Данько знову виник на пам'яті примарою, а відповідальність за те падає на Лук'яна. Тільки–но який нелад у Вавилоні — натрапили там на якого цвяшка у січці, чи сибірка нагадала про себе, або ж ящур напав на череду, чи буряки під'їв довгоносик, чи іїце що, як у Глинську вже неодмінно нагадують Лук'янові про брата. Докори сипалися дедалі частіше, дедалі несподіваніше, здається, недовірою до Соколюка пройнявся вже й Клим Синиця, а з Глинська та недовіра переметнулася сюди, до Вавилона, у тому спотвореному вигляді, що коли послухати Явтушка чи іїце там кого, то начебто Лук'ян Соколюк уже давно працює на ту невідому державу, до якої вивтікав Данько, прихопивши свого часу золоті капітали Кіндрата Бубели. Насправді ж капіталів Данько не брав ніяких.
Одної ночі до Вавилона прибув Македонський, зупинив бричку біля Соколюкових воріт, розбудив Лук'яна. Як голову сільради його будили частенько (то хтось горить, то хтось когось убиває, то кабанця смалять у сінях паяльною лампою, щоб не забути смаку знаменитого вавилонського сала, і він біжить нагадати про шкуру з того кабанця), різні бувають випадки, але сам товариш Македонський у шибі — таке вперше, а то вже й востаннє, подумав Лук'ян, зірвавшись з ліжка.
Даринки не було, її бригада саме стояла на чистих парах у Козові. Лук'ян сам вів господарство, доглядав дітей, Даринка лише вряди–годи навідувалась, щоб помити голову, поміняти сорочку та приголубити діток, аби не відвикали від матері. Даринка ходила в передовиках, вважалась послідовницею Паші Ангеліної, розквітла у тих своїх польових турботах.
— Ти сам? — запитав Македонський, коли Лук'ян запалював лампу, що висіла на стіні між двома вікнами.
— Сам. Діти сплять. Сідай, я зараз…
Македонський присів на лаві, викинув ноги на долівку, встелену зіллям, він їхав сюди один, на козлах, правив за кучера, то від незвички потерпли ноги. Запаливши лампу, Лук'ян помітив у очах Македонського занепокоєність, якої раніше начебто за ним не помічав. Лук'ян стояв ні в сих ні в тих, уже й не знаючи, що казати, тоді, згадавши, що він стоїть у спідніх, заходився вдягатись, почавши не з штанів, а з сорочки. Македонський помітив це, посміхнувся.
— Ну, як ти тут?
— Парубкую, — показав Лук'ян на ліжко з дітками й прибираючи бодай би зовнішнього спокою. — А ти це з самого Глинська?
— З Глинська…
— Міг би і викликати, коли там що… невідкладне.
— Міг би. Але справа така, що краще тут. Неофіційна справа… — Він дістав з кишені лист, розпечатаний уже, подав Лук'янові. — Товариш Гапочка перехопив. Читай…
Лук'ян підійшов до лампи, дістав лист з конверта, якось нерішуче, боязко поправив окуляри, прочитав:
— "Дорогий брате!" — Відсахнувся: — Що–що?
— Читай далі, читай, — заспокоював його Македонський.
— "Якщо ти жив і здоров, то знай, що я також перебуваю в живих, на здоров'я не скаржуся, жию добре, маю жіночку і двійко циганчат від неї, хлопчиків, чекаємо третього… Сиплемо, як з решета, ось побачиш, куди там Явтухові до нас! Геть забув про наш Вавилон, бо тутечки Вавилон справжній, люд з цілого світу пливе сюди. Данько ж твій і не Данько, і не Соколюк — проклинаю його і досі, виродка вавилонського…"
— Він, він, негідник! — аж затремтів Лук'ян. Тоді читав далі: — "…але ж кровинку рідну нічим не замінити, вона горить в людині, як вогонь, горить, ще й гріє, нагадує тобі, хто ти є у цьому великанському світі, яка мати спородила тебе — людину. Оце ж і вирішив написати тобі, бо друзів тут маю багато, а брат був один. Щоразу, коли стаю до кліті й опускаюся до забою, то згадую про тебе. Тут і загинути не штука, оце поховав товариша, разом прийшли сюди, а вже нема… Отож і пишу тобі, щоб ти знав, що твій Данько орудує під землею, видає нагора, як тут кажуть, чорне золото, ходить в ударниках, і щоб не гризла тебе совість за мене. А то ж все ви боялися з матінкою, що дядьки зашмагають мене батогами на глинському ярмарку… А я люблю ті створіння і досі. І циганочка моя любить коней. І хлопчики мої гарні, як лошата. Очі великі, сині… Як розбагатію тут, то неодмінно куплю собі коня. Сивого коня в яблука… Бувай! Твій Данько".
— Он воно як, — зітхнув Лук'ян, наче скинув із себе гіркий тягар.
— Нема ні числа, ні року, а штемпель столичний…
— І що ж тепер? Синиця знає про цей лист?
— Знає… Всі в райкомі знають. Гапочка приніс лист туди…
— Знайшовся, гаспид, — потряс Лук'ян листом у повітрі, ледве не скинувши скло з лампи.
Македонський підвівся з лави, зиркнув у віконце.
— Я поїду… Даруй, що потривожив. І за все оте також даруй… Час такий, Лук'яне…
— Я розумію. Хіба ж я що, темний якийсь…
Вийшли на ґанок. Коні поснули біля воріт, хатина Явтушка також спала собі, підсвічена цвітом груші–спасівки. Просто палахкотіла. А тут, у Соколюків, ще вища та свіча. Вічна суперечка двох груш, і не буває року, щоб зародили обидві однаково. Ідуть до брички, Македонський розбудив коней, розмотав віжки, вибирається на козли.
— А лист? — нагадує Лук'ян, все ще тримаючи листа в руці.
— Нехай залишається тобі. Коли що — покажеш… І тут всім покажи. Всім… Отак. — І по конях. Лук'ян ще довго стояв і дивився йому вслід, вслухався у торохтіння брички.
"Ай Македонський! Ай яка ж славна душа! Повернув мені того гаспида. Повернув… З невідомих світів, з невідомих країн. На отому сивому коні в яблуках… Покажу! Всім покажу! Всьому Вавилону. Нехай знають, нехай чують, нехай бачать!.." Повернувся на ґанок, присів і тихо заплакав. А Явтушок зі свого подвір'я — кахи–кахи. Не приспала його лиха година. Постояв під білою грушею у білому і пішов до хати. Знялися на голос перші півні. Де–не–де…
З деяких пір, з отих самих, як він довідався про Даньків лист до брата, Явтушка почав обсідати підвищений інтерес до Донбасу. Не те щоб він мав намір податися і собі в шахтарі, а ось своїх старших спровадити туди через рік–другий — така думка в ньому засіла. І ось якось в неділю Протасик, вавилонський листоноша, цей великий піший, приніс Явтушку "Вісті" (Протасик не встигав рознести пошту того ж дня, коли повертався з Глинська, і частину вавилонських вуличок, які випадали з головного маршруту, обслуговував уранці). Окрім "Вістей", вручив Явтушку квитанцію на недоплату продподатку та вже вкотре нагадування Вавилонського споживчого товариства про те, що Я. О. Голому належить внести пай за перше півріччя, інакше означеного громадянина доведеться вивести з пайщиків, а то однаково, що відлучити Явтушка від крамниці, від права купувати крам, парусинки та інший товар, без якого така родина, як ця, відразу ж опинилася б у великій скруті. Вісім штанців з "чортової шкіри", вісім сорочок із сатину, вісім пар парусинок і таке інше.
— Давай щось везти на ярмарок, — сказав дружині. Пріся саме топила піч, розтепліла, то наче з полум'я вихопилась на Явтушка:
— А що, що везти? Мене хіба що? Інші як он живуть, при ділі казенному і при копійці, а тут ну просто хоч з мосту та у воду. Згин якийсь. Нащо вже Протасик, побігенько якийсь, і той… Кашкета новенького нап'яв, і парусинки на ногах порипують… А тобі ніякого ходу нема…
— А якого ти хочеш ходу? Доки цей правитиме Вавилоном, — показав він у віконце на хату Лук'яна Соколюка, — то не видать мені просвітку ніякого. Варивон — чоловік чужий, а раз чужий, то, значицця, для нього ми всі однакові. І Голі й не Голі — під один ранжир. Це ж свій, а свій, братику, знає тебе з яких пір? Аж страшно подумати. І бачиш — ніяка сила його не бере. А чому? Даринка підпира тракторцями. Гордість району! Друга Паша Ангеліна… Ех, мені б таку Пашу. Хо–хо–хо!
— Ще воно до Паші пнеться, пайщик нещасний. Он города… орав Опішній, а де вона, Клавка Опішна? Фур — та й полетіла. Яка там Паша на твої зарібки?
— Хе–хе, якби не маневри…
— Ну і що, якби не маневри? — винесла рогача з печі Пріся.
Явтушок аж зіщулився на лаві, похапцем розгорнув газету.
"Вісті", напевне, не мали вдячнішого читача, принаймні тут, у Вавилоні, хоча й виписувало їх, окрім Явтушка, іще сімнадцять дворів. Пріся любила слухати Явтушка, за читанням він ніби перероджувався, прибирав чогось такого, що відразу ставило його на вищий щабель, і Пріся мимоволі дивувалася, чому такого великого грамотія, як він, досі тримають у конюхах. Явтушок–бо вдавався саме до голосного читання з двох причин: воно відволікало його від смислу прочитаного, а ще давало йому можливість виговоритись, щоб потім не було йому охоти встрявати у марнослів'я з Прісею, з кіньми і взагалі з Вавилоном, бо ж завше ловив себе на тому, що йому кортіло ввернути у свою мову якесь вередливе словечко, за яке недовго бути покликаним і до Глинська, а тут, у хаті, щонайменше напроситися на рогача. От хоч би і зараз про Опііпну. Полетіла, і хай собі…
— Прісю, а Прісю! — підстрибнув Явтушок з лави, наче його хто вколов шилом.
— Що там?
— Ти Данька пам'ятаєш?
— Якого Данька? Нашого?
— Не жить мені, якщо це не він.
— Піймали?
— Ні, ні, ти послухай, що тут написано: "Ударники "Кочегарки"". Дивись зліва направо: "…вибійники Павло Філонов, Іван Голота та Дмитро Вазоєв перед спуском до шахти. Фото Р. Онашкіна". — Підбіг до печі, зачекав, доки спалахне віхоть: — А тепер глянь на оцього середнього… Як він тут? Ага, Іван Голота. Добре глянь! Не бійся!.. Ге, Данько?
На Прісю дивилися знайомі очі.
— Чи вже ж Данько? Очі ніби його і твар вся його. А де ж борода?
— А вуха? Вуха поглянь які? Данькові вуха. Стирчать, як у норовистого коня. Колись весь Вавилон сміявся з цих вух. А бороду збрив, гаспид. Яка борода на "Кочегарці"? Пригадуєш, я читав тобі якось, що "Кочегарка" працює на сотні метрів під землею. Звісно, яка борода на такій глибині? Це тут добре було кохати бороду. Ну, що ти замовкла? Дай вуглика, я йому зараз домалюю бороду.
Зробив це ментом. На припічку… Раз, раз, раз — і вже викапаний Данько.
— Ну? Тепер подивись…
— Що там, тату? — прокинувся котрийсь на ліжку.
— Спіть, спіть. Це тут тато "Вісті" читають.
— Добрі мені вісті… Га, як я злапав його? На "Кочегарці", проклятий!
— І що тепер буде, Явтуше? — засмутилася Пріся.
— Нічого не буде. Буде те, що Лук'ян тепер буде в моїх руках. Отут… — І він показав їй стиснутого кулака. — Віднині й наповсігда.
Метнувся до віконця, яке геть запрозоріло, задмухав каганця на столі й побіг з хати.