Згодом став щороку міняти й комбайни. Брав тільки нові. Ремонтувати старе не мав часу. Хай ремонтують ті, хто не вміє косити. А він повинен давати показники. Все правильно!
Будьмо справедливими до Самуся: він не належав до тих, хто, прославившись, забуває про джерела своєї слави і переходить в етап якогось мандрівного апостола передового досвіду, зовсім перестає працювати, не живе вдома, а тільки в готелях, у залах, у палацах, його життя минає (а може, розтринькується) в президіях, у вічному представництві, у величаннях і пожинаннях лаврів, у поїздах, в літаках, па вокзалах і в аеропортах, серед простору й багатств, у яких зібрано труд усього пароду. Iii, Самусь нікуди не їздив, пікого не вчив, з комбайна він пересідав на трактор, орав, сіяв, розвозив добрива, обслуговував ферми, міг би обслужити чор-та-біса, аби тільки дати показники, виявити трудовий героїзм. Л за героїзм вимагав плати. "Все правильно!" — як любив повторювати Самусь. Інакше, мовляв, навіщо взагалі героїзм і кому. Тим, хто жив до пас, віп по потрібон, тим, хто буде,— незрозумілий, коли ще й не смішний. Що потрібно людині, крім хліба щоденного? Справедливість і співчуття чп зверхність, щоб людина не спала? Самуссм керувала єдина пристрасть, єдина жадоба: всіх перевершити, перевищити, тоді — все правильно! Життя між пормою пс ставленою і перекритою, планом доведеним і перевиконаним, без будь-яких відхилень, відгалужень, без непотребу почувань і моральних оцінок. Самусь не знав, що таке гріх, совість, честь, жалощі, любов, прихильність. Зпав зате, що віп Самусь, що в нього є рот для ковтання, ніздрі для вхлинаяня повітря, руки для хапання, і був у страшенпому захваті від власної доцільності, нагадуючи тим вже й пе людину, а мовби живу машину. Що було в мозку в Самуся: хімія, біохімія, фізика чи метафізика? Хто б же мав там час визначати, коли тобі мозолить очі як не товариш Вивершений, то чоловік з турецьким прізвищем Багатогаласу; та якби ж вони були самі в своїх дурних домаганнях, а то знаходяться голови колгоспів, які всіляко їм потурають і мерщій, випереджаючи інших, рапортують: у цьому році сівбу провели па два дпі раніше, ніж торік, а скосили на тиждень гавидшо проти торішнього. Таких послухаєш, то вийде, що вже ми не сіємо, не косимо, бо всі строки сільськогосподарських робіт давно знищені отим дивним рапортуванням.
Але ж, як каже Самусь: "Все правильно!"
[~ 32
і
{Змінність може існувати тільки поряд з незмінністю, хоч {гака істина й нагадус переконання начальника в'язниці, що іі'язнпця конче потрібна для гострішого відчуття ідеї свободи.
З Карпового Яру переселилися в новий Світлоярськ усі, тільки иіспик Щусь лишився в лісництві. Взявши від Карпового Яру найголовніше — людей, перейнявши звичаї, ввібравши дух upa цел юб-ства і невтомності, Світлоярськ мав би витворити свій власний спосіб життя, зовсім одміппий від карпоярівського. Справді, змінилося місце, змінилося саме село, ставши схожим па маленький центр сільськогосподарської індустрії, тут була незрівнянно більша насиченість технікою, без електрики вже піхто п не уявляв собі бодай одного дня. А люди ті самі. І того самого Самуся застав Грпша Левенець, повернувшись з училища механізації, і в школі так само чигали: "ІІпмидора поралася коло печі",— хоч жіпкп світ-^юярівські поралися коло газових илпт, а імені Ннмпдора не знав (навіть колишній піп Иарфеп.
! Старші карпоярівці, мовби перейнявши :" шкільних програм (їхній упертий дух консерватизму, майже не піддалися жнтташм Змінам.
¡ Це було просто незбагненним: зовні мовбп нічого схожого з [колишнім карпоярівським існуванням, а придивишся пильніше — їв людях усе те саме, так ніби щоденні земні справи з їхнього постій-j ною змінністю не зачіпають в лю;щпі її особистої сутності майже
|"ОВСІМ.
і Техніку вопи сприйняли як належпе. Оволоділи, підкорили, 'поставили собі на службу. Враження було, піби ця техніка в них — 'цілі тисячоліття, хоч насправді найскладнішим механізмом, який знали їхні діди, було точило. Тепер, завдяки насиченості життя технікою, світлоярівці менше витрачали енергії на зови іншій світ, бо там порядкували й трудилися за них машини іі механізми, і тоді І відбувалося накопичення і внверяісння людської індивідуальної сутності ще з більшою силою, ніж давніше, набуті звички і риси кожного мовби ще посилювалися і загострювалися.
Самусь ще з більшою силою бив по високих показниках, не озираючись і пе дивлячись собі під ноги. Обеліск став ще більшим прихильником обелісків. Дядько Зновобрать під напливом спеціалістів з вищою освітою хоч і визнавав, що в принципі, як кажеться-говориться, можуть бути люди розумніші за нього, але рішуче не бачив, кого ж можна обрати на його місце. Вустя-Чухалка чухалася ще дужче. її Петро ще довше спав на своему візку. Іван Безтурботний став ще безтурботнішим, що не перешкодило йому пере-1 братися до райцентру. Дід Утюжок ще наполегливіше домагався прасувати прапори перед кожним щонайменшим святом. Щусі стали мовби ще ледачішими, а Самусі — ще здобпчливішпми.
Виходило, що вся падія на таких, як Гриша і підростаюче покоління. Але й Грпша, зіткнувшись з незмінністю світлоярівськнх характерів, відчув розпачливе безсилля, яке ще поглибилося від перших невдач із старпм'комбайном. Та ще він мав необереягаість заявити про те, що зрівняється колись із Самусем, а тоді й перевершить його у всьому. Самусь такій заяві навіть зрадів, бо, мабуть, знудьгувався без суперників і супротивників. При зустрічі він, упритул розглядаючи Гришу своїми красивими нахабними очима, сказав:
— Все правильно. Я тебе засік!
Така заява не мала нічого спільного з великодушністю (Варфоломій Кпуроць доводить, що слово "великодушність" — це арісто-телівськнй термін, який ояшв завдяки Брунетто Латіні, Фомі Ак-вінському, а найбільше — Даптє, що застосував його до свого Фарінатп в десятій пісні "Пекла") наставника, яким мав би Самусь бути для Гриші. Але він ще посміювався нозавіччю:
— Хміль не росте вище тички, по якій пнеться вгору. Все правильно!
33
З Карпового Яру врізалося Гриші в пам'ять: після засідань виконкому знадвору коло сільрадівських дверей гори недокурків, але накидапнх пе безладно, а симетрично двома рівними купками обабіч входу, бо кидали так: "Ви, куме, туди кинули? Ну, а я сюди. Ви хочете па той бік? Ну, то я вже на цей..." Природна ґречність українців...
34 |
В усіх романах герої кудись їдуть. Очевидно, автори прагнуть; компенсувати власпу непорушність пересуванням героїв, окрім того, це помагає розставити тенета цікавості для довірливого читача і викрасти його душевну свободу. Тут усе навпаки. Автор дозволяє своїм героям тільки їзду на місці, зате сам метається сюди іі туди, то зпикає з Світлоярська па місяці й роки, то набридає там і взимку, і влітку. Але Грпші Лсвенцю він не набридав жодного разу, навпаки, тактовно ставав осторонь, даючи змогу хлопцеві закорінитися в житті, зміцнити свої позиції (хоч як зміцнювати пезавойоване?). Можна б сказати, що автор з'являвся в Світлоярську, мов топ Зевс або Посейдон щойно від ефіопів, до вони насолоджувалися димом від жертвоприношень.. Ставав і дивився. Як у одного парпеовця: "Я довго стояв і дивився, як вони працюють". Читай і смійся. Але свою позицію автор виправдовував небажанням набридати і, як сказано вище, дати змогу. Дати будь-яку змогу можна лише тоді, коли стоїш осторонь, збоку. А коли довго стоїш збоку, може розвинутися косоокість, з якої, в свою чергу, неминуче виникає така топко-невловима річ, як іронія, що
[навіть веселощам дурнів надає рис навмисної дотепності, а навмисність немислима без наявності розуму і належить до набутків суто нивілізаційних, а не є природним даром або ґанджем, як та ж таки 'косоокість, що майже силоміць штовхає людину шукати веселощів навіть там, де їх немає, тим самим порушуючи правдивість розповіді, хоч як подумати, то голу правду люблять творити лише ті, І в кому пі па крихту немає дотепності (ох, як же мало дотепності в лякливому стоянні збокуі).
Тут автор, треба щиро визнати, цілковито розгубився і, як у Нісіх безвихідних ситуаціях, звернувся до свого друга Варфоломія 'Кнурця. Доктор ерудичних наук довго читав останнє авторове речення, бгав лоба, кидав очима то вгору, то вниз, тоді спитав: "Ти можеш дати мені це речення до завтра?"
— Та хоч назовсім! — вигукнув автор.
— Ні, такого цінного подарунка я не можу прийняти,— поважно мовив Кнурець.— Тут я міг би застосувати відому католицьку форму, яку ти, до речі, використав у романі "Євпраксія": "Господи, я не достойний".
— Ну, коли не хочеш забрати собі це речення як сувенір, то бери хоч до завтра, — згодився автор, з Кпурцспих викручувань зрозумівши, що віп нанлів там якихось дурниць.
— Домовились! — потер руки Варфоломій.— Коли до тебе завтра прийти?
— Та коли хоч.
— О десятій — згода?
Точно о десятій ранку доктор ерудичних наук був у мене вдома, я сам заварив йому міцнющої кави, поставив перед ним горнятко з вершками, але Кнурець вершки відсунув зі словами: "Ти ж знаєш, я молочних продуктів не споживаю", смачно відсьорбнув з чашечки і, поплямкуючи рожевими губами, схилився над моїм злополучпим речениям.
— Маємо тут досить песнодіваио поєднання гіпотаксису з паратаксисом,— почав він, а що був ранок і автор не соромився деякої затурканості, то довелося перепитати Варфоломія, що таке "гіпотаксис" і "паратаксис".
— Не знаєш? — здивувався він.— Це значить: складнопідрядні й складносурядні речення. В п'ятому класі вчать. Ало давай повернемося до твого речення. Поглянь, що тут відбувається. До слова "косоокість" приєднується означальне підрядне речення ("з якої, в свою чергу..."), це речення розгортається в цілу синтаксичну конструкцію, в неї несподівано вклинюється нове головно речення ("а навмисність немислима без..."), воно потихеньку виплутується зі свого складного синтаксичного оточення і, нарешті, (після слів "даром або ґанджем") запановує цілком повий зміст, синтаксично незалежний ні від чого попереднього, і вже цей зміст одноосібно володарює, стверджуючи реальність сказаного, аж до того місця ("ох, як же мало..."), де знову йдеться про те, з чого починалося.
Кпуроць втомлено провів рукою перед очпма і знову сьорбнув кави.
— Добра кава! — похвалив він.— Я, мабуть, вип'ю ще.
— Будь ласка.