеандрів, званих над Генесаретським озером єрихонськими трояндами[267], зливався з пахощами нагрітих за день кипарисів… Від того розбуджувалася думка про похоронні пахощі та живиці бальзамування…
Тверді Пилатові риси й бліде обличчя Прокули вирисовувалися лініями профілів на металево-темній зелені миртів, як медалі-камеї.
За миртовими кущами ледве чутно плакав скований мармуровим басейном водограй.
Прокула підняла спущену голову. Цей рух збудив гадючу пружність її перлового намиста. Переливчаста веселковість ніжно-опалізуючих перлових зерен нагадала Прокулі Магдалину.
— А що ж її предіола? Кажуть, була вона, як мала, але чарівна казка… І, взагалі, де тепер ті сестри, що так радо приймали Раббі Галилейського? Так часто згадував про неї Кай!..
— Інсула Маріам, як і маєток її брата, лягли попелом… Воскреслий Лазар та його сестра Марта є, мабуть, уже десь у Тирі. А Маріам?.. Ще на короткий час залишається тут… Її відданість і відвага…
— Вона єдина поводилась, як муж, під час процесу… — враз захвилювався Пилат. — Вона єдина приходила до мене й просто вимагала, щоб я звільнив…
Прокураторові враз ніби пересохло горло й він ледве опанував себе.
Не втримався. З його уст несподівано для самого себе й присутніх вирвалося щире:
— На Юпітера й Рому[268]!.. Якби ж я був міг…
І обірвав.
Прокула глянула на нього з-під він. Йосиф втупив очі в мозаїку підлоги…
Невільниці з тацями овочів і печива та з амфорами вина увійшли, мов процесія з офірними дарами… Хлопчики-раби стали навколішки, готові служити гостям і панові. А перед очима Йосифа пропливала згадка про іншу гостину…
Гостину Раббі у Витанії…
Там не було величавості, такої звичайної у римлян, а за ними наслідуваної і неримлянами. Не цурався її, навіть любив її сам Йосиф. Але навіть скарби південної володарки Савської не могли б додати тоді тій вечері більшої величавості…
І, зв’язуючи нотку власного суму з тільки що пробринілою тугою Пилатовою, Йосиф промовив:
— Як ще недавно… у Симона, в Витанії… На вечері такій урочистій… Може, Раббі ніколи не бував на святковішій… Маріам вилила на ноги Раббі той казковий нард, що про нього ходили різні оповідання… Принесла його, поклавши лекіф із нардом до келеха… отого ще легендарнішого смарагдового келеха, що його ти повернув мені, коли дав був охорону з Корнелієвих вояків… Пам’ятаєш?
— Як би ж міг забути? Ти ж сам переказував мені про цього, мудрий раднику!.. І таке дивовижне! Але ось спало мені на думку. Як могло статися, що при тих нагодах, арештах, розрухах ніхто не присвоїв собі тієї дорогоцінності?
Йосиф поважно похитав головою:
— Страх — чимала охорона! Як говорю: келех обвіяний безліччю таємничих повір та легенд… Мало хто відважується сягнути по нього рукою…
Прокула також чула дещо від своєї перської казкарки. Паренді говорила, що той смарагдовий келех — річ свята для цілого Орієнту…
— Чи ж це той келех магів? І скільки правди в цих оповіданнях? — озвалася Прокула. — Дуже хотіла б я знати: Quid est veritas?
Пилат здригнувся, як ужалений, і зблід.
Чи ж міг би повернутися відгук слів, що вже раз прозвучали?
А Прокула допитувалася далі:
— Як, власне, став Йосиф власником такої унікальної в світі речі?
— Ніколи, світла доміно, не був я власником келеха! Він не мій! Я лише його оберігаю. Позичив йому свій дім, як позичив свою гробницю тілу того, хто пив з того келеха на останній своїй вечері…
Схвильованість опанувала їх троє. Мовчали, немов оглушені свідомістю, яка тяжка болість переповнює серце радника й не може вилитись із нього. Та Йосиф сам перервав тишу, продовжуючи:
— А потім… у той самий келех… — слізьми падали слова радникові, — в той келех… зібрали ми з Никодимом Його ще дорогоціннішу за келех кров… Саме коли ми прийшли… Лонгін, щоб припинити муки[269], пробив серце Раббі…
Прокула відкинулась на подушки. Болісті не відчувала. Але ясно усвідомила: життя від неї відлітає… Знов їй здається, що вона лине понад землею… понад дійсністю… в містичну просторінь… "між двома блакитями"… як у тому жахливому маренні на початку хвороби…
— Прокуло… що тобі?.. — схилився до неї Пилат, вдивляючись у її цілком розтулені уста. Взяв її за руку.
Прокула мовчала, але Пилат бачив, що життя ще при ній. Та його серцем пройшла гостра, дика тривога, ще страшніша, ніж за її життя. Відчув-бо: з цього менту він остаточно втрачає Клавдію Прокулу, свою Понтію! І втрачає назавжди…
Схопився з місця:
— Затримати! Бо ж із нею відійде щось більше, ніж саме існування!..
Йосифів погляд вперся у змінене обличчя Прокули.
Перевів очі на Пилата… І зрозумів: ламається життя двох істот, що були цілковитим доповненням одна одної.
І ці двоє, наймогутніші на цілу Юдею, видалися Йосифові в цю хвилину вбогішими за жебраків, що народились убогими й сліпими. Бо сліпонароджений не втратив того, чого ніколи не пізнав!
А вони мали все, що дається людям. І ось утратили все нараз.
Відчував гострий біль і жаль… І хотілося затримати тих обох, що стрімголов летять у прірву… Але чим?
Що може повернути людині те її малесеньке вбоге особисте втрачене "щастя"? Хто може воскресити… вмерле щастя?
І раптом лагідніше віяння торкнулося Йосифової душі. Було таке легеньке, що не зрушило б із місця сухого листочка, але колихнуло радником, як непереборний південний вітер із пустелі.
Підвівся й промовив:
— Це остання ніч, коли під моєю охороною перебуває смарагдовий келех. Ходімо, гляньте на нього! Кажуть, у ньому скрита велика сила й лік для душ…
Пилат і Прокула підвелися мовчки. Посувалися, як тіні, алеями саду, що поступово ставали доріжками гаю.