— Тепер він уже сформований. Це люди, які не потребують вказівок — письмових чи усних, а діють на власний розсуд. Досить натяку, а часто і його не треба, аби чоловік учинив так, як слід... Якщо колись, не дай, Боже, станеться зміна існуючого ладу, то прийдешні не матимуть формальної причини дорікати нам. Усе, що зараз відбувається, не має документального підтвердження.
— Справді, — озвалася лже-Особа, — ви багато чого досягли. Постає питання тільки, нащо потрібно витягувати з того світу нас — мерців?
Під поглядом чорних, як морок, очей Булиги-Компанійця Іван Іванович на мить знітився. Він усвідомив раптом, що справді, сидить у компанії мерців.
— Бачите, — мовив, тамуючи в собі моторошне відчуття, — будь-яке досягнення має тіньовий бік. Дбаючи про кадри з мережі "Порядку", ну, там добір, виховання, засоби задобрювання, ми занедбали людський загал. По суті утворився малочисельний, але відданий і згуртований клас "порядківців". На жаль, люди вбачають у нас не вождів, а гнобителів. Мушу сказати, причиною цьому є наші ж таки, котрі на словах декларують вселюдську рівність, а на ділі користуються — і то безпардонно — вигодами, що їм дає їхнє становище. Створилося щось на зразок корпоративної еліти... Е-е, не кращого гатунку. Ось і постала дилема: або повний занепад суспільства, або його реконструкція — нехай і з утратами. Серед нинішніх керівників, до слова сказати, порядних і розумних людей, не знайшлося жодного, хто взявся б за реконструкцію.
— І ви зважилися виписати нас — непорядних... — знову озвався Булига-Компанієць.
Тищенко подивився на друга докірливо, та нараз відчув себе змалілим, якби він опинився, справді, в компанії дуже значної персони. Панас Дряпун, що сидів поруч із лже-Особою аж ніби підтягнувся, сірі очі сталево поблискували; попри зовнішню інтелігентність він чимось нагадував добре вишколену вівчарку. "Це ж треба так вжитися в роль, — подумав Тищенко про Булигу-Компанійця. — Начебто нічого такого й не сказав, але ж погляд, вираз обличчя... Він нас усіх поглинає своєю аурою. Либонь, щось подібне відбувалося і з керівником Центру перевтілення, бо він відказав м’яко:
— Так, мабуть, не можна казати. Мова не про порядність, а про компетентність. Незважаючи на високі людські якості наших зверхників, у цім ділі їм усе ж бракує компетентності.
Щоб змінити розмову, Іван Іванович підвівся і, підійшовши до письмового столу, дістав із шухляди товстелезну теку. Сказав, звертаючись до Тищенка:
— Це біографія людини, з якою вашому підопічному доведеться не просто ознайомитись, а вплестися в неї. Тут фотокартки, листи, газетні статті, записи розмов, кіноматеріали. Вся прижиттєва діяльність.
— А може бути діяльність ще й не прижиттєва? — не без іронії в голосі поцікавився Тищенко.
Іван Іванович чи не вперше, відтоді, як вони сіли за стіл, посміхнувся.
— Якщо людина була значна, то наслідки її діяльности впливають на долі поколінь. Якщо ж людина справді велика, то навіть після смерти вона може змінити хід людської історії. Прикладів цьому скільки завгодно.
Лукаві вогники в зелених Тищенкових очах погасли, на обличчі з’явився вираз, схожий на каяття. Він узяв теку і, поклавши на коліна, розв’язав на ній шнурочки. Зверху лежала метрика — документ із водяними знаками, як на старих банкнотах, під сподом — свідоцтво про смерть. Тищенко, в свідомості якого містився дубль пам’яти Особи, "пам’ятав" покійного. Це був функціонер середньої ланки, на кітелі якого красувалися майже всі тогочасні нагороди.
— Я пригадую цього чоловіка, — сказав він. І підвівши очі на лже-Особу, додав: — Ти йому колись на бенкеті вручив орден.
— Можливо, — відказав Булига-Компанієць. — Орденів ми не шкодували. Зрештою, як і куль. — І до Івана Івановича: — А як вам бачиться реконструкція "Порядку"?
— Та ніяк. Ми тому й звернулися до вас.
Обличчя лже-Особи хоч і не виказувало почуттів, але Тищенко вгадав на ньому внутрішній усміх Хоми. Плоттю, м’язами Компанійця керувала сутність Булиги.
— Не уявляєте... Але ж із того світу витягли нас, а не патріарха Варфоломея Другого.
— Ну, в загальних рисах...
— Іване Івановичу, — лже-Особа вперше звернувся до керівника Центру перевтілення на ім’я та по-батькові, — ви, безперечно, визначна людина. І зроблене вами змінить хід історії людства. Адже матеріальний світ відтепер розгерметизовано. От тільки мета, в ім’я якої це зроблено, викликає сумнів. — На мить на оливковому обличчі Булиги-Компанійця майнула тінь непевності. — Чи й справді поміж живих не знайшлося людини?..
— Не виявилося, — сказав учений.
— А якщо не знайшлося такого, хто б не побоявся великої крові, то це свідчить про те, що у вас зовсім інше суспільство. Ну, люди, які підхопили б наш вогненний прапор, завжди знайдуться, але ж їх буде не стільки, як тоді, коли ми починали. Мене називають Антихристом. Це велика неточність. Антихрист — не окрема істота, а багато істот, котрі народилися в близькому часовому відрізку. Так сталося, що в немовлят, яких привели на світ різні матусі, в різних місцях світу, втілилися саме такі сутності, як у мене. Якщо образно, це був дощ з однакових душ, який випав у матеріальний світ. Потім, коли діти виросли, змужніли, зажили життєвого досвіду, вони побачили, що світ недосконалий, і кинулися його виправляти... Порівняйте концепцію нашої асоціації з тогочасними суспільними течіями у всіх країнах. Та вони принципово не відрізняються ні кінцевою метою, ні засобами її досягнення. Ми перемогли тоді ще й тому, що доти у світі не було примусової ламки суспільного ладу і люди не знали, що за цим стоїть.
В булькатих очах Івана Івановича з’явився подив і водночас збентеженість. Спостерігши це, Тищенко подумав з острахом про Хому: "Завжди він зі своїми розумуваннями! Так, чого доброго, посіє в свідомості керівника Центру сумнів".
Тим часом господар сказав:
— Ваші міркування про колективну сутність Антихриста мене, як ученого, зацікавили. До речі, в слові "Антихрист" я не вбачаю нічого поганого. І в Христа, і в його, хе-хе, опонента все тримається на страхові. У першого — на страхові перед Богом, у другого — перед конкретною людиною; у першого — на страхові за долю душі, у другого — за долю плоті. Але не це важливе. Річ у тім, що після розгерметизації матеріального світу такі поняття, як Христос і Антихрист, можливо, зникнуть. Адже таємне стане явним.
— Не зникнуть, — сказав Булига-Компанієць. — Доки існує вибір яким шляхом іти до щастя, не зникнуть. Один філософ, якого замордували в мій час, сказав: "Зло з найвищої точку зору є неправильно обраний шлях до добра". Він, по суті, реабілітував нас перед нащадками. А ми його вбили...
Тищенко, поплескавши рукою по течці, запитав:
— А чому саме сутність оцього ви хочете повернути?
— У нас його родич, — відказав Іван Іванович. — Серед фотокарток є одна, де цей чоловік тримає на руках хлопчика. Хлоп’я виросло, стало бандитом-рецидивістом. Але дядечка свого пам’ятає. До речі, дублікат "Справи" відтепер — у нього в камері.
— Він знає, до чого його готують? — поцікавився Булига-Компанієць.
— Звичайно.
В сусідній кімнаті дзеленькнув телефон, і господар, вибачившись, вийшов. Довго не повертався; крізь прочинені двері ледь-ледь долинали його слова, смисл яких годі було розібрати. Нарешті, огрядна фігура керівника Центру заступила вхід. На обличчі його було знати сум’яття, ні — розгубленість.
— Забираймося звідси. Негайно! — сказав він. — Заколот.
— Що, опозиція захопила владу? — поцікавився Булига-Компанієць.
— Опозиції тут не існує, — відказав учений. — Владу захопила одна з двох груп чільних людей "Порядку". Але про це іншим разом. А тепер вимітаймося, хлопці! — Слово "хлопці" прозвучало дещо штучно.
П’ятою в ліфті, який спускався з шостого на нульовий поверх, була Надя. Іван Іванович, нічого не пояснюючи, сказав Булизі-Компанійцеві, аби він її привів. Від неї приємно пахло парфумами і ще чимось, від чого Тищенко відчував щось схоже на ностальгію. Попри непроникність Компанійцевого обличчя, на ньому все ж було знати ніжність, причиною якої була дівчина.
Вийшовши з ліфта і пройшовши довгим освітленим коридором, вони опинилися перед дверима бомбосховища. Іван Іванович, набравши на електронному замку комбінацію цифр, відхилив двері. Спалахнуло світло, освітивши простору, бачену раніше залу.
— Очікується наліт на готель? — поцікавився Тищенко.
— Ні, — відказав керівник Центру перевтілення, прямуючи до басейну, облицьованого блакитними кахлями.
Там, на бордюрі, він натис на одну з кахляних плиток, і дно порожнього басейну поволі стало розкриватися... Внизу виявилися сходи. Коли всі опинилися в підземеллі, а стулки дна басейну зійшлися у них над головами, Іван Іванович пошукав очима на стіні пульт і тицьнув пальцем в одну з кнопок. Щось загуло і почулося, як нагорі ллється вода.
— От тепер ми поза конфліктом, — сказав керівник Центру. — Ходімо.
Вони йшли вузьким освітленим тунелем. Тищенко, який мав хист орієнтуватися у просторі, розумів, що шлях їхній пролягав під дном річки. В пам’яті на мить спливла розмова в кімнаті співголів "Порядку", де його — Тищенка — ангажували на провідника. Тоді йому здавалося, що він сидів перед багатоголовим чудовиськом, лускате тіло якого ховалося за "П"-подібним столом. "Виявляється, голови не помирились, — подумав він. — Але ж якщо відтяти хоч одну з них, то може загинути весь організм. Хіба вони цього не розуміють?"
Тим часом тунель, по стінах якого тягнулися кабелі і дроти, вивів їх у невелике приміщення зі сходами нагору. Це було щось середнє між бомбосховищем і льохом. На стіні висів телевізор і телефон. Учений увімкнув телевізор — і на екрані з’явився готель-гуртожиток, а біля нього — два бронетранспортери і три криті військові машини. На воротах стояла варта в білих касках, а поряд, мабуть, про щось радилась група офіцерів; серед них були літні люди, з усього, високі чини.
— Стількох нагнали! — озвався Тищенко. — Щоб порішити таку маленьку групу. Поважають.
— Не певен, що вони мають намір нас порішити, — сказав Іван Іванович.
— Ну, а нащо тоді стільки озброєних?
— Щоб захопити нас і не дати відбити іншим.
Нараз увагу офіцерів щось привернуло, вони обернулися в бік набережної; за мить на екрані з’явився довгий урядовий лімузин.