В цьому болотi ще за часiв татарських наскокiв ховалися люди.
— Михайлику, хочеш побачити диво? — обертається до мене дядько Себастiян i грає заснiженими вiями.
-Хочу!
— Тодi вiзьмемо лiворуч.
Навмання по бездорiжжю, по мерзлих купинах застрибали санки, i ми незабаром пiд'їхали до молодого, затканого памороззю гаю. Дядько Себастiян зупиняє коня, зiскакує з санец i радiсно пiдiймає голову вгору. Над нами справдi хтось розвiшав диво: кожне прихоплене iнеєм деревце насочилося сонцем i хвалилося червоними кетягами. Я ще нiколи не бачив стiльки, як тепер, калини й, наче заворожений, оглядав i прибитi морозом кетяги, що нависали прямо над головою, i тiнi, на яких теж виразно, як мальованi, видiлялися грона.
— Гарно, Михайлику? — змовницьки мружиться на мене дядько Себастiян.
— Ой, гарно як! — щипаю кiлька промерзлих кетягiв калини, — I де її стiльки взялося?
— Де? — задумався, спохмурнiв дядько Себастiян. — Старi люди кажуть, що колись i тут були несходимi болота. А коли одного разу ординцi напали на село, сюди кинулось утiкати весiлля i всi дiвчата, що були на ньому. Ординцi за ними, бо вони красою торгували аж по Царградах, а дiвчата — у твань, та й потопилися у нiй. Згодом на цьому мiсцi й вирiс калиновий гай. Влiтку, люди кажуть, ця мiсцина i досi стогне-озивається дiвочими голосами.
Раптом ми здригнулись: хтось, мугикаючи, йшов помiж кущами калини. Незабаром з'явився маслакуватий кривоклубий кiнь, за ним дрiботiв невисокий чоловiчок з великим мiшком за плечима; його сiре плескате обличчя було схоже на сторч поставлений полумисок з холодцем. Вiн з опаскою подивився на нас, поклiпав рiдкими вiями й спитав у дядька Себастiяна:
— I ви, значиться, приїхали ламати калину?
— А ви її ламаєте?
— Еге ж, еге ж, бо що робити взимку? Рибу глушити забороняють, то мусив перейти на калину.
— Простуду лiкуєте нею?
— Нi, я її, голубоньку, в мiсто вожу, на продаж, значиться. Городськi мають дурнi грошi — навiть калину купують, любуються нею, наче зроду не бачили.
Дядько Себастiян заглянув у мiшок плескатолицього, витягнув покалiчений кетяг калини, обурився, одразу перейшов на "ти":
— Хто тебе навчив ламати руки деревцям?
— Руки? — здивувався, хихикнув плескатолиций i подивився на дядька Себастiяна, як на дивака.
— Ти не хихикай, розуме недоспiлий; бо покладу на санки i в повiт завезу!
— Великий крик за малий пшик! — ображено заметались вузькi, присмоктанi уста. — За що менi така сiпанина?
— Не калiч дерево! Воно сiм рокiв пiсля твоїх рук буде сльозою плакати. Ножа маєш?
— Маю.
— Зараз же зачисть усi поламини, не будь ординцем серед такої краси!
— А менi, значиться, що? Коли треба зачистити, то зачищу. Ви в начальствi ходите?
— Хiба ж не видно?!
— Та видно. З Лiтина чи Вiнницi?
— З Вiнницi.
— Значиться, такий є приказ, — дивується чоловiк. — Дiждалась i калина приказу. То я зараз же зачищу свої слiди. — Вiн вийняв ножа i зник за тими деревцями, яких i досi за їхню красу нiвечать люди...
Помiж розкiшними червоними кетягами виїжджаємо на луг, далi на дорогу — i вперед, уперед, а сполоханi думки ширяють через темiнь вiкiв, i в очах менi стоять отi перехопленi ординськими вогнями дiвчата, з яких проросла калина. Ось я навiть почув, як застогнала земля. Озирнувся. Нi, то стугонiв над рiчкою невеличкий млин, важке обмерзле колесо лихоманило його, а вiн робив своє дiло, наче людина, i стогнав, наче людина.
— Тепер, Михайлику, вже недалеко. Не замерз?
— Не замерз.
— Все одно трохи пробiжiмося.
I ми бiгли наввипередки з дядьком Себастiяном, вiн перехоплював мене, пiдкидав угору i ловив, як м'яча, а розумний кiнь скоса поглядав осмiхненим оком i сам доганяв нас.
Ось i Майдан-Трепiвський, i рiчка Згар, i крутояри, i глинистi червонi горби, що обросли хатами-бiлянками. Ми в'їжджаємо на шкiльне подвiр'я, де яснiє великими вiкнами двоповерхова, червоної цегли школа. На подвiр'ї зараз тихо (школярi пороз'їжджалися по домiвках), i тiльки голуби воркують на тепло.
З острахом i радiстю я пiдiймаюся прочовганими металевими схiдцями на другий поверх. Ось дядько Себастiян зупиняється бiля високих дверей i обережно стукає п'ястуком.
— Заходьте, заходьте!
Ми переступаємо порiг просторої кiмнати, вiтаємося з немолодим в окулярах чоловiком, сиве волосся якого лягло на плечi. Дядько Себастiян iде до нього, а я, наче замовлений, прирiс до пiдлоги: проти мене i праворуч, i лiворуч стоять величезнi дубовi шафи, а з них крiзь скло виглядають тисячi книг. Їх, либонь, i на десять возiв не вмiстив би! Спершу я не повiрив, що стiльки можна зiбрати книжок у одному мiсцi. Куди там попiвськiй бiблiотецi! Є ж такi щасливцi, що мають доступ до цього добра. Поки я вбираю в очi корiнцi книг, до мене пiдходять i дядько Себастiян, i завiдуючий бiблiотекою.
— Це, Михайлику, вчитель Дмитро Онисимович, — знайомить мене голова комнезаму.
— Спасибi, — невпопад кажу я i так виминаю шапку в руюах, що з неї летить шерсть.
Дмитро Онисимович тiльки переглянувся з дядьком Себастiяном i лагiдно заговорив до мене:
— Наша бiблiотека, Михайле, видає додому лише по двi книги. Якi тобi потрiбнi? Чи вибереш сам?
— Я сам, — прикидаю, що треба вибрати двi найгрубших книги. Дмитро Онисимович розчиняє дверцята шаф, а я нишпорю очима по найтовщих книгах. Ось, здається, можна взяти цю в чорних палiтурках.
— Випишiть, коли можна, її.
Дмитро Онисимович, осмiхаючись, подає менi п'єси Шекспiра й каже:
— Тобi ще ранувато братися за цю книгу, хоч i написав її найкращий драматург свiту.
— Чого ранувато? — бурмочу собi пiд нiс. — Я дуже люблю читати п'єси.
— Воно й добре; в мене таких читачiв небагато. Але цi п'єси будеш вчити рокiв через шiсть-сiм.
— А в них срiлянина є?
— Що-що? — округлюються сiрi очi вчителя.
— Питаюся, чи б'ються, чи стрiляють у цих п'єсах?
— Ага! — зрозумiв нарештi мене Дмитро Онисимович i пустив посмiшку по вусах i в окуляри. — Б'ються тут не на життя, а на смерть, але не стрiляють, — тодi ще наче й пороху не було.
— То я вiзьму її, — люблю, коли б'ються, — нiяково виправдуюсь перед учителем.
— Ну, коли так наполягаєш, бери! — вручає менi товстелезну книгу Дмитро Онисимович. — Тiльки одна умова: потiм розкажеш, про що тут пишеться.
— Згода.
— Яку ж тобi ще пiдiбрати? Чи не цю? — показав учитель на одну з найтовщих книг у полотняних палiтурках. По всьому видно було, що вiн одразу збагнув мiй смак.
— Можна й цю, — беру в руки твори Мамiна-Сибiряка. Дядько Себастiян теж вибрав собi книги, правда, не такi грубi, як я. Ми подякували Дмитровi Онисимовичу, а вiн на прощання й каже;
— Ти ж як закiнчиш свою школу, приїжджай учитися до нас. Я тобi дам усi книги прочитати.
— Спасибi, спасибi, Дмитре Онисимовичу, — вклоняюся старому вчителю, а вiн кладе менi на голову пропахлу книгами руку й клiпає повiками...
Як радiсно було тепер впасти в сани! Книга приємно холодила пальцi, i королi, й лицарi виходили з неї, i билися, i падали отут, у снiгах, де пахла примерзла калина, де вiтряки билися з присмерком i кликали до себе добрих людей молоти на хлiб.
— Михайлику, очi попсуєш! — гримав на мене дядько Себастiян. Я посмiхався йому, закривав книгу, та через хвильку знову розгортав її, аби хоч поглянути на чудовиська, для чогось закованi в залiзо.
I памороззю, i димами, i розкиданими вогниками, i зорями зустрiчає нас заснiжене село. Ось край дороги заскрипiв журавель, а за дорогою обiзвалася щедрiвка:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр.
— Спасибi, дiточки, що защедрували нашiй хатi i нам... — жебонить жiночий голос.
А он бiля ставу заспiвали самi дiвчата:
Щедрик, щедрик, щедрiвочка,
Прилетiла ластiвочка...
Я одразу впiзнаю Любин голос, пiдводжуся на санях i гукаю через став:
— Любо, не застуди голос!
Вiд ставу чується спочатку смiх, потiм хтось вiддiляється вiд гурту i чимдуж мете до нас.
— Михайлику, пирiжка хочеш? — висмiюється Люба, падає на сани й подає менi вищедруваний пирiжок.
— А я тобi калини привiз, бери.
— Дядьку Себастiяне, а ви не хочете пирiжка? Вiн ще теплий.
— Коли теплий, то що ж... — напiвобертаючись до нас, кумедно розводить руками дядько Себастiян. А Люба вже весело стрекоче менi:
— Михайлику, а дядько Микола i твiй тато вже повернулись додому!
— I щось уловили?
— Кiлька щук i цiлiсiньку торбу в'юнiв. Дядько Микола казав, що вони тягнули-тягнули i нiяк не могли витягнути вдвох одну щуку, — така велика попалась. Очi в неї були, мов горнята, а луска — як срiбнi карбованцi.
I нам усiм навiть чогось стає дуже смiшно. Тим часом нас наздоганяють легенькi санчата, на передку яких сидить молодий кремезний чолов'яга, позад нього погойдується i тихенько щось наспiвує дитинi молодиця. Чимсь знайомим-знайомим повiяло на мене. Молодиця обертається на наш сміх, і я, вірячи й не вірячи, скрикую:
— Мар'яно!
— Ой! Михайлику! — сполохано зойкнула молодиця і для чогось перепитала: — Це ти?
— Авжеж, Мар'яно! — зіскакую з саней, наближаюсь до неї і бачу перед собою великі-великі очі, над якими сполохано б'ються віночки вій.
— Ой! Михайлику! Як ти виріс! — Мар'яна однією рукою тримає дитину, а другою обіймає мене. — А ми їдемо до вас на щедрий вечір.
— Справді?
— Справді. Добрий вечір, Любо! Добрий вечір, дядьку Себастіяне! Ви й досі головуєте?
— Та головую.
— І мій теж. Маю тепер клопіт на свою голову.
Дядько Себастіян нахилився до вуха Мар'яни:
— А він і зараз тебе зіронькою зве чи, головуючи, забувся?
— Та... таке й скажете, — засоромилася Мар'яна.
— Говори, говори.
— Зове ж... коли треба піддобритися, закохано дивиться на свого мужа, а той лише поводить могутнім плечем і розквітає в добрій спокійній посмішці велета.
— Тіточко, а у вас дівчинка чи хлопчик знайшовся? — вже припадає до дитини Люба й щось агукає їй.
— Хлопчик... — і так гарно сказала, нахиляючись до нього: — Росте собі дитя!
— Їдемо ж до нас! — запрошую і гостей, і дядька Себастіяна, і Любу. — У нас і риба свіжа є!
— Коли свіжа, то мабуть, доведеться поїхати, — весело мружиться дядько Себастіян і віжками руйнує на коневі паморозь.
І знову заспівали санки, і спросоння зітхнула, затьохкала крига на ставу, і заагукало біля грудей матері дитя. А над нами мерехтять і не падають зорі, а поперед нас вихоплюються і вихоплюються тихі вогники, а біля них озиваються голоси щедрівників:
Щедрий вечiр, добрий вечiр,
Добрим людям на весь вечiр...